Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 21)

Сеньйора Ернестіна бавилась маленьким платочком. Тоненькі її пальці миготіли перед очима комісара, немов шпиці в колесі.

«А що, коли я запропоную їй втечу, — майнуло раптом у його голові. — Ще не все втрачено. В неї не лишилось іншого виходу. Смерть або життя. Скажу їй тільки в вічі, що минуле забуто… що вони можуть бути щасливими. Пообіцяю їй волю, своє серце, далекі подорожі. Будь сміливим, Себастьян Олів'єро. Те, що відкинула примхлива дівчина, може прийняти розсудлива жінка…» Але другий голос заглушив перший: «Дурень, вона ненавидить тебе. Дивись, яким презирливим поглядом вона обпікає тебе. Згадай її минуле, згадай те, заради чого вона приїхала сюди… Вона висміє тебе, як нікчемного блазня…»

І в ньому знову прокинулась злість. Він схопився з стільця і зробив крок до сеньйори. Досить грати комедію! Перед нею представник влади. Якщо їй дороге життя, вона повинна відверто і негайно… так, так, негайно виказати мету своєї подорожі. їй гарантується життя.

— Життя?

— Так, життя і багатство. Величезне багатство.

— З ваших рук, недостойний кабальєро?

— Вам лишилось жити п'ять хвилин, Ернестіно Коельо…

— Воля ваша. Адже сильніший той, у кого в руках сокира.

Він схопився за кобуру, але в цю мить відчинились двері — і до каюти вступив Ганкаур.

Білолиций індієць, уважно оглянувши жінку, перевів погляд на комісара. Рука на кобурі трохи насторожила Ганкаура. Людина диких жорстоких звичаїв, він, одначе, носив у глибині свого серця повагу до жінки.

— Чого ти зайшов сюди, Ганкаур? — спитав його роздратований Себастьян Олів'єро.

Почувши ім'я Ганкаура, Ернестіна Коельо швидко підвелась із стільця й підбігла до індійця. Вона дивилась на нього з болісною посмішкою на обличчі. її губи, бліді й безкровні від глибокого збентеження, нервово сіпались. Вона хотіла простягти до Ганкаура руку, але їй вистачило сил тільки піднести руку до своїх грудей.

Жінка заплакала. Вся вона тремтіла, немов у пропасниці, ковтала сльози й беззвучно ворушила губами.

Ганкаур зовсім розгубився. В його очах засвітився недобрий вогник.

Себастьян Олів'єро непомітно розстебнув кобуру й поклав долоню на ручку пістолета. Він уважно стежив за кожним рухом жінки. Ганкаур стояв, мов заворожений.

І раптом Ернестіна Коельо промовила голосно:

— Ти не Ганкаур, ти П'єтро, ти син доктора Коельо.

Ганкаур мимоволі зробив крок назад. У житті ніхто ще не називав його цим іменем. Він навіть гадки не мав, що в нього є батько. На видовженому красивому обличчі Ганкаура проступив вираз болю. В його вухах звучали дивні слова, і серце підказувало йому, що жінка говорила їх неспроста.

Він хотів знову почути їх. Він простягнув до неї обидві руки.

І в цю мить пролунав постріл.

Сеньйора Ернестіна враз зів'яла, глянула на Олів'єро якимись здивованими очима, ніби вперше його побачила, і повільно осіла на підлогу.

А комісар, показуючи Ганкаурові на неї пістолетом, став кричати, що ця жінка — негідниця, що вона говорила неправду. Він же знає, що він не П'єтро. Він вождь великого племені апіака. Хай він забуде про цю підлу тварюку. Від неї він би зазнав тільки лиха.

Приголомшений Ганкаур вийшов із каюти.

На палубі метушились поліцаї. Вони обшукували ланчію, перекидаючи мішки з юкою і маніоковим борошном, залазили в кожну шпаринку, оглядали кожний закапелок.

Капітан, високий, худорлявий чоловік у майці, з глибоким шрамом на підборідді, стояв із зв'язаними руками й тупо дивився собі під ноги. Неподалік лежав зарубаний матрос. Кривава рана від мачете спотворювала його обличчя.

Себастьянові доповіли, що ланчію оглянуто. Не знайдено нічого підозрілого. Зброї нема. Капітан заприсягся, що не знає, хто така сеньйора Ернестіна Коельо. Він взяв її на борт у Сан-Фелісі й не цікавився, з якою метою сеньйора подорожує по Оріноко. Хай перевірять його документи.

— Ми ще тебе добре перевіримо, свиняче вухо! Марш у пірогу! — вилаяв його комісар і, перевальцем підійшовши до борту, почав спускатися по мотузяній драбині в човен.

Навколо стояли індійці, зі списами й луками в руках. Ганкаур вже сидів у своїй пірозі, байдужий і холодний. На його обличчі ще й досі лежала тінь подиву. Він дивився у воду, ніби прагнув прочитати там загадкову таємницю.

Потім підвів голову й помахом руки звелів своєму загонові сідати в піроги. Індійці, мов горобці, посипалися в човни. Піроги загойдались під ними. По ріці в усі боки побігли широкі неспокійні кола.

Себастьян стояв у своєму моторному човні, витирав хустиною піт із спадистого чола й дивився на палубу. Він когось чекав. Нарешті з люка виліз опецькуватий чоловічок у формі сержанта.

— Все зроблено, комісаре, — гукнув він весело. — Через п'ять хвилин «Віргінія» піде до дідька на вечерю.

— Молодець, Аркаяліс, — скупо похвалив його комісар. — Ми зробили свою справу. Хай кінчають піраньї. Для них це буде доброю поживою…

Комісар ударив нагаєм коня. Спогади згасли в^ його свідомості. Він знову був посеред вулиці, спокійний і впевнений, сповнений гордовитого вдоволення за виконану справу… Він знищив ворога. Правда, не спромігся витягнути з нього таємниці, але для цього він знайде сотню виправдувальних причин. Хай генерал Батіс пробачить йому невеличкий промах. Головне зроблено. Хай тепер чекають місцеві бунтівники наказу з-за кордону, хай виглядають свого зв'язківця…

Небо порожевіло на заході. Пекучий день закінчувався. Дерева й кущі, здавалось, ждали вечірньої прохолоди. З дворів долинало кувікання поросят, кудкудакання курей.

Себастьян з гордовитою пихою озирався навкруги. Він був тут цар і бог. Одначе його марнолюбство не знаходило вдоволення.

Скоріше б вирватися звідси! Під час останньої поїздки в столицю генерал Батіс дав Себастьяну аудієнцію. Вони розмовляли більше години. Генерал розпитував про настрої населення, про прибутки каучукових фірм. Потім поплескав комісара по плечу й, ніби жартуючи, кинув: «Чекайте мене в гості. Обов'язково завітаю до вас. Столиця неспокійна. Я більше вірю вашій глухомані, комісаре Олів'єро».

Після цієї зустрічі Себастьянові надбавили жалування й пообіцяли згодом перевести в одну із центральних округ. А через три місяці він одержав повідомлення про підвищення в званні й про нагородження орденом Лева першого ступеня.

Сеньйорові Себастьяну Олів'єро, комісарові верхнього Оріноко, не треба було нагадувати, як він має захищати інтереси свого уряду.

Не сьогодні-завтра прибудуть оті зарозумілі радянські мандрівники. їм закортіло дізнатись, чим живе сельва і яким медом мажуть тут по губах тубільців. От вони й одержать своє. Шкода тільки, що Ганкаур не зумів перебити їх на воді. Телепень! Побоявся запалити нікчемну ланчію!

Біля приміщення мерії на комісара чекав сержант Аркаяліс.

— Я маю повідомити вам дуже важливу новину, комісаре, — заговорив він, допомагаючи своєму шефові злізти з коня.

— Слухаю вас.

Новина й справді була неймовірна. Аркаяліс при-чмокнув м'ясистими губами і для чогось схопив себе за горлянку. Можливо, цим рухом він хотів показати, що дуже скоро все має скінчитись для їхніх ворогів саме так, добрячим зашморгом на шиї.

Пентаха, один тут дурень, ну, справжнісінький дурень і невіглас, зробив сьогодні дуже важливе зізнання. Сеньйор комісар, очевидно, пам'ятає Пентаху. Отакий жилавий, зовсім лисий каучеро з проваленим носом. Живе в сусідстві з Антоніо Россаріо, у котрого син зв'язався з бандитами. Аркаяліс при цих словах аж підгецькував, простуючи поряд з комісаром до високого ґанку. Той його слухав неуважно, похмуро, певно, зайнятий якимись своїми думками. Ранком Пентаха прибіг до мерії і під великим секретом розповів Аркаялісу, що його сусід Антоніо Россаріо тримає зв'язок із бандитами…

— Стара пісня, — урвав свого помічника Олів'єро, долаючи останню приступку дерев'яного ґанку. Він відчинив двері і зайшов до прохолодного приміщення мерії.

— Егеж, комісаре, — підтакнув Аркаяліс, запопадливо підставляючи шефові стільця. — Сідайте, прошу вас. Так от, розповідає він мені про тих бандитів, а я собі й метикую: говори, говори, ми вже давно рознюхали все це. Не думай, що поліція дарма собі боки відлежує. А він і говорить: цей Россаріо чекає з нафтових розробок Бакарайбо свого старшого сина, який має прилетіти від своєї профспілки. Він там червоний лідер. Оце, думаю, новина. Молодчина ти, Пентаха, кажу я йому. Одержиш землю Як заарештуємо Антоніо Россаріо, всю його землю віддамо тобі. Він зрадів, мало не кинувся цілувати мені руки. Клянеться, що винюхає того Россаріо, куди б він не сховався.

Себастьян Олів'єро встав із стільця, підійшов до невеличкого віконця. В кімнаті з необклеєними дерев'яними стінами було якось незатишно, темно. Біля дому, в сусідньому дворі, мале хлопченя ганялося за індиком. Індик то відскакував убік, то раптом, круто повернувшись, бив переслідувача крильми. Хлопчик весело реготав, його роздутий рахітичний живіт аж трусився од сміху.

Дивлячись на цю сцену, Олів'єро позіхнув. Він не любив дітей. Вони ніби нагадували йому про його особисте невдале життя, про трагічний кінець його залицянь до красуні Ернестіни. Доля так і не подарувала йому ні сім'ї, ні дітей, ні багатства, і він, зовсім зачерствівши серцем, дивився тепер на світ холодними злостивими очима.

В голові Себастьяна виникло раптове рішення. Вони негайно підуть до старого Антоніо і поведуть із ним дипломатичну гру. Негайно до Антоніо! Здається, це зовсім близько, можна обійтись і без коней.