Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 1)
Юрій Бедзик
ВОГОНЬ НА ВЕРШИНІ КОМО
Отже, ти пливеш. Навкруги — всевладдя води, царство спеки й нездоланної дикої стихії. Сміливіше греби, друже. Твій човник уже подолав першу сотню метрів. Гострим носом він ріже воду, і прозорі струмені, мов зграйки нажаханих пташок колібрі, виграючи на сонці всіма самоцвітами райдуги, розлітаються врізнобіч.
Ще трошки, ще один помах веслом — і ти на бистрині. Тепер облиш весло й ляж на дно човна. Але ти, здається, побачив щось? Ти помітив якусь рухливу цятку. Стеж уважніше, не губи її з очей.
Цятка росте, набуває обрисів. О, та це ж невеличкий кораблик, що посувається тобі назустріч. Він скоро мине тебе, й ти назавжди забудеш про випадкову зустріч посеред безмежної ріки. Тільки гуркіт кволенького мотора ще довго стоятиме в твоїх вухах, нагадуючи про те, що і в цьому пустельному царстві людина проклала свої шляхи.
Але, може, спинимо суденце?
Помахай капітану. Він охоче прийме на борт ще одного пасажира. Йому нудно пливти між безлюдними берегами. Піднімайся на борт.
Бачиш капітана? Он він стоїть, у рульовій рубці. Хто він: креол, мулат, негр? Ну й смагляве ж у нього обличчя! А поглянь на його руки, що лежать на штурвалі. Жилаві, робочі, скільки вони зробили справ на своєму віку!
А ось біля лівого борту сперся на бильця хлопчина у крислатому капелюсі з очеретяної соломи. Шкіра на його обличчі зовсім світла, волосся темне, їжачкувате. В погляді його сірих очей — захоплення. Час від часу він одриває очі від води й зачаровано дивиться на пойняті густими лісами береги могутньої ріки. Маленький мандрівник, сміливий шукач пригод, звідки він і як потрапив на суденце?
— Олесю, годі тобі смажитись на сонці!
Це голос його батька. Він сидить на кормі в плетеному кріслі під широким брезентовим тентом і суворо дивиться на сина.
— Та не турбуйтесь, Василю Івановичу! — втішає його повновидий літній чоловік із пов'язаною рушником головою. — В Олеся добрячий капелюх, він врятує його від сонця. А хлопцеві ж уперше бачити таку красу.
— Набачиться ще, — невдоволено буркоче Василь Іванович. — Краще б відпочив у гамаку.
Гамак тут же, під тентом, прив'язаний до двох стояків, що підпирають капітанську рубку. Та хіба Олесеві влежати в гамаку? Хіба є сила, яка могла б відірвати його погляд від отих таємничих берегів?
Хай дивиться в далечінь юний, відважний мандрівник, хлопчик із далекої Радянської Країни, з наддніпрянського красеня Києва.
А ми тим часом познайомимось з іншими членами невеличкої експедиції.
Василь Іванович Крутояр, Олесів батько, етнограф-фольклорист і, звичайно, трохи мрійник, як усі мандрівники. Він був на Оріноко двічі й кожного разу, повертаючись до Києва, привозив якусь неясну тугу в серці. Він, здається, назавжди закохався в непролазні орінокські нетрі.
З Василем Івановичем подорожують також літній біолог Кирило Трохимович Бунч, — він же медик і начальник невеличкої господарчої частини загону, — та молодий географ, Іллюша Самсонов, чоловік років двадцяти п'яти, з вольовим, смаглявим обличчям і широченним розмахом плечей, від яких так і віє силою.
Бунчові кепсько від спеки, його м'ясисте обличчя лисніє від поту, білі коротенькі штани й сорочка прилипли до тіла. Коли б йому отаке здоров'я і витримка, як у географа! Глянути лишень на нього зараз! Що за безтурботна поза: ноги широко розкидані, очі блаженно заплющені. Мабуть, спить…
Із щілин у палубі проривається бензиновий перегар. Натужно гуркоче двигун. Експедиція посувається до верхів'я Оріноко.
Отже, дорогий читачу, ти познайомився з першими героями цієї книги, які поведуть тебе небезпечними стежками сельви[1], крізь нетрі, через болота, назустріч смертельним небезпекам і казковим таємницям. Якщо тебе злякає далека дорога, ти ще маєш час швиденько покинути старенький кораблик і, люб'язно попрощавшись із його пасажирами та побажавши їм щасливої дороги, податися до берега.
Зважуйся швидше. Бачиш, як квапиться капітан і як нервово він торсає штурвал. На далеких ранчо[2] давно вже чекають маленьке суденце з войовничо-грізною назвою «Голіаф». Швидше, швидше, друже!
Здається, ти зважився? Ти вирішив податись у далекі мандри разом із нашими героями. Щасливої дороги!
А втім, постривай. Тобі ще невідомо, з якою метою прибули ці люди на безлюдні береги Оріноко, куди вони пливуть, що їх чекає попереду? Тож повернімось до тих подій, які поклали початок цим незвичайним пригодам.
ЖІНКА З ДАЛЕКОЇ СЕЛЬВИ
Над Ріо-де-Жанейро голубіло гаряче безхмарне небо. Сонце стояло в зеніті, й тіні од велетенських хмарочосів, немов зморені нестерпною спекою, поприпадали до стін.
Залюдненими вулицями бразільської столиці простували троє радянських учених-мандрівників. Серед гамору й шуму вони почували себе не зовсім впевнено.
Поважний професор Крутояр, високий на зріст, із рудуватими вусами чоловік, невдоволено озирався на всі боки. Він любив екзотику Латинської Америки, але його дратували оці надміру модернізовані квартали міста.
— Скоро все скінчиться, друзі. — У професора ще ставало сил підбадьорювати своїх колег.
— Це «скоро» триває вже шостий день, Василю Івановичу, — перебив його геть упрілий Бунч.
Професорові нічого було відповісти. Адже й справді, шість змарнованих днів серед кам'яного пекла виснажили і його самого. Однак, що поробиш, треба терпіти. Вони чекали з Ленінграда наукове обладнання, з яким мали вирушити на дослідження району верхнього Оріноко. І поки необхідні інструменти й прилади пливли через океан, мандрівники страждали від спеки. Вони вже добре знали Ріо, місто достатку і злиднів. Столиця Бразілії була для них першим порогом, який вони переступили на шляху до великих таємниць цього континенту.
Мандрівники пройшли тінистою Авеніда-ді-Майя і повернули до готелю «Палас». Молодцюватий портьє запопадливо відчинив перед ними скляні двері до просторого холу.
В номері було спокійно і затишно. Спека лишилася десь там, за вікном, а в кімнаті, обладнаній найновітнішими холодильними пристроями й вентиляторами, панувала життєдайна прохолода.
Відхилилась портьєра, й на порозі бічної кімнати з'явився невисокого зросту сіроокий хлопчина. На його обличчі сяяла радість. Він так довго чекав свого батька, свого старшого товариша Іллюшу Самсонова, ба навіть буркотливого дядька Бунча, що ладен був, як звичайнісінький малюк, кинутись їм на шию і розцілувати всіх. У п'ятнадцять років нелегко вдавати з себе дорослого, хоч уже й пробився над верхньою губою пушок і в голосі все частіше чуються басовиті нотки.
— Втомився чекати, сину? — запитав професор.
— Так, нуднувато було, — Олесь хотів вимовити ці слова байдужим тоном, але щаслива посмішка виказала його.
Він підійшов ближче і взяв батька за руку.
— Ти питаєш, чи мені було нудно, а сам онде як посірів, — сказав хлопець з юнацькою щирістю і перевів погляд на Бунча й Іллюшу. Та коли помітив, що вони теж стримані й зосереджені, враз зніяковіло відійшов до вікна.
— Приходила якась сеньйора. І потім ще кореспонденти, — сказав він. — Двоє з місцевої газети і верткий тип із телебачення. Запрошував на вечірню передачу. Ви підете?
— Подумаємо, синку. А зараз — відпочивати.
Професор зняв сорочку і заходив по кімнаті, наспівуючи щось бадьоре, маршове. Потім опустився на канапу й закурив.
Біля нього сів Олесь. Мовчки поклав батькові на коліно руку.
Той одвів на мить очі від вікна й тепло поглянув на сина.
Вони були друзями, хорошими друзями. Олесь тільки-но скінчив дев'ятий клас, і батько, поступаючись перед його вмовляннями, виклопотав йому дозвіл на поїздку в Південну Америку. Хлопець знав, що в цій далекій мандрівці, важкій, небезпечній, виснажливій, він майже нічим не зможе стати в пригоді експедиції. І все ж таки Олесь готувався до неї, наполегливо і з захопленням. Особливо багато сил він доклав до вивчення іспанської мови, в чому йому кращим учителем був батько.
— Ну, й спека ж тут, — сказав професор, встаючи з канапи. — Не те, що Київ!
— Навіть не Кавказ, — озвався Самсонов.
— Не знаю, як ви, сеньйори, — кволо посміхнувся товстенький Бунч, — але на моє старече серце досить і одного тижня.
— Витримаєте, сеньйоре Бунч, — в тон йому відпарував професор. — Орінокська сельва готує для вас стільки подарунків, що ви забудете про всі ваші недуги.
Крутояр підійшов до вікна. Хотів розчинити його, та згадав, що надворі страшенна задуха, й опустив руку.
Вдалині, поміж стрункими силуетами висотних будівель голубіло сліпучим сапфіром море. Окремі клапті його нагадували чудові акварелі.
Хтось постукав у двері. Стук був вимогливий, нетерплячий. Кілька чоловік перемовлялись у коридорі.
— Не розумію, хто б це міг бути? — знизав плечима професор. — Ціла делегація.
Зайшов портьє.
— Вас питають сеньйори.
— Які сеньйори? — Крутояр невдоволено глянув на годинник.
— Сеньйори кореспонденти. — Портьє розгладжував золочені галуни своєї лівреї. — Накажете впустити?