Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 50)

Якась невідома сила примушувала мене захищати капітана: «Ти не була присутня під час їхньої розмови, отже, не знаєш, як було насправді», — наполягала я. «Я знаю Ніну і знала капітана Корейшу, — відрубала Варя, — та й те, як повелася Ніна потім, свідчить за неї і проти нього. Вона нічого не відповіла на це безглузде обвинувачення, просто повернулася й пішла. А невдовзі домоглася, щоб її відчислили, і кудись виїхала. «У безвість», як написала мені з дороги».

Варя ще щось розповідала про той єдиний одержаний нею лист, та лише окремі розрізнені слова долинали до мого слуху, не в’яжучись у цілі речення, а тому й позбавлені змісту. «Капітан Корейша… мій чоловік! Комбат Корейша, Борис Гордійович!» — стугоніло в мені, як стугонить повітря в трубках величезного органа, прориваючись крізь сховані всередині отвори і клапани. Тільки звуки ці не виривалися назовні, а згасали в мені, лишаючи по собі тільки намул, уламки потрощеної домівки. Та ще тупий біль, що ні на мить не вгаває. Не подумай, що мене мучили ревнощі. Я б простила йому випадкову зраду, від щирого серця подякувала б тій жінці, що дала йому короткочасне забуття, зігріла своїм теплом. Але йшлося не про невірність, а про чорну зраду, і зрадив він не мене, а свого бойового друга, покинувши товариша напризволяще, коли той потрапив у біду… За кілька днів я написала Борисові листа, де все це виклала, порадила відшукати Ніну, пояснила, що в мене не може бути дітей, а в нього рано чи пізно неодмінно прокинеться батьківське почуття, бо інстинкт — продовження роду найсильніший з інстинктів, оскільки стоїть на сторожі самого життя… Пробач, я вдалася до зайвих подробиць, але при тобі мені легше було пройти і цей передостанній етап дороги, що привела мене назад, у Німеччину, щоб сплатити свій борг перед Вітчизною…

Тебе, може, ще щось цікавить?

— Лише одне: адреса, на яку ти писала Борисові. Маючи її, буде легше встановити його координати тепер.

— Навіщо?

— З простої причини: треба, щоб його негайно відкликали з Німеччини.

— Номер польової пошти запам’ятати легко: 32414. Прізвище — Корейша, ім’я і по батькові — Борис Гордійович.

— Найпізніше завтра повідомлю Горенка. А тебе прошу: поводься тепер особливо обережно. Номер машини свідчить, що він має якесь відношення до комісії по репатріації, отже, в західній частині Берліна буває часто.

— Аж ніяк не чекала такого ускладнення. Щойно відчула справжнє полегшення, переконавшись, що минуле більше наді мною не тяжить, тепер же…

— Тепер тож нічого не трапилось, сподіваюсь, і не трапиться. Коли я нагадав про обережність, то лише з міркувань перестороги. І давай про це більше не говорити, краще почастуй чашечкою міцного чаю. Попереду в мене нудний вечір у не зовсім приємному товаристві.

— Тоді я приготую тонізуючий номер один. — Марія опустила в воду електрокип’ятильник, дістала з шафи бляшанку з заваркою. — Тут суміш кількох сортів, пропорція — секрет фірми, тобто мій. Не всміхайся скептично: один батьків друг довго працював у Японії, багато розповідав про славнозвісну чайну церемонію. От я і стала експериментувати, привчилась пити чай маленькими ковтками і без цукру, щоб якнайповніше відчути всю гаму цього чудового напою. Понюхай, який тонкий аромат! — Знявши кришку, Марія хотіла простягнути бляшанку, та рука її раптом застигла напівдорозі. — Хто це? — пошепки спитала молода жінка. — Ти замкнув унизу двері?

Григорій ствердно кивнув головою і, швидко підвівшись, упритул підійшов до чорного ходу. Так, сходами хтось підіймався. Ось зарипіли шоста й сьома сходинки. Хода легка, скоріше за все жіноча, а якщо чоловіча, то дуже обережна. Якби йшов хтось позаду, рипіння б повторилося. Отже, йде один чи одна. Десята сходинка теж з рипом. Так і є, це жінка, причому хода її не дуже впевнена. Григорій підняв угору один палець і заспокійливо поклав руку на гачок.

— Тікай швидше вниз, — поспішно прошепотіла Марія. — Вікно провізорської біля входу на подвір’я, навпроти ліхтар…

— А ти не боятимешся?

Марія приклала палець до уст, навшпиньках відійшла від дверей, очима знов показала Григорію на внутрішні сходи до аптеки. Виходячи з кімнати, він почув — хтось намагається вставити ключ у замок, потім до його слуху долинув сонний Маріїн голос:

— Пані чи пане, ви помилились! Вхід до сорок дев’ятого поруч. Надалі будьте уважніші… Підняли мене з ліжка, мало не вдерлися в чужу господу… Врешті це…

Дальші слова заглушили його власні поспішні кроки вниз.

З провізорської справді було б добре видно вхід на подвір’я, якби не спітнілі шибки забраного в грати вікна. Вибравши найзручнішу позицію, Григорій протер хусточкою стуманіле скло і вп’явся очима в хистку мерехтливу пляму біля воріт, розмиті краї якої поглинала напівтемрява. Від напруження на очі набігли сльози, та він не наважився кліпнути повіками. Тому два силуети, що виринули з подвір’я, здалися розпливчастими. На щастя, ті двоє зупинилися сперечаючись. Високий чоловік в американській військовій формі торсав свою супутницю за плече, вона ж, учепившись йому за рукав, силкувалася потягти його за собою. Та сили нерівні. Висмикнувши з рук дівчини якийсь пакунок, військовий рвучко повернувся в протилежний бік і, не озираючись, пішов. З хвилину постоявши, дівчина теж рушила з місця. Спочатку вона зробила кілька швидких дрібних кроків, потім побігла. З темряви долинув невиразний крик — мабуть, вона гукала свого супутника.

Повернувшись нагору, Григорій розповів про сцену, свідком якої став. Цікавість на обличчі Марії змінилась подивом.

— Ти не міг би мені її змалювати, цю дівчину?

— Вона стояла спиною до мене. Пальто, здається, чорне або якогось іншого темного кольору. Біла пухнаста хустка. Трохи вища за тебе на зріст і огрядніша… Ага, черевики на високому підборі, ступає дуже дрібно, як на її статуру.

— А чоловік?

— На голову вищий від неї. Спина трохи зсутулена. Широкі брови, що майже зрослися на переніссі. Світло від ліхтаря падало просто йому в обличчя, але шибка від мого дихання взялася туманом, я ж не наважився її знов протерти, боячись привернути увагу.

— Клара і Петерсон! Так, схоже, це вони…

? Тобто?

? Клара — одна з двох дівчат, які мені допомагають поратися по господарству. А той військовий, певно, американський сержант Петерсон, зв’язаний з чорним ринком. Він кілька разів набивався з різним товаром, та діставав одкоша… Дивно… чого їм було треба і звідки в них ключі. Адже навіть у Себастьяна їх немає.

— Замки стандартні?

— Ні, їх виготовили за спеціальним замовленням Зеллера.

— Де ти тримала ключі?

— Майже завжди при собі. Інколи, правда, залишала в шухляді письмового столу. Тепер я бачу, наскільки це було легковажно.

— Дуже. Але що зроблено, те зроблено. Поміркуймо, для чого вони приходили. Шукали затишного притулку? Тоді б і він піднявся слідом за нею. З метою пограбування? Твоя виручка — мізерія в порівнянні з прибутками від операції на чорному ринку. Наркотики?

— Він сам їх нам пропонував.

— Спроба підслухати, що діється в тебе в кімнаті? Тоді б вона не шкряботіла ключем, наміряючись влучити в отвір замка. До речі, вона озвалася, коли ти подала голос?

— Скрикнула «ой» і подалася вниз. Ніхто не здогадується, що я останнім часом тут ночую через холоднечу в своїй квартирі. Клара знає про внутрішні запори, отже, могла наважитись відімкнути двері лише гадаючи, що мене немає.

— Загадка з багатьма невідомими. Що ми знаємо? Клара зняла зліпки з ключів, щоб проникнути в аптеку і виконати якусь Петерсонову акцію. Спроба вийшла невдалою, спільники посварилися. Він вириває з її рук згорток… Стривай, стривай… Згорток… Можливо, в ньому і криється розгадка. Аптеку вони вирішили використати як місце схованки чогось, що їх компрометує. Згорток невеликий. Отже, в ньому могли бути гроші, коштовності, нереалізований товар, дуже компактний: панчохи або ті ж наркотики. Можна припустити, що сержант вскочив у халепу і тепер замітає сліди. До речі, протягом останнього тижня поліція зробила кілька наскоків на завсідників чорного ринку. Американська військова адміністрація мусила піти на такий крок, щоб відвернути увагу громадськості від крупних афер, таких, наприклад, як у Брукса з вугіллям, де замішані особи більш впливові. Мені здається, ця гіпотеза найвірогідніша…

— Чому ж тоді він забрав у Клари пакет? Завтра на роботі їй легко було б його заховати.

— Бо небезпека цьому пройдисвітові загрожує вже сьогодні.

— А може, він шпик? І згорток хотів підкласти з провокаційною метою?

— Не можна виключати й такого. На певний час нашим людям доведеться обминати аптеку. Замки треба замінити новими. Думаю, ці двоє сюди більше не поткнуться, та береженого і доля береже. Я знаю, де можна відшукати Зеллера, попрошу прислати майстра. За дівчиною простеж. Я дзвонитиму, питатиму Магду. Якщо ти скажеш: «Пане, ви помилились номером», я знатиму: в тебе все гаразд. У разі небезпеки до згаданої фрази додай: «Треба бути уважнішим». Я винайду можливість з тобою того ж дня побачитись.

Григорію треба було йти, але він усе не наважувався залишити Марію саму. Він уявляв, як вона картатиме себе за необережне поводження з ключами, як сполохано дослухатиметься до нічних шерехів у старому будинку. Вперше йому спало на думку, якою самотньою вона себе почуває, одна-однісінька серед чужого оточення, яка вона ще недосвідчена. Історія з ключами — найкращий тому доказ. Але це і його прорахунок. Ніколи в нього не вистачало часу поговорити з нею по-дружньому, пояснити, якої ваги часом набирає дрібна помилка, як потрібен постійний самоконтроль, про що не йшлося б.