Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 28)
Крутояр подивився на годинника: було близько четвертої ранку. Східний край неба злегка зарожевів. Вгамувалися жаб'ячі хори. І тільки куріпка інамбу, ніби покинута всім світом, журливо скаржилась на свою долю.
— Невже не прийде Тумаяуа? — занепокоєно озвався професор. — Ти, Телесику, поспи ще трохи.
Олесь, мерзлякувато щулячись, устав і побрів у халупу.
Крутояр теж підвівся. Переступив поріг, але згадав, що так і не запалив люльки, яку витягнув з кишені ще на початку розмови. Курив довго, замислено, роздивляючись невиразні обриси хижок. Раптом у світанковій імлі професор побачив майже голу людину. Крутояр сховав люльку в кишеню і легко збіг із ґанку.
На подвір'я зайшов Тумаяуа. Він пробачився за запізнення: мав важливі справи й перед далекою дорогою повинен був уладнати їх.
Важливі справи серед ночі?
Так, колись вони про все дізнаються. Він добрий індієць і вміє дотримуватись свого слова. Завтра, поки зійде сонце, вони повинні рушити в дорогу.
Професор і Тумаяуа зайшли до хижі. Там ніхто вже не спав. Бунч невдоволено чухав свої волохаті груди. Самсонов лежав у гамаку, заклавши руки за голову й замріяно дивився в стелю.
— В дорогу, то в дорогу, — промовив географ. Од його гучного голосу чи, може, від могутнього подиху на столі затріпотів кволенький вогник свічки.
Але Крутояр не квапився. Нічний прихід Тумаяуа трохи насторожив його. Серце підказувало йому, що індієць — порядний юнак. Але обставини складались якось надто дивно, і все це вимагало обережності. Чому так пізно прийшов Тумаяуа? Він улагоджував свої справи? Які то були справи? Чи не призведуть вони до біди? Адже тепер від індійця залежатиме доля їхньої експедиції, життя її членів.
— Сядь, Тумаяуа, — припросив його лагідно Крутояр до столу і сам сів на ослін.
В темних очах індійця майнув насторожений блиск. У нього було чуйне серце й гострий природний розум. Якщо ці білі сеньйори вирішили вирвати в нього таємницю, він зараз устане й покине їхню оселю. Звичайно, він не образить їх. бо вони порядні білі сеньйори, які не зичать поганого його землі і його племені.
Крутояр повів розмову прямо. Власне, він почав із короткого запитання: куди йде Тумаяуа?
— Тумаяуа поведе загін білих сеньйорів до гори Комо.
— А, може, Тумаяуа має свої справи біля гори Комо?
— Так.
— Чи Тумаяуа не скаже, що саме за справи?
— Ні.
Крутояр ніяково замовк.
У цю мить на смагляве плече індійця лягла рука Олеся. В тоні слів юнака, з якими він звернувся до індійця, чулась дружня прихильність.
— Ти убудеш добрий до нас, Тумаяуа? — Олесь дивився індійцеві прямо в його соколині очі, намагаючись знайти там відповідь на своє запитання. І, може, не так слова, як погляд Олеся, пробудив у Тумаяуа довіру до білих людей. Він заговорив.
Його життя було просте й коротке, як життя лісового звіра. Він умів полювати на мавп і ящірок, умів висліджувати тапірів і ловити в річці кайманів. Він знав, як приготувати мазь, що захищає від москитів, і як добувати жахливу отруту кураре.
Селище племені тауліпанг, в якому жив молодий Тумаяуа, було розташоване за два дні дороги від цих місць, його батько, великий Палехо, син безсмертного Япу, був вождем племені. Він користувався повагою всіх родичів по річці Вентуарі і її притоках. Коли люди тауліпанг виходили на «стежку війни» з жорстокими воїнами апіака, він ставав на чолі трьох дружніх племен, бо ніхто не вмів краще за нього кидати списа і стріляти з духової рушниці, його батько один мав право носити шкуру ягуара і прикрашати собі голову трьома перами золотокрилої папуги арари.
— Твій батько допоможе нам? — перебив юнака Крутояр.
Питання це захопило Тумаяуа зненацька, але він одразу ж опанував себе і, кволо посміхнувшись, сказав:
— Мій батько, великий Палехо, син безсмертного Япу, дружить із добрими духами лісу і з добрими духами волі. Він навіть уміє розмовляти із злим духом Курукіра. — Хлопець на мить змовк, задумливо подивився на головату тінь Бунча, що погойдувалась перед ним на стіні. _ Мій батько дасть вам воїнів і покаже найкращу стежку до священної гори Комо.
Крутояр підвівся, неквапливо підійшов до вікна й окинув поглядом вулицю, огорнуту сизою вранішньою імлою. Потім різко повернувся до своїх друзів. Вони з напруженою увагою стежили за ним. Бачили, що він вирішує долю загону.
— Завтра вирушаємо до селища племені тауліпанг, — сказав Крутояр незаперечним тоном. — Я певен, що великий вождь Палехо наведе нас на слід Ван-Саунгейнлера.
Бунч підійшов до професора, взяв його за лікоть і відвів убік.
— Шановний Василю Івановичу, — сказав упівголоса, дивлячись собі під ноги. — Я цілком поділяю ваш настрій, в якійсь мірі я навіть більше, ніж ви, зацікавлений у зміні нашого маршруту. Але я вважаю/що обережність у такій справі не завадить. Бачите/ Василю Івановичу, нам не можна забувати про Олеся/ Катерина Пилипівна, ваша шановна дружина, особисто доручила мені піклуватися про стан його здоров'я…
— Вона мала цілковиту рацію: в медицині я розуміюся набагато гірше від вас.
— Василю Івановичу, зараз жарти недоречні!
— Кириле Трохимовичу, я говорю без жартів. Ви наш біолог і наш лікар. Вам і карти в руки. Що ж до безпеки Олеся, я не забув про неї. Спільними зусиллями будемо оберігати хлопця. Нам доведеться промандрувати сельвою не більше двох-трьох тижнів. Ми закінчимо обстеження району гори Комо і повернемось до Оріноко.
Отож, не гаймо часу і ладнаймось у дорогу!
ПОСЛАНЕЦЬ ПІВНІЧНИХ БРАТІВ
Люди доктора Коельо лежали в густих бананових заростях і стежили за дорогою, яка виходила з лісу.
Сельва дрімала в сизому мареві. Високі дерева, густо переплетені ліанами, наче грізна сторожа, обступили широку галявину.
Бійці скупо перекидались словами, хтось мугикав пісеньку. Трохи оддалік, під розлогим деревом, відбувалася нарада.
Доктор Коельо, в розідраній сорочці, з забинтованою лівою рукою, крокуючи взад і вперед по галявині, слухав високого чорнявого чоловіка в строкатій ковбойці. Він слухав його з роздратуванням, раз по раз відмахуючись як від набридливої мухи, переривав йому мову глузливими вигуками.
Після страхітливої ночі, яка забрала у доктора чимало бійців, становище здавалось йому майже безнадійним. І все, що говорив стрункий чорнявий чоловік, посланець із півночі Філіппе Россаріо, теж здавалось тепер зайвим і непотрібним. Можливо, Філіппе Россаріо й мав рацію. Не треба було чекати, поки парашутисти першими перейдуть у наступ. Але чого варті його слова після бою, який уже скінчився? Хіба його балаканина воскресить отих сорок партизанів, які полягли смертю хоробрих біля ранчо Гуаяніто під час несподіваного и жорстокого нальоту полковника Бракватісти.
В душі доктор Коельо відчував свою вину. Він даремно не послухався Філіппе Россаріо. Все було б тепер зовсім інакше. Цей запальний енергійний чоловік з'явився на ранчо Гуаяніто перед самим смерком. Він сказав, що його прислав робітничий центр опору з нафтових промислів Бакарайбо для налагодження зв'язку з «лісовими волонтерами» верхнього Оріноко. Під підкладкою капелюха в нього була зашита маленька записочка, яка засвідчувала його особу.
Він поцікавився справами загону: чи не збираються партизани завдати удару по поліцейських постах Себастьяна Олів'єро?
Саме в цей час розвідники повідомили доктора про прибуття загону полковника Бракватісти.
— Я бачив їх, — сказав Філіппе Россаріо. — Шість вертольотів. Вони спустилися біля головного причалу на Оріноко.
Помітивши на обличчі Коельо вираз розгубленості, Філіппе одразу ж виклав свій план: негайно атакувати парашутистів і знищити їх до того, як вони перейдуть у наступ. Зручнішої нагоди не буде. Краще наступати, аніж чекати наступу ворога.
Коельо відкинув його план. Він не хотів ризикувати своїми людьми. Він так і сказав: «Ні бог, ні власна совість не дозволяють мені ризикувати життям своїх хлопців».
Суперечка тривала довго і, зрештою, закінчилась тим, що Філіппе погодився з доктором. Він не хотів підривати авторитет командира перед загоном.
І коли о другій половині ночі на ранчо Гуаяніто, немов скажений вітер, налетіли парашутисти і поліцаї, Філіппе коротко кинув доктору: «Ваш страх перед богом, сеньйоре Коельо, дорого коштуватиме вашим хлопцям». Потім він взяв автоматичну рушницю і заліг під парканом. З десяти куль, які він послав у ворога, шість влучили в ціль.
Наступом парашутистів керував Себастьян Олів’єро, який добре знав усі стежки біля ранчо Гуаяніто. Він оточив садибу щільним півколом і запалив будинок. Люди доктора Коельо почали відходити, виносячи з бою поранених і вбитих. Вогненна злива косила їхні ряди. Ворог, шаленіючи, рвався зі всіх боків, засипав партизанів гранатами. Охоплені жахом, повстанці кинулися тікати. Пожежа осявала шлях їхнього відступу, і парашутисти мали змогу вдаватися до прицільного вогню.
Тільки через годину партизани відірвались од ворога. Залишки загону зібралися на домовленому місці, чекаючи підходу тих, що розбіглися по лісу…
І ось доктор Коельо слухав гнівні, сповнені болю слова Філіппе Россаріо. Але що він мав робити?
Філіппе вимагав рішучих дій. Треба зв'язатися з робітниками каучукових розробок, з індійськими поселеннями. Найголовніше — створити єдиний фронт. Після першої удачі поліцейські загони Себастьяна Олів'єро й парашутисти Бракватісти заллють вогнем і кров'ю верхнє Оріноко.