Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 32)

— Ой-ой! — закричав він, — і в ту ж мить, випустивши з рук ліану, впав на землю. З болісним стогоном хлопець навкарачки од-повз від дерева. Обличчя його було спотворене страхом. Нестерпно пекучий біль розлився по всьому його тілу.

— Тебе щось вкусило, — кинувся до нього батько.

— Ой, вкусило, ой, болить, — плакав хлопець і щосили рвав на собі сорочку. — Ой, подивіться, змія. Бо-ли-ть.

До нього підбігли зі всіх боків. Зірвали сорочку.

— Вогняні мурахи, — заспокійливо констатував Бунч, узявши кінчиками пальців маленьке створіння, яке швидко перебирало лапками. — Кусюча, але — не бійтеся — не смертоносна потвора.

Бунч зосереджено озирнувся навкруги. Погляд його упав на дерево матамата, і він одразу ж усе збагнув. На його обличчі проступило вдоволення натураліста. Він обережно підійшов до дерева й обдивився густу ліанову поросль.

— Олесь сам накликав на свою голову біду, — сказав він тоном викладача, який з'ясовує перед студентами важливу наукову проблему. — Ці комахи водяться переважно на деревах. Хлопець шарпнув гілку і струсив на себе цілу колонію кузок.

Бунч дістав із своєї польової сумки жовту мазь і змастив хлопцеві попечені місця.

— Чудові екземпляри тропічного царства, — говорив він, енергійно натираючи маззю Олесеве тіло. — Ненажерливість їх не знає меж. їхній укус надзвичайно болючий. Вогненні комахи окупували місто Авейру на річці Тапажос. Мешканці були змушені покинути свої домівки й заховатися в лісі. Кілька разів поверталися господарі додому й щоразу знаходили в своїх квартирах ненажерливих мурахів. Зрештою місто обезлюдніло й заросло лісом…

Загін рушив далі. Необачний Олесів крок нагадав усім, що сельва — не принадна оранжерея й що краса її — підступна й небезпечна.

З усіх боків мандрівників обступали непролазні хащі. Все частіше доводилося звертатись до гострих мачете, щоб прорубати собі дорогу. Тумаяуа ішов першим і прокладав шлях. Він швидко навчив своїх друзів користуватись цією зброєю. Проте змагатися з ним у вправності не міг ніхто.

Спека стояла нестерпна. Мокра одежа липла до тіла. Мучила спрага. В баклажках майже не лишилось води, і доводилось заощаджувати кожну краплину. Тумаяуа попередив, що до селища людей тауліпанг не буде жодного струмка, жодного джерельця.

— Хочеться пити, — ковтаючи гірку слину, мовив Олесь.

Тумаяуа озирнувся. Потім, розриваючи ліанові зарості, він заглибився у зелені хащі. Під одним із кущів індієць упав навколішки і всім тілом подався вперед:

— На, пий! — закричав радісно.

Він підніс Олесеві велику квітку з рожевими пелюстками.

— Хороша. Пий!

Олесеві пальці обережно торкнулись до ніжних оксамитових пелюстків. Хіба можна пити квітку? Тумаяуа підніс квітку до рота.

— Орхідея! — здогадався Бунч. — На дні її завжди є трошки ароматної вологи. Вона напоїть нас усіх.

Квітка пішла по руках. Тим часом індієць знайшов ще кілька орхідей. Люди хоч і не досхочу, але все ж угамували спрагу. У всіх піднявся настрій. Невеличкий загін рушив далі.

І знову дорога. Стіна дерев, океан зелені й вічного спокою.

Крутояр своїм гострим мачете на капусту січе ліани, його душу оповили сумніви. Він намагається приспати в собі хробачка остраху й каяття. Але хробачок не піддається. Чи справді треба було вирушати в дорогу? Адже в цій клятій сельві кожен листочок, кожна стеблина чи квіточка ховає в собі смерть.

Професор зачекав Олеся.

— Важко тобі, сину?

Той, щоб не видати своєї втоми, закусив губу й заперечливо хитнув головою.

Професор підбадьорливо пригорнув Олеся до себе. Бідний хлопець. У нього вже пропав увесь запал. До селища лишилось недалеко, та хто знає, скільки вони ще йтимуть.

Все ніби повстало проти них: і сельва, і спрага, і ненависть Чорного Себастьяна. Не треба було брати з собою хлопця. Він зовсім підбився. А що на них чекає попереду' Люди апіака відрубують чужинцям голови, попереджав їх Себастьян Олів'єро. Звичайно, комісар намагався залякати їх. Та хіба вони не мали нагоди пересвідчитись у тому, що сельва криє в собі чимало страхітливих таємниць! Якщо Себастьян Олів'єро вдасться до рішучих заходів, ніхто не захистить їхню маленьку експедицію.

Професор кинув короткий погляд на індійця. «Мій батько — могутній вождь Палехо!» — згадались Крутоярові слова провідника. Влада касіка Палехо важить чимало. Треба звернутись до нього по допомогу. Якщо вдасться завоювати його прихильність, це буде не так уже й погано. Кільканадцять озброєних воїнів поведуть експедицію далі і в разі потреби стануть її надійними захисниками.

Такий хід думок трошки звеселив професора. Він ще з більшим завзяттям заходився рубати плетиво ліан. Піт заливає йому очі. Його мачете спалахує, ніби маленька блискавка. Швидше б вирватись на простір! Побачити б сонце! Хай палюче, нестерпно яскраве, але сонце… і вітер у груди. Або щоб линув дощ!..

— Обережно! Гадюки! — кричить десь попереду Тумаяуа різким гортанним голосом.

Бридкі потвори звисають з дерев і погрозливо повертають голови до мандрівників. Чи кинуться вони на людей? І як захищатись од них? Єдиний захист — мачете, але чи оборонять два мачете від цілої зграї?

Нарешті гадюки позаду. Але мандрівники інстинктивно тиснуться один до одного. В очах — тривога. В ході — обережність. Чого тут тільки не зустрінеш, у цьому лісі! Гадюки на деревах, гадюки в густій траві, в невеликих болітцях… Досі їх ніхто не помічав. Тепер вони до краю заволоділи увагою мандрівників, витіснили з їхніх грудей усі почуття, окрім одного — страху. Люди просуваються повільно, зважуючи кожен рух.

Тільки Тумаяуа йде звичним розміреним кроком, зрідка підносячи над головою мачете. Стривожені скорпіони, сумчасті пацюки, болотні курочки й строкаті ящірки шастають з-під самих його ніг.

— Швидше б вийти з цього лісу! — стогне Олесь. Бунч веде його під руку, намагаючись бодай трохи полегшити хлопцеві дорогу. Голі коліна Олеся до крові посічені травою.

— Небагато вже лишилось, мій хлопчику, — втішає його Бунч. — Скоро дістанемось до індійського селища і добре спочинемо.

Ішли ще з півгодини. Нарешті хащі розступилися. Сліпуче сонце вдарило в очі. Сухий вітерець війнув в обличчя. Ліс лишився позаду, мов тривожний сон.

Вдалині забовваніли конусоподібні будівлі. Це було селище людей тауліпанг.

Назустріч загонові, здіймаючи легку куряву, летіла ватага голих дітлахів.

КАСІК ПАЛЕХО

В оточенні галасливої малечі Крутояр і його супутники посувалися до хижі вождя.

Тумаяуа гордо крокував на чолі невеличкого загону. З хижок виходили індійці. Зрідка Тумаяуа кидав якесь незрозуміле слово своїм одноплемінникам, після чого ті приєднувались до гурту.

— Не дуже привітно нас зустріли, Кириле Трохимовичу, — озвався Крутояр. — Мене не покидає почуття, начебто нас полонили. Ескорт такий, що й не вирвешся.

Бунч теж помітив, що індійці кидали на них підозрілі, а то й відверто ворожі погляди.

Скоро стала відома й причина нервозності господарів селища. Кілька днів тому сімнадцять молодих воїнів племені повернулися з каучукових розробок, де вони сподівались найнятись на роботу. Але на роботу їх не взяли, бо труднощі з перевезенням добутого соку примусили хазяїна плантацій скоротити розробки. Індійці сприйняли це як особисту образу і тепер ладні були вилити свій гнів на першого-ліпшого білого.

Тумаяуа крокував спокійний, з гордовитим виразом на обличчі. Войовничий настрій індійців начебто й не торкався його.

Натовп вийшов на просторий майданчик, перед яким височіла широка споруда круглої форми з дахом, що нагадував зрізаний конус. Стіни її були з товстих бамбукових палиць, а покрівля — з пальмового листя.

На галас юрби з хижі вийшов високий підстаркуватий індієць із трьома пишними папуговими перами в волоссі і широким поясом на стегнах. Пояс був зроблений із смужок цупкої матерії і чимось нагадував шкіряну спідничку шотландських стрільців.

Крутояр одразу ж уловив щось спільне в обличчі касіка і Тумаяуа. У вождя було таке ж довгасте лице, гостре підборіддя й великі темні очі. І ще вражав його зріст. Касік, як і Тумаяуа, був на голову вищий від інших чоловіків племені. Горда з яструбиним носом голова його велично піднімалась над натовпом. «Мого зросту, — подумав Крутояр. — Чи не за зріст його й обрали на вождя племені?»

Тумаяуа підійшов до касіка, приклав до грудей обидві руки й низько схилив голову на знак глибокої пошани.

Вся сцена відбувалась при урочистому мовчанні юрби. Сотні очей з якимось дитячим зачаруванням стежили за рухами молодого індійця.

Потім Тумаяуа, виконавши перші необхідні формальності, зробив крок уперед, і з щирою радістю обняв вождя.

Палехо кілька разів притиснув сина до своїх грудей з такою силою, що в юнака почервоніло лице.

Нарешті вождь звернув увагу на мандрівників. Оточені зі всіх боків щільним натовпом озброєних воїнів, вони в цю мить нагадували полонених. Тумаяуа швидко розповів батькові все, чого йому довелося зазнати останнім часом.

Молодий індієць показував рукою на професора і його друзів. Тепло посміхнувся. Ці люди врятували йому життя Це — хороші білі люди.

Вождь підійшов до гостей і швидко сів на землю. Підперши голову рукою і плавно погойдуючись, він промовив співучим голосом кілька слів привітання.

Крутояр, вже знайомий із звичаями індійців, зробив своїм друзям знак, і мандрівники теж сіли. Професор вийняв із рюкзака два круглих дзеркала, кілька барвистих хусток і великий складаний ніж. Поштиво передав подарунки вождеві.