Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 48)

— Моє зимове пальто… Воно не знадобиться більше… Ти знаєш про це сама…

Слова зриваються з маминих уст одне по одному, майже нечутно, як пожовкле листя, що тихо спадає з всихаючого дерева.

Треба випростатись, підійти до ліжка. Сказати щось розважливе. Та Марія стоїть, втупившись у кошик. І раптом з несподіваною для себе люттю кричить:

— Помовч! Ти чула, що сказав лікар: звичайне загострення виразки шлунка. От, через тебе мало не забула пляшку для молока! Якби ти хоч трохи думала про мене, якби ти жаліла мене… — їй хочеться виплакатися, викричатися, торохнути тією злощасною пляшкою об підлогу. Та вона знає, що цього не зробить, — єдина пляшка для єдиної їжі, яку ще споживає хвора. Якщо пощастить сьогодні щось продати і купити хоча б півлітра молока… Марія швидко вбирається, запинає хустку.

— Я скоро повернуся! — каже вона вже звичайним лагідним тоном. У відповідь не лунає ні звуку. На змученому маминому обличчі поволі розм’якшуються м’язи. Починає діяти морфій. Тепер можна йти. Мати спатиме аж до її приходу.

Так, день почався звичайно, а скінчився…

На ринку було дуже багато речей домашнього вжитку І мало продуктів. Усі прагнули швидше продати, щоб купити мірку дрібної картоплі, гранчасту склянку перемішаного з мишачим послідом пшона або ж висхлої, зморшкуватої квасолі, щось на заправку незмінного супу — аптекарський слоїк олії чи тоненький, аж світиться наскрізь, пелюсток пожовклого по краєчках сала. В міру того, як спливав час, ажіотаж збільшувався: продати, за будь-яку ціну продати! Поки не змели ці крихти їстівного, поки трапляється покупець, хай навіть дає він за твою річ мізерію. За другим, третім заходом він запропонує ще менше, тим часом тобі не лишиться нічого, і ти не зможеш зварити вдома юшку, якою вимірюється тепер твоє життя… Марія кружляла в натовпі, безпорадно простягаючи речі, не знаючи, скільки за них правити, зневажаючи саму себе за невміння пристосуватися до неписаних законів купівлі-продажу, які вимагають і реклами товару, і спритності рук, щоб показати його з найкращого боку, і здатності торгуватися, інстинктивно відчуваючи ту межу, на якій треба спинитись, сказати тверде «так» або категоричне «ні».

Заклопотана, Марія не відразу зрозуміла, чому юрба, що тупцювала на невеличкому майданчику при вході в ринок, раптом схлинула назад. Марія зосталась зовсім сама, з простягнутими вперед руками, на яких висіла розгорнута дамська комбінація, світло-рожева, з пишним біло-пінним мереживом спереду. Не розуміючи, в чому справа, Марія напівобернулася: на деякій відстані просто неї вишикувалась шерега німецьких автоматників. Облава?

Дивний спокій, їй зовсім не страшно. Вона не вдіяла нічого лихого. Не можуть же вони отак серед білого дня, ні сіло ні впало…

Закляклі від холоду пальці погано слухались. До того ж одне плечико комбінації зачепилося за обшлаг пальта. Це найбільше зараз турбувало Марію. Ніби вона виставила на загальний огляд щось інтимне.

— Фрау, ця мила сорочечка зійшла вам з мірки? — з посміхом озвався молоденький лейтенант, гарний з обличчя, схожий на Зігфрида з «Нібелунгів», фільму, баченого Марією ще в дитинстві. Лейтенант посміхався приязно, не може людина, така гарна зовні, наважитись на брутальний вчинок. Жужмом затиснувши комбінацію в одній руці, Марія повернулась обличчям до лейтенанта. — Прошу вашого дозволу пройти, гер лейтенант! Удома в мене залишилася хвора мати, — мовила вона, в думці добираючи німецькі слова.

— Фрау мала непогану фігуру, необачно було так її зіпсувати… Ви за цим не шкодуєте?

Новий вираз з’явився на усміхненому обличчі офіцера, та Марія намагалася відігнати від себе страх, хоч спину їй почало обсипати морозом.

— Сподіваюсь, гер офіцер зважить і на мій стан. Його теж породила жінка…

— Німецька жінка, а не більшовицька… — Він додав щось дуже брутальне і брудне, Марія не зрозуміла цього слова, та шерега солдатів вибухла голосним реготом.

— Прошу дати мені дорогу! — Марія ступила на крок уперед.

— Ану, назад, до іншого бидла! — Страшні очі, оскаженілий оскал рота, в куточках уст пузириться слина. Рука піднімається, випроставши два пальці, двоє вибігають з шереги, спрямувавши приклади автоматів просто їй у живіт.

Вже не страх, а жах проймає всю істоту. Приклади не б’ють, все дужче тиснуть, немов місять чашу її лона… Вона неспроможна навіть повернутися, щоб підставити під залізні кулаки бодай спину… Вона силкується задкувати, та ці двоє крокують по-військовому широко, невблаганні автоматні затильники вгрузають у тіло дедалі глибше й глибше, аж поки не кидають дужим поштовхом напівнепритомну жертву на чиїсь несміливо простягнуті з юрби руки.

Хтось довів її додому. Мамині очі, розширені так, що видно самі зіниці. Два поспішних кроки до її ліжка. І раптом нестримний зойк: почалися передчасні перейми.

Вона прийшла до пам’яті десь за місяць. Мами в кімнаті вже не було. І взагалі нічого не було: ні болю, ні туги, ні відчуття власного тіла. Немов висотали її всю, лишивши тільки шкарлупиння, та й воно спливає, мов свічка з чорним скоцюрбленим ґнотиком, на якому ледь тліє тьмяний червонуватий вогник.

… Що ти знала про життя, що ти вмієш, на що здатна? Покірливо сконати, щоб звільнити нелюдам простір?.. Твоє горе, пережиті муки, то — краплина в морі загального горя і загальних страждань. Та море — то грізна сила, коли воно розбурхається. А чутки про загони партизанів по лісах поширюються, в місті теж діють невловимі підпільні групи. Грім учинених їхніми руками вибухів долинув аж у цю кімнату. Твій народ не ліг знеможений під чобіт окупантів… Як їй знайти когось? Де шукати?

… Пелагея Петрівна, двірничиха їхнього будинку, схрестивши руки на животі, стоїть посеред кімнати. Монументальна постать із застиглими рисами обличчя, суворий, важкий погляд. Чимсь первісно могутнім віє від цієї жінки, жартома прозваної Борисом «кам’яною бабою». Та Марії добре відомо, яким ласкавим може бути дотик цих загрубілих у важкій роботі рук, що перевертали її, міняли компреси, підносили до уст ложку з їжею.

— Тітонько Пашо, я завтра піду, — каже Марія, киваючи на клумак, приготовлений одяг.

— Іди! Тут тобі нема чого залишатися. — Слова падають байдуже, ніби йде Марія на звичайну прогулянку. Рука неспішно занурюється у величезну кишеню фартуха, щось з неї витягає. Масний згорток, плитка шоколаду. — Візьмеш. Заробила у хвойди з четвертої…

— Знову відриваєте від себе.

— Ет, хіба я до неї пішла б, якби не тобі… В Погребах зупинишся у моєї братової. Відпочинеш, оглянешся, порозпитаєш людей. Саня скаже, на кого можна звіритись. Є чутка, ніби біля Старосілля гуртуються наші. Затямила, як знайти братову? Подаси через неї звістку про себе.

Ти не подала про себе звістки, бо у Броварах тебе схопили. Рейх потребував робочої сили. Фрау Шольц, казани з барвниками, ядучі випари, бруква й картопляні очистки. Тебе хитало від вітру, а ти мусила з рання до вечора підтримувати вогонь під казанами і мішати, невпинно мішати той булькаючий розчин, де вариться жалоба.

… Марія прокинулась від тиші. Вона запала так раптово, що здавалася ще гучнішою, ніж гуркіт бою па підступах до містечка. Невже радянські війська відкотилися назад, невже гітлерівці почали новий наступ, як нахвалялися по радіо і в газетах? Думка про це різонула, мов ножем. Хитаючись, ледве тягнучи обпечену ногу, дочвалала до дверей. У передсвітанковій імлі знайомі будівлі здавались примарними. Позбавлені чітких контурів, вони то розпливалися, то знову застигали у похмурій настороженості. Все таке ж, як завжди, і в той же час зовсім інше. Мабуть, тому, що не чути звичних кроків патрульних постів, стрекоту мотоциклів, що гасають уночі, вкрадливі шерехи поодиноких машин, уривчасті команди…

Повернувшись у свою комірчину, Марія сіла, загорнулась у благеньку ковдру. Не можна лягати, скоро братися до розтопки, та й тривога однаково не дасть заснути. І все ж вона задрімала; прокинулась, коли вже задніло. Збудив її не перший промінь світла, а відчуття зміни, що сталася довкола: крізь тишу проривався невиразний перегук жіночих голосів, швидке цокання дерев’яних підошов. Дівчата з пральні. Може, їх кудись вивозять? Може, збираються вивезти усіх бранок кудись далі, у глиб Німеччини?

Вулицю тепер було добре видно, і Марії впала в око простоволоса жінка, що стрімголов бігла посеред бруку. Хапаючись рукою за горло, вона раз у раз відсмикувала від шиї затиснутий кулак, немов зривала зашморг, що заважав їй крикнути. Раптом цей крик прорвався з несподіваною силою, щойно вона порівнялась з хвірткою, біля якої стояла Марія:

— Наші! До міста вступили наші! Мерщій біжи!

Вони побігли до центру, перетинаючи вулиці, досі пустельні. Спущені жалюзі на крамницях, штори на вікнах жилих будинків, жодного перехожого. Лише з-за ґратчастих парканів, до яких живоплотом тулилися декоративні кущі, долинали тихі шерехи, часом приглушені голоси.

Марія незабаром відстала. Огорнута ганчір’ям нога тяглася за нею, мов важкий чувал, заважаючи бігти. Та зупинилися й ті, що вирвалися вперед. Вони юрмились у завулку близько ратуші, не знаючи, куди податись. Радісне збудження змінилося замішанням. Одні радили чекати тут, інші — бігти далі, до східної околиці, звідки першим знявся гітлерівський гарнізон. І раптом хтось зойкнув, суперечки урвалися самі собою: на вулиці, що вела на майдан з протилежного від ратуші боку, з’явилася військова колона.