Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 49)
Бійці йшли поволі, із зброєю напоготів, кидаючи насторожені погляди в бік огорож, мовчазних будинків. Певно, надто зрадливою здавалась їм тиша в містечку після запеклих боїв на його підступах.
Збившись у щільну юрбу, полонянки хвилину стояли нерухомо, потім враз знялися з місця й побігли назустріч колоні, немов поніс їх з собою дужий подув вітру, що продимав вулицю наскрізь.
Командир наказав бійцям зупинитися. Коли затихли кроки маршу, лункий цокіт дерев’яних черевиків здавався оглушливо-гучним, та його перекриває злитий воєдино крик багатьох голосів:
— Бра-а-ти-ки!
Цей крик розлігся над майданом, прокотився по ньому могутньою хвилею, що змила з місця всю колону солдатів. Тепер і вони бігли бруком такою ж безладною юрбою, як жінки, і так само захлиналися вигуками, збудженим, схожим на ридання сміхом. Командир загону вигукнув команду, силкуючись навести в колоні лад, та голосу його ніхто не почув, і він сам зірвався з місця — його немов пронесло над людським потоком і жбурнуло назустріч цим, вперше побаченим на чужій землі полонянкам з рідної землі.
Марія здаля побачила постать командира. Не заросле, давно не голене обличчя, а саме постать чимось дивно знайому. В ту мить, коли ноги її відірвались від землі, вона відчула дужий поштовх серця, що надав їй сил. Перехилившись усім корпусом вперед, припадаючи на одну ногу, ніби пірнаючи, вона бігла майже нарівні з усіма, лише трохи відставала. І раптом ноги їй немов скувало. Поривалися вперед тепер самі руки. Так само простягнувши руки, назустріч їй стрімголов кинувся командир.
Усе, що було навколо, зникло. Весь світ для Марії раптом ущільнився в тому маленькому клаптику землі, на якому вона стояла, припавши до Бориса, як ущільнюється розкидане світло, сконцентроване в одній точці ввігнутою лінзою. Кульмінація всього її життя. Чудо воскресіння…
Геракліт сказав, що не може людина двічі ввійти в одну річку. В пам’яті спогади не течуть, а лишаються застиглими. От чому так небезпечно занурюватись у них. Та й не Марія Стародуб ти тепер, а фрау Кеніг.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Таємнича завідувачка
Клара відпросилася піти з роботи раніше, пославшись на родинні обставини, і Марії з Рут довелося попобігати. Потім попросив проглянути деякі папери Себастьян. Увечері за батьком зайшов син. Марія залюбки поговорила з ним. Гарний юнак! Цієї думки, очевидно, додержувалась і Рут. Моторна, гостра на язик, вона враз принишкла, а коли Ернест визвався допомогти їй закрити жалюзі над вітриною, так зашарілася, ніби юнак пообіцяв щонайменше прихилити до неї небо з усіма його зірками. При погляді на молодика й дівчину на душі теплішає. Саме ж для таких, як вони, працюють тут Марія, Фред, Зеллер, багато інших.
Вона піднімається до себе нагору зовсім заспокоєна. От тільки все тіло налите втомою, ніби продиралась вона через хащі. Якби Фред прийшов хоч завтра…
Та він приходить пунктуально о восьмій. Як завжди, кладе на стіл квитки.
— Ти, певно, не чекала на мене сьогодні?
— Навпаки. Коли мені сказали, що ти телефонував я відразу зрозуміла, в чому річ: капітан, від котрого я хотіла сховатися.
— Точніше взаємини, що тебе з ним зв’язують. Сподіваюсь, ти розумієш, запитую я не з цікавості, а в інтересах справи, на нас покладеної. Хто ж то за один?
— Мій колишній чоловік.
— Колишній… Отже, ви розлучилися?
— Якщо говорити про офіційний бік справи, то не знаю. Написала листа, приклала до нього заяву із своєю згодою на розлучення і… все.
— Виходить, він може тебе розшукувати?
— І сама не збагну… Ми прожили разом дуже мало. Випадкове знайомство, раптове захоплення, шлюб — все це налетіло на нас обох, мов шквал, підхопило, понесло, закружляло. Мабуть, ми вбачали одне в одному не конкретну людину, а той ідеал, до якого кожен з нас прагнув. Тепер я розумію, як мало його знала. Певно, так буває у багатьох: думаєш, що тримаєш у руках справжнє золото, а, виявляється, то звичайні черепки… — Марія урвала мову, провела рукою по чолу, ніби проганяючи нестерпні тепер спогади, і далі коротко розповіла, як потрапила до фрау Шольц, як випадково зустрілася з чоловіком. Вона намагалася викладати самі факти, не коментуючи їх, не вдаючись до подробиць. Лише паузи, що западали між окремими фразами, коли вона прикушувала губу, та зблідле обличчя свідчили про те, як важко було їй вкладати своє душевне сум’яття в суху протокольність речень.
«Вона боїться впустити у свій внутрішній світ сторонню людину і водночас їй хочеться виговоритися, виговоритися, виговоритися… Щоб разом з словами виплеснути з серця все накипіле, приглушене, поховане на самому споді… Таке бажання мучить часом і тебе. Та з жодною людиною ти не можеш бути до кінця відвертим. Навіть з своєю помічницею. Їй невідоме навіть твоє справжнє ім’я. Ти не можеш відповісти їй щирістю на щирість. Бо в кожному її слові відчувається правда».
— Ти щойно казала, що ця зустріч була кульмінацією всього твого життя. Чому ж тоді…
— Зажди! Я цілий день сьогодні гнала від себе спогади про все, що було потім. Боялася знову пройти дорогою, де колись в кров зранила собі ноги. І це намагання не думати, забути тільки вкрай виснажило мене.
— Може, відкладемо цю розмову?
— Боронь боже! Тепер мені легше буде розказати, ніж змовчати. І чим швидше я це зроблю, тим краще. Так от, батальйонові, що першим вступив до міста, дали день перепочити. Ми з Борисом розташувались в одній з кімнат мерії. Тобто розташувалась я, Борисові раз у раз доводилося відлучатися, за весь день ми пробули на самоті, може, годину-півтори. Та я однаково почувала себе найщасливішою з щасливих, хоч і паморочилася голова, а нога боліла все дужче. Надвечір довелось дзвонити в медсанбат — самопочуття моє погіршало настільки, що я не мала вже сили ні помитися, ні натягнути на себе десь здобуту Борисом нову білизну… Помацавши мій пульс, лікар сердито зауважив Борисові, що той даремно досі зволікав, і гримнув на сестру, щоб вона швидше розгорнула мені ногу. Очима я попросила Бориса вийти, та він не зрозумів мене чи не схотів зрозуміти. Я й досі пам’ятаю то почуття приниження, яке тоді відчула. Як він насмілився залишитися! Невже не збагне, що саме йому не слід бачити найінтимніше убозтво мого тіла: огидливих виразок на місці опіку, лахміття, що я на них накрутила, набряклих, почервонілих пальців з давно не стриженими нігтями. Розгорнувши мою ногу, сестра ойкнула, з очей її раптом рясно покотилися сльози. «Тримайте себе в руках, Ніно! Ви біля ліжка хворої!» — гостро кинув Борис. Дівчина звела на нього розгублено-здивований погляд. Мене щось у ньому вразило, та я не встигла зрозуміти, що саме, якраз у цю мить почула слова лікаря: «Негайно і категорично — у госпіталь! Щоб запобігти ампутації…» Так ми знайшли одне одного, і так ми того ж вечора розлучилися. Тепер уже назавжди.
— Ти певна?
— Абсолютно… Ногу, як бачиш, мені врятували, та все ж довелося вдатися до ампутації. Іншої. Коли ми з Борисом побралися, я залишила собі батьківське прізвище, бо пишалася давнім Стародубівським родом. І ця обставина відіграла певну роль у моїй сімейній катастрофі. В госпіталі я подружилася з своєю сусідкою по палаті. Навіть після найболючіших перев’язок вона поверталась усміхнена, тільки зрошене потом чоло та зблідле обличчя свідчили про те, скільки коштувала їй ця неминуча процедура. Була в неї невичерпна віра в сили і можливості людини, що таїться в кожному, буквально в кожному, варто тільки самому це усвідомити чи потрапити в якісь виключні умови. «Уяви, — казала мені Варя, — мене трирічну і однорічного братика мати пронесла на руках взимку десять кілометрів до найближчої лікарні. Донесла до лікарні і впала, а рук розчепити не може, так їх зсудомило. Вже потому, як нам надали першу допомогу, лікар все допитувався у мами, невже вона справді з Виселок і всю дорогу пройшла сама, як наважилась вона рушити в таку далеку путь, ще й з важкою ношею на руках. «Треба було рятувати дітей», — відповіла мама. Розумієш, звідки взялися в неї сили, самої такої кволої?.. Або взяти наших дівчат з медсанбату. Прийде якась… На шкільній парті чи в піонерському таборі її уявляєш, у танці уявляєш, а от у поході, не туристському, а справжньому; під вогнем, серед стогону поранених… Не витримає, думаєш, не здолає, не тому, що незугарна чи лінива, а просто не вистачить фізичних сил. Для чоловіків війна — страшенне випробування, для дівчини ж або жінки… сама розумієш, як їй доводиться… Я, як бачиш, при силі, та й то іноді не вірила, що ще ступити крок зможу. А таке дівча? Прийшла до нас одна, Ніною звали. Тонісінька, мов стеблинка, під вітром, здається, звалиться. Побачила перших поранених — і в сльози, тремтить уся, ось-ось зомліє. І що ти думаєш? Не одного потім витягла на собі з поля бою під шквальним вогнем. Ех, Нінко! Не було мене в той час біля тебе, не дала б тебе так занапастити!» Сердито вигукнувши ці слова, моя співрозмовниця урвала мову. Я не наважилася запитати про дальшу долю дівчини. В котрий вже раз гостре почуття заздрості і до Варі, і до всіх інших жінок і дівчат, що разом з чоловіками боролися за перемогу, пройняло мене всю. «Ти що засумувала? — стиха озвалася Варя по паузі. — Знову себе картаєш? Мало сама натерпілася?» Був у неї якийсь особливий талант читати серця інших. Я гостро озвалася: «Ну натерпілася, що з того? Мої страждання були лише моїми стражданнями. Я заздрю кожному: тобі, цій невідомій Ніні, яка б не спіткала її доля, бо й смерть не змогла б у неї відняти того, що вона зробила, а лише її звеличила». Так наша розмова знов повернулася до Ніни, так я дізналась про історію її кохання, безмежно відданого з її боку і дрібноегоїстичного з боку того, кого вона ставила над усе, хто мав стати батьком її дитини. Варя не назвала ні імені, ні прізвища Ніниного обранця, але тяжке передчуття стиснуло мені серце. Чомусь згадалася кімната в мерії, сестричка, що плакала над моєю ногою, роздратований окрик Бориса, зведені на нього очі, в погляді яких щось мене вразило. Тепер я знала, що саме — то була беззахисність скривдженої дитини перед незрозумілою їй брутальністю близької людини. Безглуздя! — зупинила я себе, — отямся! На світі тисячі Нін і тисячі капітанів… Мене саму здивувало, як невимушено-спокійно з моїх уст зірвалися слова: «А тобі не здається, що, вболіваючи за подругу, ти могла несправедливо поставитись до цього, як його?» Варя не відповіла на моє запитання, її зацікавила лише суть сказаного мною, а не прихована незграбна спроба вивідати ім’я негідника. З хвилину помовчавши, ніби ще раз перебираючи в пам’яті відомі вже факти, вона заперечливо похитала головою: «За всіх обставин він мусив повестися інакше. Я припускаю, що він справді вірив у загибель дружини і несподівана зустріч з нею зняла в його душі сум’яття, роблю знижку на збудженість нервів, але те, що він спробував у всьому обвинуватити Ніну… «Я покладався на тебе. Ти ж медичка і могла цьому запобігти. Чому ти досі мовчала, чому не вжила заходів? Сподівалась прив’язати мене до своєї спідниці? Не вийде!» І жодного слова розради, навіть в очі не наважився глянути. При цьому зваж, Ніна ні про що його не просила, вона сама розуміла, що вони мусять розлучитися».