Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 34)

Самсонов розповідав про орінокські степи з таким глибоким знанням справи, начебто йому в житті не раз доводилось мандрувати отими неозорими рівнинами.

Географа й професора наздогнав на своєму віслюку Бунч. Витираючи хустиною спітніле чоло, він і собі встряв у розмову:

— А чи відомо вам, шановний, — звернувся він до Іллюші, — що таке матакабальо?

Самсонов тільки плечима знизав.

— От вам і король географії! — єхидно кинув біолог. — Матакабальо — люті змії, дослівно — «коневбивці». Розміром вони не більші за дощового черв'яка. Але від їхнього укусу гине і людина, й худобина. Нікчемний плазун набагато небезпечніший за гримучу змію. Коли матакабальо впивається в тіло, болю не відчувається Людина дізнається про загрозу тільки тоді, коли отрута вже увійшла в її кров. Гримуча ж змія — неповоротка й лінива. Вона ще здалеку попереджає про наближення шумом своїх брязкалець і своїм нестерпно смердючим запахом.

Бунч розповів також про загрозливі таємниці річок орінокських льяносів, про ската з голкою на хвості, про електричного вугра, про небезпечну рибку карібу. Своєю формою і кольором каріба дуже нагадує золотих рибок. Тільки в неї неймовірно агресивний характер. Каріба, як і акула, чує на відстані запах крові і завжди з'являється там, де б'ються великі тварини. Під час кривавих баталій між самцями-крокодилами вона безстрашно проникає в рани хижаків і роз'їдає їх.

— Ви просто залякуєте нас, Кириле Трохимовичу, — з похмурою посмішкою мовив професор.

Але біолог, щоб продемонструвати свою зверхність над Самсоновим, патетично вів далі:

— По берегах річок, що течуть через льяноси, водяться і ненажерливі крокодили і водяні змії анаконди. Останні, до речі, нападають навіть на людей.

— Та годі, годі, добродію! — замахав на нього рукою професор. — Мені вже страшно їхати далі.

— А от ви слухайте й кайтесь. Ви гадаєте — це все? О, ні! Чи доводилось вам чути що-небудь про смертоносну малярію, яка панує в льяносах, про безліч отруйних рослин, зокрема про кущі гуачамака? Досить підсмажити шматок м'яса на палиці, вирізаній з гуачамака, щоб людина отруїлася.

Крутояр весело зареготав. Потім скривив лице і схопився за живіт. Бунч наполохано повернув до нього голову. Чи й справді професорові недобре? Чи, може, він тільки прикидається хворим? Ну, звичайно, він жартує.

— Друзі мої, — пролунав над льяносами бадьорий голос Крутояра, — ми їли вранці смажену яловичину. Якщо лейб-кулінар його величності вождя племені тауліпанг помилково настромив м'ясо на гуачамаку, швидше звертайте свої погляди до Всевишнього і благайте в нього прощення за всі свої гріхи.

Олесь засміявся й собі: він поспішав унести суттєву корективу: якщо вже просити заступництва, то тільки в єдино визнаного тут володаря небес і суші — доброго духа Кахуньї… Разом із тим, варто було б заручитися прихильністю і в злого духа Курукіри.

Індійці їхали попереду й не чули веселих жартів, якими обмінювались їхні білі друзі. Професор першим збагнув недоречність цієї розмови. Образою духів вони могли назавжди відштовхнути від себе темношкірих провідників.

— Годі, базіки! Не забувайте про забобонність наших охоронців.

Професорові слова нагадали мандрівникам про дійсність. Всі притихли, насторожились. Сталеве небо дихало вбивчою спекою, і дорога здавалася безконечною. Мало втішали й Іллюшині слова, що тутешні льяноси — це лише невеличкі лисини серед лісів.

Мандрівників обступила мертва рівнина. Не видно було жодної пташини. Навіть ящірки заховались між камінням. Низенькі кущі кидали жалюгідну тінь. Глибока тиша панувала навкруги.

Вождь племені Палехо підняв руку, і загін зупинився. Касік приклав долоню до чола й почав пильно вдивлятися в далечінь. Три його сини, майже однакові з обличчя, кругловиді, низенькі, вихопились уперед.

Тумаяуа не їде зі старшими братами. Вони гордують ним. Що ж, хай гордують. Він зневажає їх за куций розум. Хіба вони бачили те, що довелося уздріти йому? Хіба вони бували далі Великої річки? Вони уміють стріляти з духової рушниці, а він, Тумаяуа, навчився володіти револьвером. Він їздив у справжньому поїзді, що гуркоче так, немов блискавка б'є в старе дерево матамату.

Хай їдуть собі вперед і шукають воду. Він, Тумаяуа, триматиметься ближче до білих. Ось їхній хлопець із дивним іменем Олесь у десять разів розумніший за старшого брата Лупу. Та де там! У сто, в двісті разів! Він уміє лічити до п'яти тисяч і знає, які люди живуть за великим морем. Він навіть літав на літаку. І каже, що було зовсім не страшно. Тільки нудило трошки, немов у хисткому човні куріаре, що потрапив у нуртовиння.

Еге-ге-ге! Лупу подає якийсь знак. Мабуть, надибав воду.

Тумаяуа пришпорює свого віслюка.

— Сеньйоре Олесь! Доганяти мене! — кричить він хлопцеві. — Вода!

Загін прискорює ходу. Попереду вода, затінок і довгожданий спочинок.

Через півгодини велике вогнище палахкотить серед гайка. Невеличкі пальми з віялоподібними верхівками охороняють спокій мандрівників, ніби почесна сторожа. В глибокій улоговині біля бамбукових кущів синьо поблискує чиста джерельна вода.

Після важкого переходу, після нестерпної спеки сон швидко здолав мандрівників.

АП1АКА ЙДУТЬ ПО СЛІДУ

Олесеві не. спалося. Зоріло небо. Здавалось, воно втупило в хлопця міріади очей. Ніч підкрадалась зі всіх боків і лякала таємничим шелестом. Важко сопіли віслюки. Жебонів потічок. Шелестіло листя. Стомлено фиркали коні. Сонно покрикували мавпи.

Раптом Олесь насторожився, йому почулось, ніби десь недалеко від струмка жалібно плаче маленька дівчинка. В її тоненькому голосі вчувалася глибока туга. Хвилинами плач ставав зовсім виразним.

Хлопця заполонили тривожні думки. Може, експедиція розташувалася біля самого селища, не помітивши за кущами хижок? А може, вночі неподалік од них зупинився якийсь загін каучеро і теж розбив свій бівуак?

— Ви чуєте? — не витримав нарешті Олесь, підводячись на своєму гамаку. Хлопцеві ніхто не відповів. Знову донеслося жалібне скигління. — Послухайте, хтось плаче!

Заворушився Бунч.

Професор крізь сон хрипко спитав:

— Що сталося?

— Хтось плаче… послухай, он там…

Біля Олесевого гамака несподівано виросла струнка постать Тумаяуа. Індієць заспокійливо доторкнувся до плеча свого білолицього друга. Тривожитись не варто. Ніякої дитини немає. Ніхто не плаче.

— Але ж ти послухай, — з образою в голосі прошепотів хлопець.

— То плаче маканілья, пальма маканілья.

Батько коротко пояснив із свого гамака:

— Тумаяуа має рацію. То стогне під вітром пальма маканілья. Особливо ночами, серед сторожкої тиші, ті звуки дуже схожі на ридання. А взагалі, як бачиш, у цій країні плачуть не тільки люди, а й дерева.

… Минула година, друга. Сон тікав од Крутояра. Під москітеро важко дихалось. Чувся монотонний шум листя. Крізь сітку було видно безконечний розсип зірок. Професор дивився на далекі зоряні світи, і йому здавалося, наче від них повіває на нього прохолодою.

Нараз Крутояр почув чиїсь вкрадливі кроки. Хтось наближався до табору. Мавпи на деревах, відчувши небезпеку, замовкли.

Професор напружив слух. Хто підкрадався до них? Друг чи ворог? Треба розбудити індійців.

Звівшись на лікоть, Крутояр побачив неподалік од пальмового гайка людську постать. Власне, він угледів тільки силует. Професор закляк від напруження. Небезпека здалася йому такою реальною, що він на кілька хвилин втратив самовладання.

В цю мить з-за далекого лісу виткнувся ріжок місяця, й одразу ж тьмяне світло вихопило з пітьми чіткі обриси людини. До табору обережно підкрадається індієць з луком і пучком стріл у лівій руці. Правою рукою він ніби промацував поперед себе пітьму.

Людина час од часу присідала й подовгу дивилася в бік пальмового гайка. Потім знову підводилась і робила кілька нечутних кроків. Місячне проміння виблискувало на її голому тілі, очевидно, змащеному маззю проти комарів.

Не могло бути сумніву, що до табору наближався ворог. Крутояр стежив за кожним його рухом.

Професор обережно витягнув з-під подушки револьвера. Можна було покінчити з індійцем одразу. Але краще захопити його в полон. Це, напевно, розвідник. З? ним мають з'явитися головні сили ворога.

Індієць вужем підповзав усе ближче й ближче.

Крутояр, тримаючи напоготові зброю, обережне спустив на землю одну ногу. Раптом із бамбукових заростей кулею вилетіла людина, в два стрибки подолала відстань до незнайомця й кинулась йому на шию. Зав'язалась відчайдушна боротьба. Два мускулистих тіла сплелися в клубок і покотилися по землі.

Крутояр мало не випав із гамака. Він упізнав того, хто повалив на землю таємничого гостя, й прожогом кинувся йому на допомогу. Ось ще десять, п'ять кроків… Професор замахнувся револьвером, але індієць, що зчепився з Тумаяуа, спритно відскочив убік, збив професора з ніг і щодуху подався геть.

Тумаяуа схопився з землі й хотів бігти за ним, але професор спинив його.

— Охолонь, хлопче, — промовив притишеним голосом. — Ти поводивсь як справжній воїн, проте я забороняю тобі гнатися за цим негідником. З ним прийшла ціла зграя, і ти тільки задарма накладеш головою.

Весь табір був уже на ногах. Старший із синів вождя — Лупу опустився навколішки й почав розглядати сліди, які залишив після себе зловісний гість. Він припав до землі і, ніби мисливський собака, обнюхував кожен камінчик.