Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 25)

— Білі люди вбили людей апіака. Багато людей. Вони влаштували засідку в лісі й зустріли нас кулями.

Комісар розлютився. Він засипав індійського вождя образливими словами. Схопивши Ганкаура за плечі, Себастьян несамовито закричав:

— Ти — підлий син сельви, породження ягуара з пантерою. Якщо ти збираєшся ховатися за нашими спинами, я перший застрелю тебе, як собаку. Де твої воїни?

Ганкаур дивився на одутле обличчя комісара, на його вузенькі очі й чомусь думав про зустріч у лісі. Перед його зором ще й досі тремтіла гостренька борідка доктора Коельо. «П'єтро», — лунало в нього у вухах. Він теж назвав його чудернацьким іменем «П'єтро»… А цей кричить і називає образливими словами.

— Замовчи, скажений диявол.

— Ти, ти смієш…

— Я перегризу тобі горло, якщо ти ще раз образиш великого вождя апіака Ганкаура.

Його струнка мускулиста постать майнула до дверей.

Вогники свічок злякано затріпотіли. З гуркотом упала на підлогу пляшка й покотилась під ноги комісарові, немов живе створіння, що шукало порятунку.

Біля самого порога Ганкаур зупинився, йому раптом до болю, до нестерпного щему в серці захотілось дізнатися про все. Схопившись обома руками за одвірок, він, не повертаючи голови, спитав:

— Хто такий П'єтро?

Себастьян розгубився. Що сказати цьому дурневі?

— Вернися, касік могутнього племені апіака. Комісар Олів'єро забирає назад усі погані слова, які він сказав тобі.

Ганкаур вернувся до столу.

— Хто такий П'єтро? — повторив він з притиском.

— Я вперше чую це ім'я, — вдав здивованого комісар. — Ти почув його від отієї негідниці, на Оріноко?

— Я почув його також від доктора Коельо. Він назвав мене П'єтро і вистрелив мені в груди. Але добрий дух не захотів моєї смерті.

Себастьян поклав Ганкаурові на плечі руки — це мало свідчити про їхнє цілковите примирення.

— Клянусь тобі, Ганкаур, що я розгадаю таємницю доктора Коельо. Ти не повинен більше думати про це. Злий дух Курукіра відмовиться від тебе, якщо ти забудеш своє справжнє ім'я. Я не знаю ніякого П'єтро, я знаю великого касіка Ганкаура.

Його урочистий тон заспокоїв індійця.

— Я вірю тобі, комісар, — примирливим тоном озвався Ганкаур. — Мої люди помстяться за смерть своїх братів.

— А від мене ти отримаєш велику нагороду, — сказав йому Себастьян.

Далі розмова пішла в спокійному діловому тоні. Комісар розповів Ганкаурові про те, що люди доктора Коельо збираються вирізати усе його плем'я, що вони не будуть щадити ні дітей, ні жінок. їм на допомогу приїхали чужинці, які подорожували на судні «Голіаф». Жаль, що тоді Ганкаурові не вдалося запалити корабель. Сьогодні вночі білі чужинці стали на якір біля причалу і, мабуть, завтра ж вирушать у далеку дорогу. Злий дух Курукіра повинен покарати їх.

— Я ще не чув від нього такого наказу, — промимрив Ганкаур, збагнувши, що йдеться про досить-таки небезпечне діло. Мати справу з білими чужинцями Ганкаурові зовсім не хотілося.

— Я тобі наказую! — підвищив голос комісар. — Білі чужинці не повинні заглиблюватись у сельву. Якщо вони вийдуть із селища, воїни Ганкаура повинні напасти на них і…

Себастьян Олів'єро на мить затнувся. Він звик убивати й калічити, приневолювати й ганьбити, але він завжди робив це мовчки і в наказах завжди був обережний.

— Їх треба знищити! — бадьористим голосом докинув полковник Бракватіста. — Всіх до одного. Тільки подалі від селища.

— Так, так, — підхопив Себастьян Олів'єро, — подалі звідси! Чуєш, Ганкаур?

— Мої люди можуть оточити «Голіаф» і спалити його разом зі всіма, хто там є, — хизуючись, сказав Ганкаур і хвацько виставив уперед ногу.

Але Себастьян обірвав його.

— Ти не зміг спалити «Голіаф», коли він ішов по річці. Тепер пізно. Запам'ятай мій наказ: якщо білі не вийдуть із селища, не чіпай їх. Якщо вони підуть до селища Курумба або до людей племені тауліпанг — ти повинен покінчити з ними.

Ганкаур опустив голову. Чорне волосся закрило йому чоло, очі. Він усе зрозумів і до всього був готовий.

Не сказавши більше ні слова, він, задкуючи, наблизився до дверей, потім круто повернувся й вибіг із мерії.

Себастьян чув, як по дерев'яних східцях ґанку швидко затупотіли босі ноги.

І тоді полковник Бракватіста промовив твердим незаперечним тоном:

— Ми негайно вирушаємо з моїми людьми до ранчо Гуаяніто. Не лякайся, Себ. За півгодини гніздо Коельо буде знищене, як мурашник. Я звик до нічних операцій.

Через кілька хвилин загін парашутистів вирушив до ранчо Гуаяніто.

«РЯТУЙТЕ ДОКТОРА КОЕЛЬО!»

Хоч за дверима згасли голоси й тупіт ніг, старому Антоніо все ще здавалося, ніби в кімнаті повно людей. Він ніби чув біля свого обличчя смердючий запах солдатських чобіт. Невже його покинули, подарувавши життя? «Ти будеш жити, Антоніо. Тобі тільки треба вибратися з цієї дерев'яної домовини. Ти житимеш, Антоніо…»

Тихо. Жодного шереху. Мати-місяць плаче в лісі й комарі б'ються об скло. їм так хочеться прорватись до гарячого вогника. Дурні москіти! Вони ще не знають, як боляче може обпікати той вогонь.

Антоніо обережно виповз із приміщення мерії, спустився по східцях з високого ґанку, потім, тримаючись за огорожу, вибрався на темну нічну вулицю й озирнувся.

Селище каучеро спало.

«Цей, здається, вже готовий». Як страшно прозвучали тоді слова полковника над головою бідного Антоніо! Солдат ще двічі вдарив його ногою під бік. Але старий навіть не зойкнув. Смерть неначе прийняла його в свої обійми, позбавила волі й снаги до життя. І тільки десь в найпотаємніших закутках мозку жеврів вогник свідомості. Він то спалахував, то знову згасав, Антоніо здавалося, ніби він ішов над проваллям, і зі всіх боків на нього насувались грізні невмолимі звуки. Гуркотів грім, з тріском валились дерева-велетні, падав у річкову глибінь підмитий берег Оріноко… Старому хотілося закричати, що він більше не може зносити тих звуків, що він хоче повернутись до себе в тиху оселю і там умерти, що десь його сини вже чекають на нього…

Антоніо брів вулицею навмання, у морок, подалі від високого ґанку. Понівечене тіло горіло. З розчавлених пальців на лівій руці сочилася кров. Він уже й пригадати не міг, як його били, як крутили йому руки і навіжено кричали: «Ти вмреш або скажеш, де твій син». Дурні, дурні, вони захотіли, щоб Антоніо виказав їм свого дорогого Філіппе! Хіба у старого Антоніо було на світі щось дорожче за синів?

Якщо він ітиме отак прямо, він прийде в сельву. Просто в сельву. Там десь ходить його Мігель, а може, вже й Філіппе приїхав. Антоніо скаже їм, що їхній батько до останку витримав усі тортури. Він розповість їм, як лежав у кімнаті мерії, де біля столу товклись сеньйори у високих чоботях і лаяли доктора Коельо.

Вдалині гримнув рушничний постріл. Антоніо насторожився. Лункий звук перевернув щось у думках старого, його мозок напружився до краю, кров забухала в скронях. Тепер у його свідомості спливали одна за одною фрази, почуті ним у кімнаті мерії, фрази, яких не міг збагнути тоді, коли лежав напівмертвим під стіною. «Злий дух Курукіра повинен покарати їх… Я не чув такого наказу… Цей наказ дає тобі комісар… Якщо білі чужинці вийдуть із селища каучеро, Ганкаур повинен напасти на них…»

Антоніо прискорив ходу. Зловісні слова Себастьяна Олів'єро немов підганяли його. Хто ті білі чужинці? Чому комісар так хоче їхньої смерті? Підлий Ганкаур повинен убити їх… І ще він сказав… Ні, ні, то говорив високий сеньйор із столиці, який умів так боляче бити в живіт. «Ми вирушаємо до ранчо Гуаяніто… За півгодини гніздо Коельо буде знищено… За півгодини…»

Антоніо злякався. Йому захотілось крикнути на всю силу своїх грудей, покликати на допомогу сусідів. Хай вони біжать у сельву й рятують його сина Мігеля. Хай вони зрозуміють його горе. Адже Чорний Себастьян знищить Мігеля.

Напружуючи останні сили, старий побіг. Він натикався на паркани, падав, шматував свою благеньку сорочку об колючі чагарі. Він стогнав і плакав у відчаї.

— Мігель! Де ти, Мігель?

І раптом сталося неймовірне. Антоніо здалося, що ніч відступила, дерева спалахнули казковим полум'ям і з високого піднебесся, немов посланий до нього волею святої мадонни, долинув голос рідного сина. І ще він відчув на своїх плечах ніжні руки.

Антоніо нічого не бачив — світло засліпило його, позбавило свідомості. Промінь ліхтаря освітлював бліде безкровне обличчя старого, його немічне сухорляве тіло.

Коли Антоніо опритомнів, він уздрів перед собою кількох партизанів і дорогого Мігеля, який тримав його за плечі й шепотів:

— Кріпись, батьку. Тепер ніхто не заподіє тобі зла. Заспокойся. Тебе били? Хто? Полковник із столиці? Командир загону парашутистів?

Мігель насторожився. Він ще нічого не чув про це. Доктор Коельо вислав його з трьома бійцями в селище із спеціальним завданням…

— То це вони спалили хижу, батьку?

— Їх прийшло двоє в наш старий дім. Коли вони запалили дах, мені здалося, сину, що в мене загорілось волосся на голові. Переді мною ще й досі хижий ненажерливий вогонь…

— Що це за люди, батьку? Хто він, той полковник?

Але Антоніо бачив тільки свій палаючий дім і тільки про нього міг говорити. Вони запалили його з двох боків, і дах з пальмового листя зайнявся так, неначе в нього поцілила блискавка. Потім солдати вивели старого на вулицю. Ззаду казився вогонь, і дерево маканілья плакало від жалю.