Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 27)

— Ми тут нічим не зарадимо. — І, сказавши це, він перший зняв з голови капелюха.

Тумаяуа тупо дивився на гамак. Змертвілими губами повторював незрозуміле страшне чужинське слово «екзітус». До нього підійшов професор і тихо, ніби вибачаючись, сказав:

— Мій дорогий друже Тумаяуа… — екзітус — це кінець, смерть, і ми тут безсилі. — Він обернувся до своїх товаришів: — Ходімте звідси. Мертві не потребують допомоги.

Самсонов поклав Олесеві на плече руку і повів його до запнутого ряденцем отвору. За ним рушив Бунч. І тільки Тумаяуа, ніби не вірячи в те, що сталося, стояв закам'янілий і, здавалося, чогось наслухав.

— Тумаяуа, — звернувся Крутояр до юнака, — не вдавайся у відчай. Будь мужнім воїном.

Індієць ще нижче схилив голову. Рівне чорне волосся, довге, як у жінки, розсипалось йому по грудях.

— Скажи, Тумаяуа, що говорила тобі сеньйора Ернестіна?

Хлопець страдницьки глянув на професора.

— Ах, сеньйор, вона не могла сказати жодного слова, відколи ми привезли її з «Голіафа». Тільки марила. Згадувала батька. її батько — доктор Коельо.

— Ми чули про доктора Коельо, Тумаяуа. Збоку підступила Мерфі.

— Її батько — добра людина, — схлипуючи, мовила вона. — Всі нещасні каучеро по верхньому Оріноко шанують його.

— Де він зараз?

— Санта мадонна знає, де він.

— Чи не можна повідомити його, що сеньйора вмерла?

Мулатка заперечливо похитала головою. Вона не хотіла говорити чужинцям, що доктор Коельо живе в лісі і що Чорний Себастьян давно погрожує знести йому голову.

— Тумаяуа, ти не знаєш дороги до гори Комо? — спитав Крутояр індійця й, не дочекавшись його відповіді, тихо додав: — Ми віримо тобі, Тумаяуа, і просимо бути нашим провідником.

Індієць на знак згоди кивнув головою.

— Де тебе шукати, Тумаяуа?

— Я прийду до вас, — кинув він коротко і вибіг із хижі.

Професор наздогнав своїх товаришів на подвір'ї. Ті йшли мовчки, похнюпившись.

Раптом із ґанку почувся розпачливий крик. То знову заголосила Мерфі.

Пройнятий жалем до старої мулатки, Олесь прожогом кинувся назад. У правій руці його Крутояр побачив оригінальне намисто з іклів хижого звіра.

— Візьміть, сеньйора! — В голосі юнака чулося щире співчуття. — Візьміть… Од нас на згадку… Дивіться, яке воно чудове!

Індійський амулет вигравав на сонці, наче оздоблений самоцвітами. Притиснувши подарунок до грудей, Мерфі низько вклонилася хлопцеві й зникла в халупі.

Селище каучеро спало неспокійним сном. Люди вже знали про бій, який відбувся вчора вночі на ранчо Гуаяніто, про перемогу винищувального загону із столиці, про те, що парашутисти заприсяглися переловити всіх партизанів доктора Коельо й утопити їх в Оріноко.

В принишклих оселях дрімав страх.

Неповний місяць плавав над лісом. У замуленому озерці сумовито кумкали жаби. З берегів річки долинало натужне сопіння, неначе там задихалась якась велетенська потвора. То бабрались у багнюці сонні алігатори.

Мандрівники стали на ніч в убогій хижі старого каучеро.

Лежачи в гамаках, кожен думав про своє. Ще й досі не прийшов Тумаяуа. Завтрашній день не обіцяв нічого втішного.

Олесь намагався заснути. Проте сон тікав од нього. Хлопець щохвилини перевертався з боку на бік. Все, що він побачив за день, тепер проносилось перед його очима. Вперше він так близько познайомився з життям знедоленого народу. Люди тут були похмурі, вічно насторожені. Батько казав Олесеві, що такими їх зробила сельва. Вони забули про чисте небо і ясне сонце, відпочинок і сміх. Скромним і добросердечним трударям втіхою була лише пісня, в якій вони виливали і свою радість, і скорботу. З піснею жінки прали на березі білизну, заколисували малят, готували їжу, працювали на плантаціях. Пісня була для них заклинанням і молитвою, виявленням гніву і боротьби…

Тужливі мелодії, що спливали в Олесевій пам'яті, зливалися з таємничими шерехами ночі за стіною. Все, що хлопець почув і побачив останніми днями, здавалось тепер удвічі зловіснішим. Де вони опинилися? Чи судилось їм вирватися звідси?

Адже не раз на їхній дорозі вже лягала чорна тінь смерті. Все загрожувало їм, не пускало, готувало загибель. Індійські стріли, змащені отрутою кураре, вже надали на палубу їхнього корабля. Сліпа ненависть тубільців уже переслідувала їх на неозорих просторах Оріноко.

Грізні таємниці країни жахали і водночас приваблювали юнака. Він думав про народ, його минуле, про загиблу культуру далеких предків. Багато століть тому в ці нетрі прорвались передові загони могутніх ацтеків, але, зустрінуті відчайдушно хоробрими племенами араваків, вони в паніці залишили береги Оріноко. Олесеві здавалося, ніби він чує кроки індійських воїнів, їхні войовничі вигуки. Вони йдуть у бій, тримаючи напоготові луки й списи. А може, то піднялися з могил благородні інки й грізними голосами своїми викликають на смертельний бій білих людей, що висадились на їхній вільній землі з каравел і громом мушкетів сполохали одвічну тишу сельви? Он скрипнула деревина, он тріснула гілка під легким кроком воїна-розвідника. Індійці йдуть. їх сотні, тисячі, суворих, мовчазних, зцементованих палкою ненавистю до іспанських конкістадорів. Вночі вони оточать табір білих людей і знищать їх усіх до одного. Вони поспішають, бо вранці прийдуть нові загони поневолювачів і знову їхні гармати сіятимуть смерть і робитимуть страшний грім…

Олесь здригається від запаморочливих видінь. Ідуть інки. Оточують табір білих людей, зривають із пальм знамена, топчуть чорні хрести. Вриваються в намети, б'ють, ріжуть, душать голими руками… Очманілі від сну й страху конкістадори тікають у ніч. Несподіваність нападу збила їх з пантелику, розладнала їхні ряди. Мовчать мушкети, стоять без дії гармати. І тільки біля головного намету з упертістю приречених б'ються охоронці іспанського генерала, якого завела в ці нетрі незгамовна жадоба і фанатична мрія про славу. Скоро зійде сонце. Ще мить, друга, й воно засяє на закривавлених панцирах і шоломах…

Хлопець схоплюється… і раптом бачить крізь одчинені двері постать. Невже це батько? А й справді, він.

— Чому ти не спиш, тату?

Олесь виходить на ґанок і сідає поруч Крутояра. Повний місяць залив селище синім примарним світлом. Дерева схожі на велетенські водорості, а хижки — на підводні скелі.

Десятки питань ладні зірватись з Олесевого язика. Він притискується до батькового плеча й шепоче:

— Все, як у казці…

Але казка проста і зовсім зрозуміла. Професор ніби читає синові думки. Він говорить йому про землю, де проляже їхній шлях, і про людей, що її заселяють. Він лине думкою в минуле. Хто жив тут раніше? Чому така доля спіткала великі й могутні народи, які колись володарювали на землях Південної та Центральної Америки? В лісах і в гірських долинах, на безмежних пасовищах і вздовж повноводих рік жили індійці араваки. До іспанського завоювання вони займали величезні території — від Флоріди до північних областей Парагваю, від Перу на заході — до гирла Амазонки на сході. Меч конкістадора впав на їхню голову. Тінь смерті загасила радість в очах волелюбного народу. Сотні тисяч індійців встелили своїми тілами шлях іспанських завойовників. Вбереглися тільки ті, хто проживав у найглухіших районах сельви по ріках Оріноко, Ріу-Негро та їхніх притоках. Такої ж долі зазнали й могутні племена караїбів.

Олесь слухав батька, затамувавши подих. «Від Перу до Амазонки». Які неосяжні простори! Скільки жорстокості треба було мати в серці, щоб піддати винищенню населення цілого континенту!

А Крутояр тим часом вів далі:

— Ти ніколи не замислювався, сину, над походженням корінного населення американської землі? Ти, мабуть, не чув, що тубільці обох Америк — наші з тобою земляки. Звичайно, земляки відносні, так би мовити, земляки континентальні.

Олеся це трошки смішить. Отож, молодий Тумаяуа — все одно, що європеєць або, скажімо, житель Азії?

— Виходить, що так, — задумливо відповідає батько — Найвірогідніша гіпотеза про походження корінного населення обох Америк така. Багато-багато тисяч років тому з Азіатського материка на американську землю прийшли племена, що заселяли Чукотку, узбережжя Охотського моря, глибинні райони Сибіру, а можливо, й північну частину сучасної Монголії та Китаю. Вони почали повільно розселятися на південь. Деякі племена вирішили осісти на берегах північних рік та озер. Інші, шукаючи пасовиськ, посувались до мексіканських степів, переходили Панамський перешийок і заглиблювалися в орінокські та амазонські лісові нетрі.

Люди, які прийшли в Америку, володіли ще примітивними засобами виробництва. Вони виготовляли кам'яні сокири, луки та стріли, вміли добувати вогонь і прясти нитки. Характер господарювання племен, їхня культура формувалися переважно під впливом географічно-кліматичних умов. У мешканців тропічних лісів Оріноко й Амазонки рівень життя був набагато нижчий, ніж, скажімо, в індійців Північної Америки чи Мексіки. Вони жили в хижах із листя, не мали одежі і займалися переважно мисливством. Землеробство в них було дуже примітивне. Воно, власне, тільки народжувалось.

Але ти не думай, Олесю, що індійці за старих часів були дикунами. Зовсім ні. Вони створили свою самобутню, високу й оригінальну культуру. Вони жили в світі своїх уявлень і думок про природу й про людське суспільство. Вони були здатні на справжні шедеври в мистецтві, створили свої могутні держави й навіть багато в чому переважали європейців. До завоювання Нового Світу в Європі, наприклад, не мали уявлення ні про картоплю, ні про кукурудзу, ні про какао. Ці рослини прийшли до нас з-за океану. В Перу виплавляли срібло, золото, мідь, платину та бронзу. Добувати залізо з руди індійці ще не вміли. Проте вони виготовляли залізні речі з метеоритів, які падали на землю з міжзоряних просторів…