Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 30)
І долаючи в собі злість, він закрокував вулицею.
Небіжчиця не йшла з голови. «Ну й йолоп же я, — картав себе комісар. — Дав маху. Думав, вибух докінчить справу. А тепер, напевне, все вже знають чорномазі, і росіяни теж, мабуть, про все довідалися. Але даремно торжествуєте, сеньйоре Крутояр. Ваше «відкриття» вмре разом із вами. Тепер ви в моїх руках. Сама доля звела нас на одній стежці».
Олів'єро згадав про свого столичного гостя, і на душі в нього зробилося ще гірше. Бракватіста вийде з води сухим. А розплачуватися за все доведеться комісарові Олів'єро. Коли вони вранці повернулися з нічної операції, полковник, випивши пляшку коньяку, знову завів розмову про загрозливе становище в столиці. Знову згадав немічного генерала Батіса і, ніби щось прикидаючи в думках, з кривою посмішкою на вустах промовив: «Розумні пацюки першими тікають з корабля, який має затонути». І гидко зареготав.
Себастьян зайшов на подвір'я мерії, відв'язав свого коня. Тривожні роздуми не покидали його. Він щось мав надумати, до чогось дійти, бо інакше отакі хитрі лисиці, як Бракватіста, рятуючи власну шкуру, продадуть його за ломаний гріш. Ясно одне: справи генерала Батіса кепські. Той довго не протягне. Якщо Бракватіста намагається вислизнути із капкана, то й він, комісар Олів'єро, має голову на в'язах. У нього є козир, яким він зуміє мудро скористатися. Хай тільки настане слушний час.
Олів'єро скочив у сідло. Сидячи на своєму рисакові, він гордо, як переможець після бою, озирнувся навкруги. Зрештою, цей козир чогось та вартий. Ого! Ще й як вартий! Комісар витягнув із кишені френча невеличку записку і, злегка мружачись на сонці, ще раз перечитав її.
«Комісарові округу верхнього Оріноко, сеньйорові Себастьяну Олів'єро. Доповідаю вам, що в районі середньої течії ріки Вентуарі, на одній із асієнд, проживає голландський учений Ван-Саунгейнлер. В лісі знайдені поліцією уламки його літака, який зазнав аварії. Є відомості, що Ван-Саунгейнлер, котрого розшукують дві американські авіаційні компанії, навмисне не виходить із сельви й підтримує загадкові стосунки з місцевим індійським населенням.
Дві американські компанії вже двічі зв'язувалися з комісаром Олів'єро, цікавлячись, чи він не одержував відомостей про голландського мандрівника. Ван-Саунгейнлер став персоною, і комісар Олів'єро тримав у своїх руках нитки всієї справи.
Маленький клаптик паперу весело затанцював перед очима Себастьяна.
Розумні пацюки першими тікають з корабля, що має затонути. Ха-ха. Корабель має затонути. Хто сказав, що він має затонути? А може, й справді він уже йде на дно? І Себастьян Олів'єро, найдурніший із пацюків, усе ще тримає свою голову в петлі? Росіяни вирушать на пошуки голландця, не маючи, певно, ніякої надії побачити його живим. Вони йдуть, аби знайти його сліди. В цих червоних завжди було надміру ідеалізму. То чому ж він, Себастьян Олів'єро, марнує час? Адже є чудова нагода одержати від голландського уряду не тільки подяку, але й солідну винагороду. Тільки йому, комісарові, відомо, що Ван-Саунгейнлер справді-таки живий, неушкоджений. На Ортіса можна покластися. Головне тепер — перешкодити російській експедиції зустрітися з голландцем. Треба самому витягнути його на божий світ. Хай усі знають, що це він, Себастьян Олів'єро, поліцейський комісар, важачи власним життям, порятував життя славнозвісного мандрівника і вченого. Газети почнуть кричати про Олів'єро як рятівника й гуманіста. Він стане популярним. Про нього дізнається світ. І хто, зрештою, насмілиться підняти руку на славнозвісного героя?!
Олів'єро пришпорив коня і поїхав уздовж вулиці.
ЧОРНИЙ СЕБАСТЬЯН ЗАСТЕРІГАЄ
Олів'єро зупинив коня перед садибою, де розмістилися люди професора Крутояра. Мандрівники саме ладналися у дорогу.
— Радий вас бачити, сеньйори! — чемно привітався до них вершник. Він спішився і прив'язав повід до невисокої шовковиці. — До ваших послуг — комісар округу Себастьян Олів'єро.
— Ми вас шукали вчора, сеньйоре, — сказав професор Крутояр, підходячи до комісара. — Але даремне. Мабуть, у вас були якісь серйозні справи…
— Коли їх не буває, тих справ! — скрушно розвів руками Олів'єро. — Особливо в наш суворий час. Але вас це не повинно турбувати. Коли до нас приїжджають із хорошим серцем, ми уміємо вітати гостей. — Він звузив свої сіро-сталеві очі й, карбуючи кожне слово, сказав: — Сельва уміє вітати своїх гостей.
В його словах Крутояр зовсім виразно почув погрозливий натяк. Сельва уміє вітати. Сельва уміє нагадувати про себе тим, хто забуває про її неписані закони. Непролазні нетрі, жорстокі араньямони й хижі пуми — це сельва; злиденні хижки каучеро, в яких живуть голодні, хронічно хворі на малярію діти — це теж сельва; жовті вогники в очах комісара Себастьяна Олів'єро — це теж сельва. Сельва в усьому: в жорстокості й підступності, в затурканості й свавіллі…
Краще не чіпати отруйну змію чушупі, в якої не вирване жало. В голосі Чорного Себастьяна вже зазвучали перші застережливі нотки — гадина готувалась до стрибка. Треба було обійти її, поки пружне тіло не змоталось у клубок.
Самсонов і Бунч, які вкладали до рюкзака дорожні речі, зацікавлені підійшли до професора. Той усе ще стояв, ледь посміхаючись, ніби хотів сказати: «Он ти який, сеньйоре Олів'єро! Нікчемний, плюгавенький чоловічок. А говорять про тебе хтозна-що!»
— Я маю поговорити з вами, сеньйоре професор, — сказав Олів'єро чітко й незаперечно.
— Прошу вас! — Щось насторожене майнуло в очах професора і немов тінь лягла йому на обличчя. — Ходімте в дім. Ми тут ночували. Господар досить гостинна людина, він перебрався на ніч до своєї невістки в сусідню хижу. Заходьте!
Слідом за Крутояром і Олів'єро до хижі вступили й інші члени експедиції.
Всі сіли до грубо тесаного нічим не засланого столу.
Себастьян Олів'єро раптом пожвавішав, з удаваною щирістю почав розповідати мандрівникам про те, як він хотів особисто зустріти їх на пристані й од імені місцевої влади поздоровити з прибуттям на землі верхнього Оріноко. Але його затримали невідкладні справи. В окрузі неспокійно. Індійці й мулати ворогують між собою. Окрім того, становище ускладнюють ліві елементи. Довелось викликати з центру парашутистів.
— До речі, ми сидимо як на засіданні парламенту! — силувано пожартував Олів'єро. — Сподіваюсь, ви не відмовитесь почастуватись нашим коньяком. Це, правда, не європейський напій, але все ж чогось вартий.
Він на хвилину вийшов до коня і приніс добрячу, літра на півтора, пляшку з крикливою етикеткою. Вправно розкоркував її і поставив на стіл.
— Я бачу тільки два кухлі, — мовив Олів'єро, озираючись.
— Досить і одного, сеньйоре, — стримано озвався професор. — У нашому загоні існує «сухий закон», який ми добровільно зобов'язалися не порушувати до повернення на батьківщину.
— Навіть з нагоди такої зустрічі? — трохи ображено і з неприхованою підозрою в голосі перепитав поліцейський комісар. — Що ж, воля ваша. «Все одно ви скажете мені те, що треба, — подумав він. — Мене не обдурите. А цей коньяк я вип'ю й без вас».
Професор Крутояр, щоб трохи пом'якшити враження від своїх слів, привітно посміхнувся.
— Зрозумійте нас правильно, сеньйоре комісар, — мовив він, доброзичливо підкручуючи свої рудуваті вуса. — Тутешній клімат і без спиртного вбиває нас зовсім.
— Ах, он воно що! — ніби й справді повірив Олів'єро. — Вас убиває задуха. Що ж, вірю. Подих сельви страшний. Ви ще не знаєте, що таке тутешній клімат. — Комісар налив собі коньяку й одним ковтком спорожнив кухоль. — Ви не знаєте, що таке тропічна лихоманка… Місяць тому на мої каучукові розробки прибула партія індійців. Як завжди, цей набрід тягне з собою і жінок, і дітей… Ну, їх і вкусила жовта мушка. За десять днів од моїх індійських каучеро лишилися живими п'ятеро. Та й ті ні до чого не придатні.
У Себастьяна помітно псувався настрій. Він уже випив три кухлі коньяку, і хміль злегка затуманив йому голову.
Нащо говорити зайві речі! Він, звичайно, не збирається нікого лякати, це просто так, для об'єктивності. І потім, як представник влади, він вважає за свій обов'язок попередити й застерегти шановних гостей. Адже за їхнє життя він несе цілковиту відповідальність.
Дивлячись на професора, на його врівноважене, зосереджене обличчя, Себастьян Олів'єро проймався якимось легким страхом. Твердий погляд професорових очей немов проникав йому в душу. Сеньйори іноземці не хочуть з ним пити! Тільки оцей череватий — комісар глянув на Бунча — пригубив кухоль. Вони не хочуть пити, бо, мабуть, теж бояться його.
Перед вікном сумно погойдувалась пальма. Нею бавився вітер — певно, насувалась тропічна гроза.
Себастьян Олів'єро мовчав, тупо дивлячись на напівпусту пляшку. Він поклав собі більше не пити. Іноземці поводилися надто обережно, а йому треба було за всяку ціну дізнатися про їхні наміри.
— Ви даремно пливли кораблем, сеньйори, — озвався він по хвилі. — П'ять годин вертольотом — і ви були б у моїх володіннях.
— На «Голіафі» нам теж було непогано, — відповів професор. — Нас зацікавила ваша країна. Стільки нерозвіданих таємниць. До того ж, нам вдалося дещо дізнатися про Ван-Саунгейнлера. Кажуть, що його бачили останній раз у районі гори Комо. Можливо, ви допоможете нам, сеньйоре Олів'єро, в пошуках голландця?