Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 23)

Біля річки почувся приглушений гуркіт моторів. Вертольоти з парашутистами спускались неподалік од причалу. .

А ще через п'ятнадцять хвилин в тісній кімнатці мерії до столу сіли комісар Себастьян Олів'єро та полковник особистої парашутної дивізії президента Артуро де Бракватіста.

Сеньйор Бракватіста був неабияким здорованем. На голові в нього сидів кашкет із високою кокардою. Рум'яне, ще моложаве обличчя полковника пашіло здоров'ям і самовдоволенням.

Бракватіста пив з кухля коньяк і безтурботно реготав, згадуючи якусь дрібницю з минулого. Ха-ха, сам чорт зламав би там ногу! Жодний порядний кабальєро не ходив у ту вонючу діру. Але офіцери — народ невибагливий! Хіба ні? Хіба в тому маленькому казіно вони провели мало приємних годин? Ого-го-го!..

Себастьян Олів'єро теж пив, затято, мовчки, лише зрідка розтягуючи губи в скупій посмішці, аби підтримати добрий настрій свого гостя. Зустрівшись із полковником, він ще глибше усвідомив всю убогість свого життя в сельві. З нього було досить. Коньяк затуманив йому голову. Щось темне й волохате прокинулося в його грудях, розпустило кігті й вимагало простору.

Але не можна було показувати свого настрою перед зарозумілим офіцером із почту Батіса. Напружуючи всі сили, комісар говорив ввічливим, підкреслено приятельським тоном:

— Я знав, що пришлють тебе. Мені підказувало серце.

— Брешеш, Себ.

— Не називай мене отими блазенськими іменами. Чуєш, прошу тебе не називай мене американськими кличками. Я твій давній товариш — Себастьян Олів'єро.

У полковника Бракватісти від подиву полізли на лоба очі. Ха-ха, що він чує? На нього ображаються за американське ім'я! Який же він дурень, цей Себастьян Олів'єро, коли він ображається за те, що його величають, як справжнього американського хлопця. Зараз не ті часи. Не можна жити старим романтизмом минулого. Досить грати комедію: нація, суверенітет, гідність роду, слава креолів… Баста! Настав час американських темпів і американського духу. Вся столиця дивиться сьогодні на свого північного сусіду. Навіть президент навчився говорити англійською мовою. Зрештою, яка різниця! Передусім — суть, принцип. Головне зберегти чистоту раси і чистоту касти. Плебс знахабнів, йому треба дати по пальцях. На нафтових промислах в Бакарайбо п'ятий місяць підряд не припиняються страйки. Дві столичні газети продались червоним лідерам і розводять антиамериканську пропаганду. Креольський дух повинен з'єднатись з американським духом і викоренити червону заразу…

У Бракватісти пашіло від збудження обличчя. Він майже за кожним словом грюкав важким волохатим кулаком по столі, його парашутисти зуміють навести скрізь порядок. У них добра рука. Кілька сот до зубів озброєних хлопців! Це вам не іграшка, сеньйоре Олів'єро! Ха-ха-ха….

«Він став надто зухвалим і необережним, — подумав Себастьян. — Може, це від того, що почуває свою силу?..»

Бракватіста ніби вгадав думки комісара. Самовпевнено посміхнувшись, поклав на стіл важкі кулаки і заговорив, розтягуючи кожне слово:

— Ти не впізнаєш свого старого приятеля Бракватісту? Часи не ті, друже мій! Зовсім не ті. Демократичні загравання нас більше не влаштовують. Звичайно, я й далі дотримуюсь своїх ліберальних поглядів. Але це в перспективі, так би мовити, як ідеал нашого майбутнього. Сьогодні ж треба діяти рішуче. Ситуація надто складна.

— Як позиції генерала?

— Нікчемні позиції. — Полковник устав і, обійшовши навколо столу, взяв комісара за лікоть: — Генерал у відчаї. Навіть національна асоціація промисловців відмовляється його підтримувати. Нас двічі викликали для охорони палацу. Одного разу ми витримали цілу облогу. Шість годин тривала демонстрація. Червоні лідери вивели на вулицю сто тисяч чоловік. Довелось підтягнути танки і нашу дивізію. Генерал Батіс зовсім розгубився. Я зайшов до нього в кабінет, щоб спитати, що робити далі. Ти знаєш, він був жалюгідний. Весь тремтів, засунув голову в сейф і перебирав там якісь папери. Коли побачив мене, мало не впав біля столу. Мабуть, подумав, що я прийшов заарештувати його. І тоді мені в голову прийшла ідея. Чудернацька ідея… — Бракватіста з деякою підозрою глянув на комісара, ніби зважуючи, чи варт розкривати душу перед цим чоловіком, але співчутлива посмішка на обличчі Себастьяна Олів'єро заспокоїла його, і він додав притишеним голосом: — Я подумав: варто мені було пристрелити генерала в його кабінеті, вийти на балкон і оголосити, що республіку врятовано, мене б зробили героєм. Можливо, мене призначили б… — Він раптом засміявся. — Звичайно, це все жарти. Ти не думай, що я серйозно. Мої ідеали лишились незмінними: міцна диктатура й орієнтація на північ.

Потім він перейшов до діла. Він привіз суворий наказ: за всяку ціну зірвати просування експедиції професора Крутояра.

— Вони сьогодні прибувають, — перебив його Олів'єро, походжаючи по кімнаті. — Мабуть, вже стоять біля причалу. Я просто не знаю, що робити. Та й взагалі, мені незрозуміло, чому генерал так перелякався? Сам видав візи, навіть висловив у пресі своє задоволення тим, що росіяни досліджуватимуть його землі, а тепер б'є на сполох.

Полковник криво посміхнувся. Наївність Олів'єро просто тішила його.

— Коли хочуть загнати вовка в пастку, його заманюють. А потім ось так! — І Бракватіста з силою ляснув долонею по столі. — Зрозумій ти мене: ми не могли відмовити їм у цій подорожі. Не могли. Інакше всі зрозуміли б, що генерал боїться чужого ока. Та й хто знав, що вони полізуть у саму кашу? Адже попередній маршрут був: середнє Оріноко, Сьюдад-Болівар, потім льяноси і все. Понесло ж їх до дідька за оцим голландцем! До речі, генерал боїться голландця. Дуже боїться. Я мав з генералом особисту розмову. І знаєш, не дурень наш шеф. Він каже, що цей йолоп, цей нікчемний філантроп недарма заховався в сельві й не вилазить на білий світ. Мабуть, збирає якісь матеріали, щоб потім опублікувати їх у пресі і почати сенсаційну кампанію. Зараз такі речі в моді: дискримінація населення, масові вбивства, порушення прав людини… Чого тільки, не наплещуть. Якщо професор Крутояр натрапить на слід і зустрінеться з Ван-Саунгейнлером, вони швидко заспівають однієї. А тут ще політичні заворушення, оцей клятий Коельо, з яким ти досі не можеш впоратись…

— Подивлюсь, як ти поламаєш на ньому зуби! — огризнувся Чорний Себастьян.

— Можливо, й поламаю, — підвищив Бракватіста голос до загрозливих інтонацій. — Поламаю через тебе. Не наступив кошеняті на хвіст, поки воно не вміло кусатись. А тепер доведеться попрацювати. Це теж на руку нашим ворогам. Можливо, Ван-Саунгейнлер уже зв'язався з доктором Коельо. От яка ситуація. І ти дивуєшся, що генерал не хоче пускати до себе в дім «добросердечних» і «безвинних» шукачів флори й фауни. А щодо партизанів Коельо, скажу тобі відверто: з ними треба кінчати якнайшвидше. Власне, для цього я й прибув сюди. У Коельо є зв'язки в столиці, навіть серед ділових кіл. Червоні теж підтримують його. Коротше, він визнаний лідер їхнього так званого національного фронту. Якщо ми затягнемо операцію, він спровокує виступи по всій країні…

— Ми перехопили їхнього агента від емігрантського центру.

— Яку ж вісточку несла пташка в бандитське гніздечко?

Олів'єро нічого не відповів. Це було питання, якого він найбільше боявся. Ходив по кімнаті похмурий, замкнутий, ніби чекав кулі в спину.

Одна свічка, догорівши, погасла, і червона жилка, ніби вмираючи, кілька секунд пручалась у розтопленому воскові.

Бракватіста зробив нетерплячий рух. Комісар здригнувся й відступив у темний куток кімнати. Вийшло зовсім не так, як думалось напочатку. Вони перехопили жінку й почали допит. Прямо там, на кораблі. До речі, це була донька доктора Коельо. Вона поводилася нахабно, з викликом. Потім кинулась на одного з охоронців, вирвала у нього з рук зброю і вбила себе на місці.

— Погано! — зітхнув Бракватіста. Глянув на пляшку з коньяком, але пити передумав. — Якщо дізнається генерал, тобі намилять шию. До кого вона їхала? З якою метою? Емігрантський центр послав її з важливим завданням — це ясно. Але конкретно нічого невідомо. Просто не знаю, що тобі порадити.

Себастьян нервово знизав плечима.

— Чортзна-що! Я хотів як краще. І взагалі, я вважаю, що головне було перервати їхній зв'язок…

— Наївна людина! — заглушив комісара своїм громовим голосом полковник. — Поглянь у вікно. Темне вікно, чи не правда? Отакою ж темрявою огорнуті наміри твоїх ворогів. Ти можеш розраховувати, прикидати, планувати, а в їхніх диявольських серцях уже визріло рішення, від якого в тебе скоро похолоне в животі. Ти гадаєш, що обірвав їхній зв'язок з закордонним центром, а я певний — вони ще сто разів налагодять цей зв'язок. До речі, крім сеньйори Ернестіни Коельо, на кораблі не було більше нікого, хто міг би виконати її місію? Вона була сама, зовсім одна?

Сеньйор Себастьян не знав, що відповісти. Здається, вони обшукали всі закапелки. Правда, там був один індієць, дурне індійське кошеня. Почало кусатися, йому зв'язали руки й ноги і кинули в якийсь відсік. Хай погодує піраній разом із вельмишановною Коельо. І більше нікого. Жодної душі. Капітана й одного матроса вони заарештували, ще двох матросів забили…

У полковника Бракватісти заходила нижня щелепа, масивна важка щелепа вгодованого бульдога. Випещеним пальцем він почав длубатись у зубах.