Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 22)
Аркаяліс нервово затупцяв на місці. До Антоніо рукою подати. Але вони мають поспішати. Телеграф передав, що через три години до них прилітає із своїми хлопцями полковник Артуро де Бракватіста…
— Чого ж ви мовчали досі! — скочив, як ужалений, комісар. — Де телеграма? Покажіть! Оце? Так, так. «Забезпечте умови негайного проведення операції».
Комісар на мить задумався. До них прибуває командир парашутного батальйону полковник Бракватіста. Були вони колись друзями, вчилися разом, та розвела їх доля по різних шляхах: Себастьяна Олів'єро — в глуху сельву, полковника Бракватісту — в особисту гвардію президента. Хитра лисиця! Чи ж давно він розпинався в дружбі перед Себастьяном? Та, власне, й зараз скрізь видає себе за щирого Себастьянового приятеля. Доводиться робити вигляд, що віриш йому. Але ж Олів'єро знає ціну тій дружбі. Коли на останніх виборах в країні почалися політичні заворушення, він, отой самий Бракватіста, порадив генералові Батісу про людське око «почистити» свій апарат від таких надто крутих типів, як Олів'єро. Він виступав на мітингах і кричав, що завжди був і лишається прихильником «демократії». Генерал Батіс змушений був усунути Себастьяна із поста столичного префекта, аби заспокоїти громадськість…
— Значить, о сьомій вечора прибувають? — глухо озвався поліцейський комісар і глянув на свій годинник. — Зараз четверта. Маємо ще доволі часу, сержанте. Ходімо.
Тіні від високих дерев перетнули вулицю. Галаслива малеча здіймала хмари куряви. «І де в них сила береться, в цих нікчемних пацюків, — думав Олів'єро. — Живуть на одній воді й маніоці, а гасають по всіх усюдах, як лошаки». Він ішов сердитий, невідривно дивлячись собі під ноги, і майже не слухав улесливого базікання свого помічника, який ледве встигав за ним.
Нарешті вони дісталися до дому Антоніо. Комісар зайшов на подвір'я широким рівним кроком господаря, схиливши трохи на бік голову в крислатому капелюсі й тримаючи руку на кобурі револьвера. В цю мить він весь був уособленням влади й сили.
Старий Антоніо Россаріо сидів під пальмою й вирізував із дерева якусь чудернацьку фігурку. Сонце, пробиваючись крізь листя, вигравало мерехтливими зайчиками на його щедро полатаній сорочці. Чорні висушені ноги у виразках і подряпинах скидалися на дерев'яні колодки.
Дехто казав у селищі, що Антоніо Россаріо — ворожбит. Він жив одним життям з деревами й рослинами, він знав таємничу мову сельви, по голосах звірів умів передбачати погоду. Бородатий, закустраний, ніби трошки позбавлений розуму, він і справді умів заклинати звіра і носив у своєму серці стільки лагідних теплих слів, що під його батьківським поглядом нещасні каучеро забували про свої хвороби і проймалися вірою в своє неминуче одужання.
Поява комісара насторожила старого, вона не віщувала нічого хорошого. В Антоніо було двоє синів. Молодший Мігель бився в партизанах, старший працював десь далеко на півночі на нафтових розробках і, як переказували люди, не мирився з поліцією. Боючись переслідувань, старий Антоніо нікому не говорив про свого Філіппе.
— Що поробляєш, старий?
Комісар стояв перед Антоніо, широко розставивши ноги в чоботях з високими халявами, що захищали його від укусів гадюк. Руки Себастьяна були закладені за спину — це краще впливало на «клієнтуру», як він називав людей, котрі мали лихо зтикатися з ним.
— У бідного каучеро доволі клопоту, — промимрив тихо Антоніо.
— Зате маєш добрих синів. Хіба не так, сержанте?
— Чудових синів! — з робленим захопленням вигукнув череватий Аркаяліс.
— У мене один син, сеньйори, — спробував кволо заперечити старий. На його обличчі вирізнився гострий, мов у кібця, ніс. Очі його сиділи так глибоко у впадинах, ніби їх взагалі не було. — Я мав одного сина, але не знаю, куди він повіявся.
Себастьян повагом пройшовся по подвір'ю. Став біля одного з бамбукових стояків, на яких тримався дім, і недбало поторсав його ногою. Вся будова загрозливо схитнулась. Комісар криво посміхнувся. Ось так можна вдарити один раз — і вся хижка розвалиться. Хай пам'ятає про це Антоніо Россаріо. І хай не прикидається дурником.
Останні слова комісар проказав неприховано загрозливим тоном. Син Антоніо подався до бандитів, які нишпорять по лісах. Тепер поліції стало відомо, що в старого є ще один син.
— Ах, сеньйори…
— Не бреши, Антоніо. Твій син працює в Бакарайбо на нафтових розробках. Схилив голову? Боїшся дивитись мені у вічі?
Руки старого ще дужче притиснули до грудей драного солом'яного капелюха. В глибоких западинах очей з'явились сльози. Старий злякався не за себе. Він пройнявся раптовим жахом, що ось зараз, цієї миті, сеньйор Себастьян Олів'єро скаже йому якусь страшну новину про сина.
— У мене був син… другий син, — кволо зізнався він. — Але багато років тому він пішов із дому, і я забув навіть думати про нього. Не карайте мене, сеньйори! — Руки Антоніо в благальному пориві простяглись до комісара. Вони дрібно тремтіли. Товсті вени на них потемніли й роздулися, ставши схожими на мотузки.
Тоді комісар, пронизавши старого холодним вивчаючим поглядом, мовив, розтягуючи кожне слово:
— Раніш би так, Антоніо. Поліцію ніколи не обдуриш. Ми знаємо про тебе й не такі речі… Зрештою, ходімо в дім. Тут не місце для серйозних розмов.
В кімнаті Антоніо було зовсім темно. Одне віконце, засклене тьмяною шибкою, ледве цідило жовте скупе світло. Комісар уважно оглянув кімнату. Побачив попід стінами два гамаки. «Очевидно, Антоніо приймає гостей і не хоче звільняти свою конуру від зайвої постелі», — здогадався він. На незасланому столі, вишмугляному й поколупаному в кількох місцях, стояв устромлений в пляшку недогарок свічки.
Себастьян Олів'єро провів допит швидко, без зайвих церемоній. Спочатку він спробував підкупити старого улесливими словами, щедрою винагородою, зайвим шматком землі. Навіть обіцяв йому поклопотатися перед поліцейським управлінням про помилування нерозумного Мігеля, який, знехтувавши батьком, подався в ліс. Потім став загрожувати, гамселити кулаком по столі, люто лаятись. Аркаяліс теж кричав, і в кімнаті зробилось парко й задушливо, немов криком своїм кати нагріли стіни.
Через півгодини Аркаяліс і Олів'єро, нічого не витягнувши з немічного старика, покинули хижку. Вони могли заарештувати Антоніо, застрелити, понівечити. Але комісар ще не втратив надію використати його як принаду.
ПАРАШУТИСТИ ПОЧИНАЮТЬ ДІЯТИ
Швидко вечоріло. Москіти літали хмарами й немилосердно жалили.
Себастьян Олів'єро ждав прибуття свого товариша із столиці. Походжаючи по двору мерії, він наслухався до найменшого шуму, який доносився з вулиці. Інколи піднімав голову й подовгу дивився на небо, порожевіле в призахідних променях сонця. Бракватіста міг прибути із своїм загоном лише на літаках або вертольотах.
До мерії підлетів на змиленому коні поліцай-мулат, дебелий хлопець у розстебнутому мундирі. Не злазячи з коня, він гукнув комісарові, що по річці посувається якесь судно. Мабуть, із росіянами. Що робити? Обшукувати корабель чи ні? За дві години він буде біля причалу.
— Не чіпати! Навіть не з'являтись їм на очі. Хай висаджуються.
— Слухаю, сеньйоре комісар.
Курява сховала вершника.
«Коли ж нарешті прибуде полковник? — думав Себастьян. — Вже пів на сьому. Ці столичні сеньйори уміють грати на нервах».
— Аркаяліс, вам не здається, що за лісом чується гуркіт мотору?
Сержант вибіг на ґанок і прислухався. Він теж щось почув. Але це був зовсім не гуркіт мотору. Від річки доносилась стрілянина. Били з гвинтівок.
— Може, полковник зав'язав бій із бандитами? — скривив у презирливій гримасі губи Себастьян Олів'єро.
— Неспокійний світ, комісаре. Раніше ми були тут господарями, а тепер не знаєш, чи прокинешся вранці, чи заснеш навіки.
— Облиште патякати, сержанте. Краще наслухайте.
— Я слухаю, сеньйоре комісар. Свині верещать у дворах, кури мов показились. Онде вже й жаби забили на сполох. Більше нічого.
Минуло ще півгодини. Небо почало темніти. Червоні пасма на ньому поблякли, розтанули, немов зачепившись за верховіття дерев, постікали на зморену спекою землю. Жаби гучно кумкали в хащах.
З'явився ще один верхівець. Він скакав здалеку і майже загнав коня. Жовта піна кетягами звисала з кінської губи.
Поліцай був без кашкета. Він важко дихав, неначе йому довелося власними ногами зміряти бозна-яку віддаль. Витерши рукавом мундира пошерхлі губи, він випалив:
— Ганкаур потрапив до рук доктора Коельо.
— Де Ганкаур? — зціпивши кулаки, кинувся до нього комісар.
Від власного крику, а може, від того, що поліцай нараз посуворішав і, злісно стуливши губи, заклав руки за спину, Себастьянові Олів'єро зробилось моторошно. Він уже не почував себе певним навіть у дворі мерії.
— Де Ганкаур? — повторив він тихіше.
Поліцай знизав плечима. Він не міг сказати^ нічого конкретного. Командир їхньої застави послав його з коротким повідомленням: загін Ганкаура попав у пастку. Що він може ще сказати сеньйорові комісару?
Себастьян Олів'єро відпустив поліцая. Спробував заспокоїти себе.
Що ж, можливо, це навіть йому на руку. Партизани доктора Коельо доскубли дикунів апіака, а ті пройнялися ще більшою зненавистю до партизанів Коельо. Всі вони ненавиділи одне одного і боялись комісара округу Себастьяна Олів'єро! Зрештою, останнє слово лишається за урядовими силами. Доброго карального загону тепер вистачить на те, щоб очистити навколишні ліси від бандитів і назавжди приборкати бунтарів..