Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 98)

— Увечері, коли смеркне, я в супроводі Курта і ще кількох чоловік вирушу в Хозенмооре. Ми підійдемо до будиночка, в якому мешкає Лемке. Ваші люди непомітно оточать його. Крістіан зайде до батька й попросить передати Лемке, що до нього прибула людина від Геллера, — це прізвище йому добре знайоме, — і хоче зустрітися з ним наодинці. Думаю, що Лемке погодиться. Він або вийде, або запросить мене до себе. Тоді я підіб’ю його поїхати в Пуллах. Якщо Лемке згодиться, ми виїдемо завтра вранішнім поїздом. Щоб не викликати підозри, я залишусь у нього ночувати.

— Зрозуміло. Отже, сьогодні ви рушаєте в Хозенмооре. З вами поїдуть Курт, Альфред, Вольфганг. — Секретар кивнув на двох робітників, які весь час мовчали. — І ще я пришлю на вокзал мого старшого сина. Він добре знає місцевість, ми колись там неподалік жили. Крістіан поїде раніше й попередить батька, щоб той теж був напоготові. Якщо Лемке чинитиме опір, з ним нелегко буде впоратись, ви ж самі кажете, що він битий вовк. Отже, об одинадцятій усі зустрічаються на вокзалі. Ви згодні зі мною, гер Шульц? — запитав Келлінг.

— Думаю, що краще поїхати на таксі й значно пізніше, коли в передмісті вже спатимуть. Тоді Лемке не запідозрить, що будинок його оточують. Виїдемо о дванадцятій.

— Мабуть, ви маєте рацію. Отже, збір о дванадцятій. Не доїжджаючи кілометрів зо два, відпустите таксі. Син вас проведе.

— А тепер, — знову заговорив Григорій, — я хочу вам розповісти про розмову з сером Лестером. Цього разу мені вдалося зустрітися не тільки з сером Лестером, а й з Дитріхом Штадтцінгером. Вам знайоме це ім’я?

— Звичайно. Це один з лідерів лівого крила соціал-демократів. Цікаво, що він робив у Лестера?

— Так от, Дитріх Штадтцінгер не тільки лідер соціал-демократів, він ще й зрадник, який працює на англійців. Йому доручено завербувати деяких членів профспілки, щоб переконати робітників у — необхідності відбудови верфі. Штадтцінгер і його спільники одержать акції «Гамбурзько-американського акціонерного товариства», яке під виглядом ремонту суден повністю розгорне роботу на верфях. Я не кажу вже про порушення Потсдамської угоди, про те, що в західному секторі збережено капітали німецьких монополій, які за допомогою американських кредитів будуть кинуті на підготовку нової війни. Штадтцінгер і його однодумці з допомогою англійців намагаються розпалити чвари між соціал-демократами і комуністами, а також серед самих соціал-демократів. Буде використана система підкупів, залякування та інші методи, якими володіє іноземна розвідка. До речі, торговельне товариство «Арго», яке має таке широке розгалуження в Гамбурзі,— одна з філій геленівської розвідки…

— Ого! — аж присвиснув Вольфганг. — У них працюють багато наших робітників, які, звичайно, нічого не підозрюють…

— Це ще не все, — вів далі Григорій. Служба Гелена має в Гамбурзі своє представництво, зашифроване літерою «Ву», яке теж займається підривною діяльністю. Так що справ у нас, товариші, чимало… А тепер нам треба розійтися й відпочити перед важкою ніччю. Якщо Лемке погодиться виїхати зі мною у Пуллах, ви зможете зв’язатися з Зеллером і зробити так, щоб нас перехопили десь по дорозі?

— Звичайно! Наш зв’язківець — провідник поїзда. Поїзд, яким ви завтра виїдете, зустрічатиме наша людина, і через годину Зеллер усе знатиме.

Чоловіки підвелися, міцно потисли один одному руки й побажали удачі.

Григорій і Курт їхали в таксі. Знайомий таксист мчав вулицями Гамбурга.

— Курт, мені треба хоч на півгодини заскочити в один будинок у Хозенмооре. Як ти гадаєш, ми зможемо це зробити? — запитав Григорій.

— Зараз дізнаємось. Послухай-но, Вернер, — звернувся він до шофера. — Скільки часу потрібно, щоб заїхати в Хозенмооре? Кажеш, години півтори? Це нас влаштовує. Промчись з вітерцем.

Шофер повернувся обличчям до тих, що сиділи на задньому сидінні.

— Промчу, як на літаку, туди й назад. Дайте тільки заправитись по-людському. Сосисками і пивом. Бо, їй-богу, мій мотор не потягне. З ранку в роті й маківки не мав. А може, всі разом підзаправимось? Як ви на це?

— Що ж, я не проти, — посміхнувся Григорій.

Похапцем перекусивши в найближчій кав’ярні, вони рушили далі.

Залізна огорожа, що здавалася минулого разу чорною і похмурою, золотавилася під місячним промінням. Будинок ніби помолодшав за ці дні. Григорій вийшов з машини і подзвонив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері зарипіли і на порозі з’явився капітан Гедлер. Примружившись, він поглянув на гостя, видно, впізнав і пішов відчиняти.

— Здрастуйте, капітане Гедлер. Я знову проїздом, забіг на хвилинку, щоб побачити фрау Берту і Ганса…

— Берта з дітьми поїхала.

— Як? Куди? — здивувався Григорій.

Здивування його було настільки щирим, що старий пом’якшав і, вирішивши, що перед ним друг дочки, швидко заговорив:

— Три дні тому до них приїхав товариш сина й розповів, як вони там добре живуть. Його діти навчаються в школі, молодша донька — в музичній. Діти багато займаються спортом і дуже задоволені. Він сказав, що брат кличе Берту з дітьми до себе. Обіцяє влаштувати на роботу. Фрідріх, товариш нашого сина, обіцяв допомогти з переїздом. Він приїхав у Гамбург у відрядження в справах своєї фірми. Ганс одразу ж загорівся: «Мамо, поїдемо, мамо, поїдемо, там не буде війни, там не навчатимуть, як грабувати і вбивати. Я зможу там малювати. Якщо ти повернешся до батька в Берлін, я все одно з тобою не поїду, залишуся тут — і у східний сектор».

Старий замовк, віддихався і провадив далі:

— Берта весь час була сумна, щось її мучило, пригнічувало. Мати чула, як вона часто плакала ночами. Берта почала умовляти нас поїхати з нею. Але ж куди нам, старим? Тут ми народились, видно, тут належить і помирати. Так і не наважились зрушити з місця. А синів товариш допоміг Берті зібратися і повіз їх з собою. Залишилися ми з дружиною самі, никаємо по дому, мов привиди, не знаємо, куди подітись…

Григорій не міг приховати радощів, що охопили його. Обійняв старого, попросив нову адресу Берти. Як завжди, записувати не став, — запам’ятав і, тепло розпрощавшись, рушив до машини.

— О, гер Лемке! Не чекав… Яким дивом?

Скляними очима Лемке втупився у Григорія.

— Барон фон Гольдрінг, це ви? Чи мене вже починають відвідувати привиди з того світу?

— Гер Лемке, яка приємна зустріч! Звичайно ж, це я, власною персоною, жива плоть і кров. Ось нам і довелося зустрітися! Хто б міг подумати? Скажіть-но, як вам вдалося вирватися з того пекла?

— Певне, так само, як і вам. Допоміг щасливий випадок…

— Я завжди вважав, що народився в сорочці, навіть вам, гер Лемке, при вашому досвіді й стараннях не вдалося підвести мене під монастир. Хоч як ви намагалися очорнити мене в очах мого названого батька… — Голос Генріха лунав презирливо, пихато. — Та годі згадувати старе… Ви хотіли заарештувати й розстріляти мене, а я прибув, щоб врятувати вас і переправити в безпечне місце. Бачите, як погано бути занадто підозріливим і не вірити друзям… Але я не злопам’ятний. Тепер, коли нам, офіцерам рейху, доводиться у себе вдома переховуватися під чужими іменами, мета у нас єдина: помститись ворогові, повернути батьківщині свободу. Тільки про цю благородну місію може думати тепер чесний німець.

Лемке був вражений. Барон фон Гольдрінг зовсім не змінився, тримався так само впевнено, нахабно і дещо презирливо. Колишній начальник гестапо завжди був упевнений, що Гольдрінг — не та людина, за яку себе видає. Інтуїція ніколи не зраджувала його. До того ж він мав достатню кількість фактів.

Як же бути? Це питання заважало йому зосередитись. Де гарантії, що Гольдрінг приїхав за ним за дорученням генерала Гелена? Можливо, це провокація? А з іншого боку, як можна втрачати таку нагоду. Адже, переїхавши в Пуллах, він зможе викрити цього бундючного барона, який зіпсував йому стільки крові. Перспектива надзвичайно заманлива…

До його свідомості крізь ці думки пробився голос Гольдрінга:

— Так, гер Лемке, я мало не забув вас попередити. Я вже не барон фон Гольдрінг, а просто Фред Шульц. Приємно, чи не правда? Отже, познайомимося. Фред Шульц, з вашого дозволу, а ви, здається, Ганс Брукнер?

Лемке вже повністю оволодів собою. Тверезі аргументи перемогли, і він зрозумів, що їхати з людиною, якій ніколи не вірив, не можна. Він не має права ризикувати, якою б заманливою не була ідея вивести на чисту воду цього Шульца. Головне зараз виграти час, зв’язатися з потрібними людьми…

— Ми можемо виїхати ранковим поїздом. У Пуллаху вас чекають, — долинає до нього голос Григорія.

— Так, так, дуже вдячний вам. Зараз ми скромно повечеряємо, і, сподіваюсь, ви переночуєте у мене?

— Спасибі. Так ми і зробимо…

Нічна пітьма панувала в будинку, та ні Григорій, ні Лемке не заплющили очей. Григорій дихав рівномірно, удаючи, що спить.

«Найближчий телефон біля кірхи… — розмірковував Лемке. — Щоб дістатися туди, потрібно не більше п’яти хвилин, стільки ж — повернутися назад, кілька хвилин на переговори. Отже, можна вкластися у двадцять хвилин. Якщо Гольдрінг прокинеться, то, поки докумекає, що мене немає, поки намагатиметься відчинити замкнені двері й вистрибнути у вікно, я встигну повернутися…»

Він тихенько підводиться з ліжка. На хвилинку завмирає, Григорій так само мирно сопе. Лемке обережненько виходить з кімнати й причиняє за собою двері.