Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 2)

Професор ствердно кивнув головою. Накинувши на себе халата, відійшов у глиб кімнати й опустився в м'яке крісло. Бунч і Самсонов стали біля вікна.

Непрохані гості були кореспондентами кількох столичних газет.

Розмова тривала недовго.

— Які враження ви винесли з нашої країни?

— Поки що приємні враження, — відповів за всіх Крутояр.

— Ви збираєтесь досліджувати сельву верхнього Оріноко?

— Так. Моя давня мрія пройти там, де ще, на жаль, не ступала нога дослідника.

— Ви ризикуєте. Ви неабияк ризикуєте. Але ми, з свого боку, не можемо не висловити захоплення. Взагалі, нам дуже приємно, що Росія завжди виявляла увагу до нашого континенту, зокрема, до нашої республіки. Бразілія глибоко шанує ім'я славнозвісного російського мандрівника Лангсдорфа[3].

— Так, — поштиво кивнув головою професор, — Лангсдорф був великою людиною, великим гуманістом. Жаль тільки, шляхи, які він проклав до серця вашого народу, декому тепер не подобаються.

Кореспонденти перезирнулись. Один із них, високий суб'єкт з їжачкуватим волоссям на голові, поквапно перескочив до іншої теми.

Як сеньйор Крутояр ставиться до справи Ван-Саунгейнлера? Невже сеньйор не знає цієї сенсаційної історії? Так, так, нечувана сенсація! Удвох із своїм сином доктор Ван-Саунгейнлер вирушив на власному літаку до верхів'я Оріноко і зник, неначе впав у воду. Дві авіаційні кампанії почали розшуки. Неповторний випадок зробити великий бізнес, розрекламувавши оперативність і гуманізм своєї фірми. Американці вже випустили мило й одеколон з етикетками «Ван-Саунгейнлер».

Крутояр слухає і мовчить. Нервово стулені губи його виказують ледь погамований гнів. Він сказав би зараз цим панам, що він думає про оту негідну істеричну сенсаційну «справу» Ван-Саунгейнлера. Але він буде мовчати. Зрештою, його «люб'язні» співбесідники — немічні безвільні гвинтики. Що їм скажеш, коли їм тільки й клопоту, як би впіймати на вістря своїх самописок побільше сенсаційного матеріалу. Ван-Саунгейнлер, мужній голландський вчений і дослідник, вчинив відчайдушно ризиковану операцію: з сином-пілотом він купив старенький літак і подався в найглухіші південноамериканські нетрі досліджувати флору й фауну. Герой-невдаха! Доля не дала йому розгорнути своїх сил. Його машина через три години після вильоту з Ріо-де-Жанейро втратила радіозв'язок із навколишнім світом і безслідно зникла. Трагічне закінчення експедиції Ван-Саунгейнлера могло б залишитись невідомим, коли б вправні бізнесмени не взяли собі за мету зробити на ній хороший бізнес.

— Є відомості, що Ван-Саунгейнлер приземлився в глухому селищі дикунів на верхньому Оріноко, — сказав один із кореспондентів, ховаючи за товстими скельцями окулярів хитруватий прижмур очей.

— Мабуть, не ті відомості, що треба, — сухо відповів Крутояр, якого розмова з кореспондентами починала все дужче й дужче дратувати. — Там, де все просто й відомо, — немає сенсації. А без сенсації, як заведено у вас говорити, — немає життя. Я гадаю так: якщо голландець не загинув під час посадки, він живий, його знайдуть.

— Але йому загрожує смерть від рук варварів, — подався всім тілом уперед журналіст у рогових окулярах. Він казав це із солоденькою посмішкою на вустах, неначе йшлося про звичайнісіньку історію із столичного життя. — Дикуни знищать його.

— Запевняю вас, сеньйоре, що дикуни мають у своїх серцях більше гуманізму, ніж деякі джентльмени. — Крутояр витирає хустиною чоло і з виглядом зовсім розмореної людини падає в крісло. При цьому безцеремонно дивиться на ручний годинник.

Натяк досить недвозначний. Кореспонденти встають. Короткі кивки головами. Скупі завчені посмішки.

І ось у кімнаті жодної сторонньої людини. Надміру ввічливі гості пішли. На ранок з'являться газети з повідомленнями про інтерв'ю в готелі «Палас». Певно, професор Крутояр буде змальований сухим, неприступним ученим-аскетом, а розмова з кореспондентами набуде таких дивовижних відтінків, що Крутояр і його друзі навіть не впізнають себе.

— Тату, — озивається Олесь, — ти був надто гострий із сеньйорами.

Його перебиває Самсонов.

— Облиш, хлопче! їм треба зразу показувати кулака під ніс. — Він ходить по кімнаті, аж вітром віє від нього. — Чортзна-що! Нахаби!

— Правильно, Іллюшо, — зауважує професор. — Нахаби. Страшенні нахаби й невігласи. Але цього разу я справді погарячився. В Олеся добре дипломатичне чуття. Знаєш, як воно говориться в нашому прислів'ї: з вовками жити…

— По-вовчому вити? — Аж спалахує Самсонов, ще дужче стискаючи кулаки. — Що ви кажете, Василю Івановичу. Загинула чудова людина, тут капелюха треба зняти з голови, а їм бізнес. Негідники! Сенсації захотілося!..

Полеміку припинив телефонний дзвінок. Знизу повідомили, що прийшла якась сеньйора.

— Що ж, гостинно прошу, — відповів у трубку Крутояр.

Сеньйора була струнка, з виразними слідами колишньої вроди. На вигляд їй можна було дати років під п'ятдесят. Сиве волосся білою стрічкою вирізнялося на її темній пишній зачісці. Світлокофейна сукня з короткими рукавами відтіняла бронзову смагу її тіла.

З великих очей дивився сум. І була ще на тому обличчі нелюдська втома. Втома недоспаних ночей, втома безперервного страху, а можливо, і втома боротьби.

Сеньйора назвалась Ернестіною Коельо. Глянувши кудись у вікно, вона тихо спитала:

— Що привело вас на цей континент? — і, не чекаючи відповіді, повела далі: — Я прийшла застерегти вас: країна, в яку ви їдете, страшна країна. Серед мого народу ви знайдете багато щирих друзів, але будуть і лихі люди. Нам стало відомо…

— Кому? Хто ви такі? — Крутояр суворо нахмурив брови. — Ви досі не сказали, хто ви і від чийого імені, ви говорите?

Якась холодна іскорка майнула в темних очах жінки. Вона стиснула губи, уважно подивилась на професора і промовила неквапом:

— Ми — друзі знедоленого народу. Колись ви дізнаєтесь про нас. Декому не до вподоби мандрівка радянських вчених у нетрі верхнього Оріноко, бо там чиняться недобрі справи. Там є залізо й золото, нафта й вугілля, але всі ті багатства стали власністю чужоземних банків і компаній. Ви, мабуть, чули про великі поклади заліза на Гвіанському нагір'ї? Американці прийшли туди, як до себе додому, й одкрили там свої копальні. Через річковий порт Сан-Феліс на Оріноко вони вивозять усю руду за кордон. Кров нашої республіки — нафту — п'ють чужоземні вампіри. Народ ледве животіє. В країні панує терор генерала Батіса. Коли ви станете на землю нашої багатостраждальної республіки, ви побачите там сумні контрасти: вілли багатіїв і глиняні індійські хижі, найсучасніші автостради в нафтових районах Бакарайбо і стежки індійців, де ще не ступала нога білої людини.

Професор Крутояр сидів навпроти сеньйори Ернестіни в кріслі й уважно слухав її. Здавалося, він домальовував в уяві ті трагічні картини, про які запально говорила ця загадкова жінка. Олесь, Іллюша і Бунч дивились на гостю зосередженим співчутливим поглядом.

— У нашій республіці верховодять люди без совісті й честі, — вела далі жінка, прикривши на мить очі рукою. — Генерали й диктатори експлуатують народ, поліцаї безкарно чинять розправу над місцевим населенням. Індійців убивають, спалюють, отруюють, заганяють на довічну каторгу в копальні.

Володарі сельви не хотіли б, щоб про їхні злочини дізнався світ. Нам стало відомо, що урядові інстанції готують на вас пастку. Будьте обережними. Не вирушайте далі Сьюдад-Боллівара. Не йдіть у царство «Чорного Себастьяна».

Помітивши на обличчях мандрівників вираз подиву, жінка замовкла. Рішуче підвелася з крісла й попрямувала до дверей. Спинилась біля самого порога.

— Чорний Себастьян — це поліцейський комісар верхнього Оріноко. Найжорстокіша і найпідступніша людина тих країв. — У голосі незнайомки забринів ледь прихований острах. — Наші друзі будуть оберігати вас, але у Себастьяна сильна й безжальна рука.

Вона знову опустила голову і вийшла, мов привид, темна й загадкова.

Ніхто не зважувався першим порушити мовчанку. Монотонно гули вентилятори. З коридора долинав приглушений голос портьє. Нарешті професор підвівся з крісла, підійшов до вікна й непорушним зосередженим поглядом втупився в сіре громаддя будівель. Легкі хмарки біліли на збляклому небі.

— Несподівана й мало приємна зустріч, — промовив Крутояр задумливим голосом, не відриваючи очей від плескатих дахів, що сіріли десь далеко внизу, немов розкидані в хаотичному безладді брили поруйнованого гірського плато.

Вона радить нам бути обережними, оскільки урядовим колам наш візит не до смаку.

Бунч сполошився. Швидко крокуючи по просторій кімнаті, він заговорив про те, що тепер вони й справді повинні добре все обміркувати. Зрештою, вони члени наукової експедиції, а не політичні представники. І, взагалі…

Його перебив Самсонов.

— Відступати тепер — значить показати свою цілковиту безпринципність. Ми їдемо на законних підставах, і ніхто не має права затримувати нас. Ми — наукова експедиція і будемо протестувати…

Товстенький Бунч підкотився до Іллюші. На його обличчі проступив страх. Він не міг собі уявити, як це вони зважаться на такий одчайдушний крок. Він був добропорядною, тихою людиною, кабінетним ученим, що все своє життя тільки й займався колекціонуванням рідкісних комах.

— Що ви говорите, колего? — аж верескнув він. — Ви хочете наразити нас на страшну небезпеку. Ви забуваєте, де ми знаходимось. У вас гаряча голова, але ж не забувайте, що з нами Олесь, що ми… ми…