Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 96)

— Гер Шульц, я настільки схвильований усіма цими неприємностями, що при згадці про Воронова втрачаю над собою контроль. Це не властиве нам, американцям, тому я іноді ловлю себе на думці — чи не час мені на відпочинок? Ми з вами повинні детально обговорити вашу розмову з Лестером. Я нарешті отримав остаточні повноваження запропонувати англійцям досить великий пакет акцій «Гамбурзько-американського акціонерного товариства». Звичайно, якщо англійська адміністрація допоможе розгорнути роботи на верфях.

— Але ж я домовився з Лестером, що він все обговорить зі своїми колегами і приїде для остаточної розмови до вас…

— Так, так, він був у Берліні два дні тому, а мене викликали в Мюнхен, і ми не зустрілись, — не дав йому докінчити Думбрайт. Я дістав доброго прочухана за Воронова, а вже коли спіткнувся, то мене одразу ж почали лаяти і за повільність переговорів з англійцями. Буду відвертим: якщо вдасться завершити справу в Гамбурзі — нам багато чого пробачиться і спишеться. Гроші зроблять своє. Тому я хочу, щоб ви вирушили в Гамбург, не чекаючи приїзду Лестера. Він приїде, потім поїде знову радитися з своїми людьми, і справа затягнеться. Треба вирішити все на місці. У мене є план усіх верфей з детальною розробкою того, що відновлювати. Звичайно, всі роботи провадитимуться як відбудова порту. В Гамбурзі жахливо безробіття, і залучити на свій бік голодних робітників не дуже важко. Втім, Лестер — хитрий ділок, який уже не раз пропонував нам різні послуги. Він знає, як діяти. Організує виступи соціал-демократів, а коли розпочнеться ремонт суден, розгорнуть роботу майстерні, тоді й акціонерне товариство перебудує свою роботу, й ніхто не заперечуватиме проти цього — як кажуть, голод не тітка, «Гамбурзько-американське товариство» зможе прогодувати чимало людей.

Григорій ніяк не міг визначити лінію своєї поведінки. З одного боку, дуже хотілося ще раз поїхати в Гамбург, детальніше довідатись про Лемке — він це чи не він? Однак тепер це було вже не таким важливим. Шукала розрядки ненависть до Нунке. Григорій міг завдати йому два найболючіші удари: повідомити, як Бертгольду, хто він такий, тобто розкрити себе, розповісти Берті й Гансу, хто справжній убивця Лютца. Для цього треба поїхати в Гамбург, бо, як тільки буде зірвано диверсію з отруєнням худоби в східному секторі, Нунке запідозрить Григорія, бо ніхто, крім нього, про це не знає. Тоді одразу ж спливе історія з Вороновим, обшук і все інше. Словом, необхідно відходити, але робити це красиво.

Слова боса доходили до Григорія наче крізь товщу води. Думка пульсувала в пошуках правильної відповіді. Зараз ні в чому не можна промахнутися. Завтра, очевидно, відбудеться його зустріч з полковником, і тоді все вирішиться. Значить, треба відтягти час, виграти у Думбрайта кілька днів.

— Мені б хотілося, щоб ви виїхали негайно, що швидше це вирішиться, то краще для вас… — долинуло до Григорія.

— Звичайно, містер Думбрайт, я все розумію, але мені доведеться на кілька днів затриматись у Берліні. Я вже призначив ділові побачення. Потім треба відзвітувати про свою поїздку в східний сектор. Це також не можна відкласти. Постараюсь виїхати в Гамбург днів через два…

— Ну що ж, домовились.

— Дозвольте йти?

— Йдіть.

— Ну і задав же ти мені задачу, — похитав головою полковник.

Вони сиділи в маленькій затишній кімнаті. М’яке рожеве світло точилося на низькі рожеві канапи, загравало з кришталем і порцеляною, що, наче на параді, вишикувались у скляній гірці. А на вікні, серед сірих шовкових фіранок, підстрибував у клітці папуга.

— Я все розумію, але наказ є наказ — якнайшвидше забрати тебе звідси. Тепер усі підозри можуть збігтися. Але, з другого боку… вони ще вірять тобі. Та й справ незавершених чимало: Лемке, Гамбург, школа. Після втечі Воронова Домантовичу, звичайно, стало легше, ти кажеш, його навіть пророчать у керівники російського відділу. Ну й молодець же ти, Григорію!

— Про Домантовича я дізнався від Больмана. Він був добряче напідпитку, і доводилось ставити йому навідні запитання. Але навіть у п’яному стані цей лобуряка розумів, що розповідати про шкільні справи не можна. Можливо, якісь деталі знайдете в цих плівках. Проявите їх, і багато чого стане зрозумілим.

— Я мушу подякувати тобі за Воронова від імені командування. Бачиш, як воно вийшло: він не тільки перебіг, а ще й прихопив важливі документи, роздягнув школу догола, і задоволений старий чорт про одне тільки мріє: матінку Росію побачити. Цікава постать… А в Москві вимагають берегти тебе, забрати якнайшвидше…

— Мені потрібен ще тиждень-два, аби завершити те, чого без мене ніхто не зробить: запобігти диверсії з худобою і з’їздити в Гамбург. Я повинен побачити родину Нунке — дружину і хлопчика. Головне — хлопчик. Треба зберегти в ньому те зерно людяності, що його виростив у ньому Лютц. Врятування хлопчика, через якого він загинув, буде незримим, але вічним пам’ятником Карлу. Я відчуваю, що з Ганса може вирости чудова людина, талановитий художник. Про це писав Лютц, а батько не дозволяє Гансу займатися живописом. Можливо, вони переїдуть у східний сектор — там проживає брат Берти…

— Я все розумію, але боязко відпускати тебе в Гамбург. Адже може статися так, що, поки ти будеш у Гамбургу, нам доведеться відвернути диверсію з отруєнням худоби. Може, вчинимо так: ти перш за все вирушиш на цей завод і одержиш інформацію, чи отруєні вже суміші і на які ферми їх відправлено. А тоді можеш їхати в Гамбург.

— А якщо хоч частину товару вже відправлено, мені доведеться негайно зникнути? А як же Домантович?

— Про Домантовича наказу нема. А от про тебе все розписано. Приїдеш у східний сектор на машині, а ми організуємо тобі «автомобільну катастрофу». Потім, залежно від обставин, швидко поховаємо як невпізнаного або ж покладемо в госпіталь.

— Що й казати — райдужні перспективи. Сподіваюсь, про «мою смерть» ми домовимось детальніше?

— Поки що лише уточнимо місце зустрічі, а день і час — після твоєї поїздки на завод. Тобі подзвонять. І полковник назвав пароль.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Лемке повинен зробити послугу

Григорій наказав подати сніданок у номер. Гамбург, це місто вітрів, знову викликав головний біль. Треба привести себе в порядок і до дванадцятої години підійти до таксі. Попереду важкий день. Голова має бути свіжою і ясною.

Зараз він подзвонить Лестеру, домовиться про зустріч. Треба призначити її якомога пізніше, щоб встигнути з’їздити в Хазенмоор.

— Сер Лестер, обставини склалися так, що мені знову доводиться турбувати вас у Гамбурзі… О, звичайно, звичайно, о восьмій я у вас.

Цього разу місто вразило Григорія своєю красою. День видався сонячний, теплий.

Спустившись мармуровими сходами, він опинився на залитому сонцем майдані, що нагадував мурашник. Люди снували в усі боки, повзли одна за одною автомашини, переважно англійські.

Підійшовши до стоянки, Григорій трохи розгубився. Безліч машин юрмились на круглому майданчику. Але, придивившись, він помітив таксі вишневого кольору з сірими колесами. Водій читав газету, час від часу байдуже поглядаючи на перехожих.

— Вільний? — запитав Григорій, відчиняючи дверцята, і швидким поглядом окинув портрет кіноактриси з яскраво-червоною стрічкою у волоссі.

— Будь ласка. Вам далеко?

— Хотів би ознайомитись з визначними місцями вашого міста. Я приїжджий.

— Що б ви хотіли подивитись?

— Цілком покладаюсь на ваш смак.

— Тоді сідайте. Ми швидко все об’їдемо, і ви будете задоволені.

Машина помчала. Нарешті вона виїхала на міст. Пам’ять билась у пошуках асоціацій. Але все довкола було залите яскравим сонцем, вода мінилася зеленуватими хвилями. Замиготіли старі будинки, фундаменти яких стояли у воді. Венеція? Ні. Ці холодні вулиці й мости аж ніяк не порівняєш із сонячною Венецією. І все ж він десь уже бачив усе це. Тоді, здається, був дощ і холод… Мереживо поручнів сріблиться, переливається, машина минає міст і плавно їде по вулиці. Незабаром шофер гальмує біля пивного бару. Пам’ять одразу прокидається, і все стає на свої місця.

Того дощового вітряного вечора Григорій зайшов саме сюди. Це було під час його минулого приїзду. Замерзлого подорожнього привітали й пригріли. Згадалось усе: тітонька Емма, її хворий чоловік і ті молоді німці, які вели мову, сперечаючись про Ганса Брукнера, який викликав у них підозру…

— Приїхали!

Білозуба усмішка освітила обличчя шофера. Тепло її передалось Григорію, і він усім своїм єством раптом відчув — нічого поганого з ним не станеться.

Тітонька Емма так само сиділа біля свого прилавка. Народу о цій порі було мало. Григорій і шофер підійшли до вільного столика: до них відразу ж підсів біловолосий хлопець. Григорій добре пам’ятав його: хлопець запросив їх відвідати чоловіка тітоньки Емми, який і досі лежить, але дуже хоче побачитися з її друзями.

Не встиг Григорій переступити поріг маленької кімнатки, як одразу опинився в міцних обіймах.

— Гер фон Гольдрінг! — голос захлинався від радості, чоловік так міцно притискував його до себе, що Григорій не міг роздивитись, хто це. Але голос, голос… Ні, він не міг помилитись, це був голос Курта.

Нарешті чоловік випустив його з обіймів, і Григорій побачив сяючі очі свого колишнього денщика.

Всі хвилювання й тривоги останніх днів кудись зникли; Григорія охопила безмежна радість. На нього повіяло чимось рідним і дорогим.