Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 33)

Той з наївною безцеремонністю оглянув їх. Попробував пучкою гостроту леза- Глянув у дзеркало. Подарунки припали йому до смаку. В злидарському селищі тауліпанг навіть шматок строкатої матерії був цінністю.

Прийнявши подарунки, вождь підвівся і жестом запросив гостей до своєї оселі. Він поводився стримано й поважно, у його темних очах не було підозрілих вогників.

Гості зайшли в хижку, що правила за житло для кількох сімей, членів одного роду.

Вождь сказав щось жінкам, котрі сиділи біля входу, й ті зразу ж заходилися готувати їжу.

Тим часом наші друзі оглянули приміщення. Тепер воно вже не здавалося таким низеньким, як раніше. Посередині даху зяяв отвір, певно, димохід. На землі стояли глиняні горщики, пательні, мішечки з маїсовим зерном. На полицях, прибитих до стовпів, темніли глиняні амфори, лежав пов'язаний у пучечки тютюн. На одному з стовпів висіли опудала птахів із зв'язаними лапами. Скрізь на підлозі біліло маніокове борошно. Над дверима були розвішані сіті й інші рибальські причандали, а на протилежній од входу стіні — луки, стріли, списи й сокири.

Крізь отвір у стелі пробивалися сліпучі промені сонця, в яких витанцьовували порошинки.

Невисокого зросту жінка розстелила перед гостями мату й почала викладати страви. У неї були виразні темні очі, великий рот з припухлими губами і смолисто-чорне волосся, що рівно спадало на лоба до самого надбрів'я. Індійці робили собі зачіску зубами хижої риби піраньї.

В рухах жінки, в погляді, у всій її позі проступала непідробна сором'язливість. Прислуговуючи за обідом, вона кожного разу відвертала очі, коли на неї дивився хтось із гостей Посмішка ніяковості ковзала по її губах.

Коли вона принесла страви, Іллюша навіть крекнув од радісного подиву. Стіл індійського вождя справді вражав щедрістю. Тут була смажена риба, печені папуги з бананами. В глиняному горщику на гостей чекав густий суп цяпу, затертий маніоковим борошном. На великих пальмових листках лежали шматки вареного м'яса тапіра й дикого кабана.

Під час їжі касік похмуро дивився собі на коліна. До страв він не торкався. З подальшої розмови мандрівники дізнались, що великого вождя Палехо мучить лихоманка. Окрім того, він був пригнічений подіями останніх днів.

_ — Двадцять воїнів нашого племені загинули від стріл людей апіака, — сказав він і, запустивши пальці в густе чорне волосся на голові, став безжально роздирати шкіру.

Він розповів про те, як добросерді люди племені тауліпанг, повіривши миролюбним запевненням посланця Ганкаура, вирушили з подарунками до селища людей апіака. Жорстокі апіака напоїли гостей горілкою і потім безжально повбивали їх. Двадцять молодих хлопців не повернулись додому. Лише на третій день апіака повісили на деревах біля річки спотворені трупи.

Вождь витяг люльку і став набивати її тютюном.

— Ви чимось завинили перед Ганкауром? — запитав Крутояр.

— Люди тауліпанг нікому не чинять кривди, — зітхнув Палехо. — Люди тауліпанг хочуть сіяти маніок, ходити на полювання і жити зі всіма в злагоді. — Вождь глибоко затягнувся димом. — Чорний Себастьян гнівається на нас за те, що ми минулого року під час великих дощів прийняли у себе голодних каучеро й годували їхніх жінок і дітей. Чорний Себастьян лаяв мене, кричав, що застрелить…

І тут був Чорний Себастьян! Крутояр раптом згадав його слова: «Туземці ненавидять білих».

«Це ви сієте зненависть, сеньйоре Олів'єро, — подумав Крутояр. — Ви нацьковуєте людей апіака на людей тауліпанг. Ви боїтесь, щоб індійці не порозумілися з нещасними каучеро. Ви винищуєте цілі селища»…

Коли Крутояр спитав Палехо, чи не чув той про білолицього мандрівника, вождь замислився. Через якусь мить підняв голову і сказав:

— Білолиці приносять нам лихо. Ми боїмося білолицих.

Це була відповідь не стільки на слова професора, скільки на його власні потаємні думки. Більше він не сказав жодного слова. Горе гнітило його душу, і він був весь у полоні своїх гірких роздумів…

Уже зовсім стемніло, коли мандрівники поверталися до хижі, яку їм відвели для ночівлі.

Всі мовчали. Таємничі лісові нетрі будили в людей острах і легку тривогу.

Бунч взяв Крутояра за лікоть.

— Василю Івановичу, — промовив він притишеним голосом, — мушу висловити вам одну думку.

— Охоче вислухаю вас, Кириле Трохимовичу, — озвався Крутояр.

Кілька секунд біолог мовчав, певно, збираючись із думками.

— Не буду говорити про небезпеку, — сказав він нарешті. — Мене тільки не покидають сумніви.

— Так, сумніви — небезпечна річ. Хто сумнівається, гой програє справу, — з дружньою жартівливістю докинув професор.

Але Бунч, не слухаючи його, вів далі. Чи не здається Крутоярові абсурдним те, що Ван-Саунгейнлер досі не знайшов шляху до цивілізованого світу? Якщо він лишився живим, то вже сто разів міг дістатися до річки й сісти на перший-ліпший корабель, який довіз би його до Сьюдад-Болівару. Розшукувати людину під носом у поліції — абсурд. Безсумнівно, Ван-Саунгейнлер загинув…

— Гаразд, дорогий мій колего, — урвав його міркування професор. — А як ви поясните прохання голландської громадськості, зокрема голландської академії? Як ви розтлумачите втручання американських авіаційних фірм? Вони вірять чи не вірять у можливість порятування Ван-Саунгейнлера?

— Для американців більше важить сенсація. Що ж до голландської академії, то, даруйте на слові, учені мужі не хочуть бачити нічого далі свого носа. — І при останніх словах Бунч безпорадно розвів руками.

— Тоді скажіть мені ще одне, — мовив професор, поволі підвищуючи голос. — Припустимо, голландець і його син загинули. Це цілком можливо. Упали, розбились… Ніякої допомоги… Але чому серед уламків літака не знайшли їхніх тіл? Парашутисти, які обстежували машину, прийшли до одностайного висновку: Ван-Саунгейнлер і його син неушкодженими покинули літак.

— Тоді я ніяк не збагну, Василю Івановичу, — скоромовкою випалив Бунч, — чому вони не вирушили до річки?

— Оце «чому» нас і цікавить у першу чергу, дорогий Кириле Трохимовичу. Що затримало голландця?! Відверто кажучи, в цій історії мені вчувається щось зловісне. Ми повинні з'ясувати таємницю Ван-Саунгейнлера.

Професор хвилину помовчав. Потім спроквола додав:

— Ми зобов'язані перед своєю совістю виконати це важливе доручення…

Мандрівники підійшли до хижки, де мали провести ніч. Тумаяуа побажав їм приємних снів. Завтра з першими променями сонця — в дорогу. їх поведе сам вождь племені разом із своїми чотирма синами. Палехо зуміє захистити білих друзів.

Крутояр увімкнув кишенькового ліхтаря і перший переступив поріг темної будівлі.

ДОРОГА ЛЬЯНОСАМИ

Уже кілька годин загін просувався дикою рівниною — льяносами. Стояла задушлива спека. Сонце розжарило небесну баню, випалило траву й перетворило на камінь землю.

— Страхітливі місця, — сказав Бунч.

— Тут ще рай, Кириле Трохимовичу, — озвався професор. — Кажуть, там, за Оріноко, справжнє пекло. От хай наш географ повчить нас.

Але в Іллюші не було бажання говорити. Проклята жаровня! Хоч під землю ховайся…

— Що, Паганель, розкисли? — посміхаючись у вуса, запитав Крутояр.

Іллюша відкинув з лоба пасмо світлого волосся і кволо посміхнувся. Ну що ж, він може розповісти про льяноси. Отака собі розпечена пустеля, та й годі — нічого цікавого. Правда, це тільки шматочок льяносів, останні степові острівці серед моря сельви, а на лівобережжі Оріноко простяглася безмежна рівнина. Від Анд вона спускається до самої ріки. В льяносах розводять худобу — сотні тисяч, мільйони голів. Землі там вдосталь, і люди роботящі, тільки весна псує всю справу. Власне, не весна навіть, а зимовий сезон, який припадає в країні на період з квітня по жовтень. Тоді повінь заливає безкрайні простори. Люди й худоба рятуються на невеличких клаптиках суші й чекають, поки не спаде вода.

— Тпр-р-р! Куди, нечиста сило! — раптом заволав Бунч. його осел, опустивши голову, немов приготувавшись до бою, кинувся в принадний затінок невеличкого гайка.

Помітивши занепокоєння серед віслюків, коні й собі зупинились.

Біолог щосили гамселив віслюка ногами. Він упав йому на шию і майже благальним голосом закричав:

— Назад! Не пущу! Тримайте, Василю Івановичу. Рятуйте-е-е!

Але ніякі удари не могли примусити тварину звернути з обраного нею шляху. Спокуса була надто великою.

З кущів тягли віслюка всі гуртом. Під свист і підгейкування, його вигнали на стежку й добре відшмагали нагаєм.

Прикра, а втім і досить-таки весела подія з Бунчовим транспортом наддала сил молодому географові. Іллюша забув і про пекуче сонце, і про куряву, що забивалась у ніздрі. Він гарцював навколо Бунча і, помахуючи нагаєм, кричав на віслюка:

— Май повагу, четверонога бестіє, до великого представника наукового світу! Це тобі не якісь там задрипані вакеро, а сам король біології і всього живого царства Бунч.

— Дайте людині оговтатись, — підморгнув Самсонову професор. — Краще продовжуйте свою лекцію. Ви перервали розповідь на тому, що взимку льяноси затоплює вода.

— Абсолютно правильно, Василю Івановичу. Жах що там буває. Кілометрів на шістсот дикий степ стає дном моря. Вакеро виганяють худобу на пагорби, населення теж лізе туди із своїм збіжжям.

Іллюша знизав плечима, ніби й справді був дуже заклопотаний тим стихійним лихом. Після паузи, перейшовши на серйозний тон, він повів розповідь про те, як страждає трудовий люд від неймовірних повіней. Та ще гірші прикрості готує засушлива пора. Голод і спрага женуть тоді по вигорілих під сонцем льяносах здичавілі стада коней і биків. Жахливе ревище, гучний тупіт тварин, хрипкі вигуки пастухів, які намагаються втихомирити оскаженілу худобу, — все це зливається в грізну музику диких степів. Тільки віслюкам перепадає якась там крапля води. Обережно відгинаючи губами голки, вони висмоктують сік із кактусів.