Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 3)

— Я нічого не забуваю! — відрубав Самсонов.

— Ні, ви ладні кинутись у найбезглуздішу авантюру…

Далі терпіти таку недоречну суперечку професор Крутояр не міг. Він добре розумів чистосердечність Іллюші, навіть в душі приєднувався до його слів. Але професор, як ніхто інший, усвідомлював небезпеку, що чекала на загін. Отож знехтувати застереженням незнайомої креолки було б зовсім нерозумно.

— Справа ускладнюється, друзі, — втихомирив він одразу ж запал Бунча й Іллюші.

Самсонов здивовано глянув на Крутояра.

— І ви, Василю Івановичу?

— І ти, Брут! — посміхнувся Крутояр. — Ви хотіли сказати саме це, Ілля Григорович? Правда ж? Мовляв, професор Крутояр виявився слабкодухим і одразу ж пристав на пропозицію Бунча?

— Так, я дивуюся, Василю Івановичу. Ваша тверда воля…

Професор застережливо підняв руку.

— Дорогий мій Ілля Григорович, — промовив він низьким басовитим голосом, в якому проривались нотки батьківської теплоти. — Я не кажу, що ми змінимо наші плани. Більше того, я навіть певний, що ми їх не змінимо. Але ми повинні добре вивчити ситуацію. Останнім часом в країні, до якої ми вирушаємо, почалися політичні заворушення. Назріває революція. А тут ще й візит таємничої жінки, її застереження…

Іллюша знизав плечима. Щось хотів був сказати, але передумав і тільки досадливо махнув рукою.

— Ну, от і дійшли згоди, — підсумував усе сказане Крутояр. — Я зайду в наше посольство, а потім ще пораджусь із деякими впливовими людьми з бразільської академії наук. Вони повинні знати про становище в Бенісуарії…

За широкими вікнами мліло сонце. Щось було в ньому заспокійливе, вабляче, і, дивлячись на нього, не хотілося думати, що за якусь сотню миль чиниться сваволя, ллється людська кров і громовиці пострілів полохають тишу сельви.

Три дні професор Крутояр з'ясовував становище, ходив до академії, двічі зустрічався з радянським послом. Зрештою, все виявилося набагато простіше, ніж у день розмови з креолкою. Політичні ускладнення в Бенісуарії давно вже нікого не дивували в бразільській столиці Якщо хто й мав острах, то переважно комерційні люди, які потерпали за свої капітали, вкладені в нафтові й залізорудні розробки маленької республіки.

Тим часом прибули необхідні матеріали й інструменти. Радянське посольство повідомило Крутояра про розмову з дипломатичним представником Бенісуарії. Той був дуже люб'язний, пообіцяв експедиції підтримку з боку свого уряду й запевнив, що мандрівникам нічого сподіватись прикростей у дорозі.

Проте Крутояр вагався. Заглиблений у думки, він подовгу блукав самотньо вулицями столиці, й ось тоді трапилась подія, яка поклала край його сумнівам.

Якось професор повертався з центральної міської бібліотеки, де він добирав літературу з етнографічних питань. Сонце смалило немилосердно. Над містом щойно прошуміла тропічна злива, в блискавицях і громі, гаряча й бурхлива, як і серця людей, що жили на цій дивній землі. Тротуари й вулиці парували, і від того спека здавалася ще нестерпнішою.

— Сеньойр Крутояр! — пролунало раптом з боку вулиці, по якій суцільним потоком ішли машини.

Професор повернув голову й одразу ж упізнав того, хто назвав його ім'я. З віконця автомобіля, що спинився біля тротуару, визирав сивобородий дідок. Це був шведський турист, у минулому сміливий дослідник Південної Америки, давній знайомий Крутояра по міжнародних етнографічних з'їздах. Пана Сундстрема професор зустрічав кілька разів у бібліотеці столичного університету, і швед знав про план мандрівки радянської експедиції.

— Моє шанування вам, пане Сундстрем!

Дружній потиск рук, короткі фрази.

— Ви ще й досі не виїхали на Оріноко, пане Крутояр?

— Наша подорож вимагає солідної підготовки. Але чому ви сидите в цьому пеклі?

Сундстрем виходить із машини, мружиться від ясного сонячного проміння, йому подобається це пекло. У себе на півночі він рідко бачить стільки сонця і стільки безхмарної сині над головою.

— Якби не мої літа, колего, — говорить він, поклавши Крутоярові на плече руку, — я обов'язково подався б з вами на Оріноко. Все життя мандрував. Усе життя. — Він враз хмурніє, обмацує свої кишені, й, на мить замислившись, говорить неквапом: — Добре, що згадав, і саме зараз, коли ми зустрілись. Я одержав листа з Голландії. Сумного листа, колего.

— У вас є друзі в Голландії? — питає Крутояр, відчуваючи в голосі Сундстрема неприховану тривогу. — Родичі?

— Ні, тільки друзі. Ходімте по Авеніді, я розповім вам усе. Хелло, хлопче! — гукає він шоферові. — Можеш бути вільним на сьогодні. Тож ходімте, колего!

Заклавши за спину руки, Сундстрем іде широким кроком, високо піднявши своє довгасте худорляве обличчя. В очах у нього задума, а може, й сум за далеким і нездійсненним, сум літньої людини, в якої все вже лишилось позаду.

— В другу світову війну, — говорить Сундстрем, — мій син воював проти нацистів, він був офіцером-добровольцем британських військово-повітряних сил. На війні він потоваришував із голландським офіцером Ван-Саунгейнлером. Мій син загинув. Ван-Саунгейнлер залишився живим і після війни став великим ученим… Місяць тому він разом із своїм сином…

— Ви говорите про загиблого голландського дослідника? — не втримався Крутояр.

— Перепрошую, колего! Не треба вживати слова «загиблий»! Ван-Саунгейнлер не загинув. Він зник безслідно в тропічних лісах верхнього Оріноко. Але я вірю в його щасливу зірку. Ось лист від його дружини. Вона благає мене організувати розшуки її чоловіка й сина. Нещасна жінка не уявляє собі, що то значить розшукувати людину в безмежних непрохідних нетрях. І все ж таки, колего, я не хочу позбавляти її надії. Американські авіакомпанії зробили кілька розвідок. Звичайно, все носило чисто рекламний характер і не дало, та, власне, й не могло дати ніяких наслідків. Я хочу доручити цю справу вам. Може, ви почуєте що-небудь, може, індійці знають про білу людину і вкажуть вам, де вона. Мені пригадується, що востаннє Ван-Саунгейнлер дав радіограму з борту свого літака, перебуваючи десь в районі гирла Ріо-Падамо. Це майже непрохідні нетрі. Я вас ні до чого не зобов'язую, не смію зобов'язувати. Але я звертаюсь до вашої совісті й честі, до вашого благородного серця.

Крутояр задумливо провів пальцем по вусах:

— Сумна історія… Американські авіакомпанії роблять на цьому бізнес. Можливо, людина вже загинула, але бізнес гарантований…

Сундстрем з надією повернувся обличчям до професора.

— Я хочу вірити, що ви згодні з моєю пропозицією.

Крутояр взяв професора за руку й на знак згоди міцно потиснув її. Більше він нічого не сказав.

— Дякую, колего! — тихим голосом промовив Сундстрем.

— В дорогу! Літак о п'ятій вечора!

Професор стоїть на порозі, бадьорий, усміхнений. Біла шовкова сорочка на ньому розстебнута.

З бічних дверей, що ведуть до ванної кімнати, вилітає Самсонов, в самих трусах, мокрий і збуджений.

— Per aspera ad astra! Через труднощі до зірок, до великих зірок, як казали стародавні римляни, — вигукує Іллюша.

Швидкі приготування, остання перевірка потрібних речей, останні листи на батьківщину і — в дорогу.

Таксі мчить мандрівників в аеропорт. Місто тропічної розкоші лишається позаду. Десь далеко за високими хмарочосами голубіє море, раз по раз вихоплюючись між кам'яним громаддям будівель.

— Два дні тому я знову бачив її, — впівголоса звертається професор до Бунча. Той сидить поряд із Крутояром на задньому сидінні машини й куняє.

— Її? Креолку?..

— Так, сеньйору Ернестіну. Вона стояла на Авеніда-ді-Майя з якимось красивим молодим кабальєро, і коли я вклонився їй — відвернулася. Вдала, ніби не знає мене. Дивно. Можливо, вона не хоче ускладнювати нашу справу. Як ви гадаєте, колего?

Бунч мовчить. Але в його мовчанні вчувається затята впертість і невдоволення.

— Вона відвернулась, — продовжує замріяно Крутояр, — але мені здалося, що в її очах промайнула радість, її очі привітались до мене. Тільки її очі.

— Ет, припиніть сентименти! — гарячково проказав Бунч. — Я думаю про очі вашої дружини, яка не пробачить нам цієї подорожі. Нащо ми взяли з собою хлопця? Ви ризикуєте, ви дуже ризикуєте.

— Цс-с-с! Мовчіть!

— Гаразд, я буду мовчати, тільки знайте: за долю Олеся я більше не відповідаю.

— За долю Олеся ми відповідаємо всі разом, колего, — шепоче йому на вухо професор і кладе на коліно свою важку долоню.

Він виходить першим із машини й повертається обличчям на схід — далека блакитна смужка леліє на обрії.

— Там море, — промовляє він тихо й урочисто. Але всі — і Олесь, і Самсонов, і навіть буркотливий Бунч читають у його зажурених очах інше: там, далеко-далеко, мила серцю Батьківщина. Вона чекає на них, вірить їм. Вона стежитиме за кожним їхнім кроком, щоб у тяжку хвилину простягнути їм свою надійну руку допомоги.

«ГОЛІАФ» ІДЕ ПО ОРІНОКО

Маленьке суденце «Голіаф», долаючи течію, вперто просувалося до верхів'я Оріноко, його дерев'яний корпус дрижав, скрипів, розгойдувався, і хвилинами здавалося, що він ось-ось не витримає і розсиплеться по жовтих хвилях ріки, мов іграшковий кораблик, змайстрований невправною дитячою рукою.

Зрідка «Голіафові» траплялись назустріч поодинокі моторні барки, маленькі пароплавчики, меткі індійські піроги.

Сонце швидко котилось до обрію, поринало в імлу.

Оріноко текла велично, спокійно. І тільки придивившись уважніше, можна було пересвідчитись, що її спокій — незвичайний, загрозливий.