Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 15)

Ганкаур заплющив очі й раптом увесь аж пересмикнувся. Перед ним постало обличчя жінки. Вона ніби знущалася з нього. Великі очі її впивалися йому в душу. Бліді губи карбували кожне слово: «Ти не Ганкаур!» Потім він ніби побачив її всю. Вона стояла в напівтемній каюті, оточена зі всіх боків поліцаями й гордо дивилась на сеньйора Себастьяна. Вона зовсім не боялася його. Навіть злегка посміхалась. Темне волосся важкими хвилями спадало їй на плечі. «Ти не Ганкаур, — шепотіли її губи. — Ти П'єтро…»

Вождь схопився за борт піроги. Нащо він думає про ту білу сеньйору? Він не повинен думати про неї. Ніколи! Так, так, він не думатиме більше. Тільки б згадати, що вона йому сказала. Він відступив від неї до самої стіни, а вона… впала перед ним навколішки, простягнула до нього руки і закричала… Що вона закричала? І чому так злякався її крику сеньйор поліцейський комісар Себастьян? Він націлився в неї з револьвера, але вона все ж таки встигла крикнути. Вона крикнула Ганкаурові просто в обличчя: «Ти — мій брат, П'єтро!» Потім гримнув постріл. Страшний постріл. Здавалось, корабель наскочив на камінь. Вся каюта задрижала. Сеньйора впала на підлогу, притиснувши рукою рану на грудях. Потім вони вибігли на палубу. Комісар перший стрибнув у човна. Індійці теж пострибали в піроги…

Ганкаур розплющив очі. Видіння зникло. Гладінь ріки гасила в собі останні сонячні промені. Ганкаур подивився праворуч: чорні дельфіни бавились біля берега. Вони виринали на поверхню, з шумом хапали повітря й знову зникали під водою.

Ганкаурові захотілося схопити лук і вбити бодай одного з них. Напруження останніх годин вимагало розрядки. Він потягнувся до лука, що лежав на дні піроги, схопив стрілу і, в ту ж мить отямившись, відклав її. Дельфін вважався священною істотою. Його не можна було вбивати. Старовинні індійські закони засуджували до страти кожного, хто підіймав руку на цю тварину.

Піроги посувались річкою. Тихо плюскотіла під веслами вода. Від човнів за кормою розходились широким віялом легкі хвилі. Вони тікали до берега, наче налякані рибки.

Великий дельфін, зовсім знахабнівши, випірнув майже під самим бортом піроги і блиснув на Ганкаура маленькими круглими очицями. Здавалось, він кинув вождеві виклик, зухвало, насмішкувато, його очиці були злі й ворожі, як очі сеньйора Себастьяна. Той теж умів дивитись на Ганкаура отак хитрувато, з якоюсь затаєною підступною думкою. Ганкаур затрясся від люті. Він нічого не усвідомлював. Бачив перед собою тільки круглі очиці й ніби чув владний голос: «Вона брехала, ця негідниця. Ти їй не брат. Ти — вождь могутнього племені апіака Ганкаур. Я вбив її, щоб врятувати тебе…» Він вбив її. Вбив її!

Не тямлячи, що діє, Ганкаур схопив лук і приклав до нього стрілу, змащену страшною отрутою кураре. Однієї пошкрябини на тілі тварини було досить, щоб отрута блискавично вбила її.

Ганкаур схопився на повний зріст, гарячково озирнувся.

Плесо ріки враз спустіло. Жодного дельфіна не було на поверхні. Тварини зникли, ніби відчувши смертельну небезпеку.

Тоді вождь племені апіака впав на коліна, схопив вільне весло і почав щосили гребти.

— Вперед! Швидше, вперед! — закричав він на індійців. — Я бачив зараз злого духа Курукіру. Він хоче покарати нас…

І охоплений забобонним страхом, Ганкаур ще гарячковіше погнав пірогу.

НА РАНЧО ГУАЯНІТО

Шість років поліція розшукувала доктора Каріоко Коельо. За особистим наказом президента колишнього голову столичної спілки прогресивних адвокатів сеньйора Коельо було оголошено поза законом. Доктора більше не існувало в списках громадян республіки. Нагорода в шість тисяч песо чекала того, хто викаже поліції державного злочинця Каріоко Коельо.

Доктора добре знали за межами країни. В Англії й Франції, Індії й Китаї його вітали як представника нескореної вільнолюбної Бенісуарії. Бенісуарія лісових волонтерів, що зі зброєю в руках вели боротьбу проти кривавого диктатора, зверталась до світу вустами славнозвісного Каріоко.

Після тривалого перебування за кордоном, доктор повернувся на батьківщину й поселився у верхів'ї Оріноко. Про це знали тільки його найближчі прихильники й друзі. Але незабаром народ почув палке слово Коельо. Доктор закликав своїх співвітчизників піднятись на боротьбу проти диктатора. Ранчо Гуаяніто, на якому він поселився, стало центром розгортання могутнього руху.

Кілька років тому на ранчо Гуаяніто жив священик Антоніо. Своєю богопристойною поведінкою він завоював прихильність впливових кіл столиці. Сам окружний поліцейський комісар Себастьян Олів'єро виявляв до нього свою симпатію. В тісних кімнатах ранчо Гуаяніто не раз дзвеніли бокали, і верескливий спів Чорного Себастьяна полохав насторожену тишу сельви. Комісарові Олів'єро навіть на думку не спадало, що під чорною сутаною богобоязливого святенника билося полум'яне серце патріота і що кожного разу після пиятики, коли Олів'єро покидав із своїми охоронцями затишну садибу, Антоніо замикавсь у своїй маленькій світличці й при світлі гасової лампи до ранку записував щось у товстий зошит.

Патер Антоніо помер раптовою й загадковою смертю. Страшну правду про його кончину знав лише комісар Олів'єро.

Тієї ночі лютувала буря і дощ заливав землю. Спалахи блискавиці краяли над лісом захмарене небо. О другій годині ночі до патера Антоніо з'явились двоє таємничих відвідувачів, постукали в причільне віконце і, скрадаючись, увійшли в дім. Патер Антоніо почастував утомлених людей вином і нагодував їх. Згодом нічні гості вийшли з дому. Вони ввели на подвір'я двох віслюків, навантажених важкими тюками. Господар ранчо наказав скласти тюки в канеї[7].

Впоравшись із своєю справою, гості розпрощалися з патером і, ведучи на поводі віслюків, чорними тінями попрямували до лісу. Німотна тиша і морок затопили сельву. Нараз спалахнула блискавка. Вогненний меч розпоров хмари, й мертве синє світло вихопило з пітьми галявину й ранчо. Загадкові відвідувачі побачили групу вершників. Це був комісар Себастьян Олів'єро. Повертаючись із далекого рейду, він попутно завернув до патера Антоніо, маючи на меті просушити в нього одежу й дати спочинок своїм солдатам. Біля самої садиби він помітив темні постаті, що прошмигнули у двір. Комісар вирішив зачекати, що буде далі. Цілу годину він простояв між деревами, аж поки невідомі люди знову не вийшли від патера: їхні віслюки були розвантажені.

Себастьян Олів'єро наказав солдатам затримати загадкових відвідувачів. Але ті кинулись у хащі — і сельва поглинула їх.

Себастьян Олів'єро постукав до патера Антоніо. Той вийшов з ліхтарем у руці, одягнений, суворий, зовсім не схожий на доброзичливого господаря, з яким комісар провів стільки приємних годин.

— Хто ці незнайомці і що вони привезли до вас? — спитав Себастьян.

— Мене дивує тон, комісаре! — вдав із себе обуреного священик.

Але Олів'єро, дотримуючись ввічливого тону, повторив з притиском:

— Що вони привезли до вас на віслюках, патер? Антоніо посміхнувся.

— Дрібницю, комісаре. Заходьте в дім і погрійтесь. Ви, напевне, з далекої дороги.

— Патер Антоніо, — дратуючись, промовив Себастьян. — Мені прикро, але я змушений… ви розумієте мене… Останнім часом бунтівники проникли й на наші землі.

Тоді патер Антоніо вдав із себе розгніваного. Він закричав на Олів'єро, що той не сміє тривожити його серед ночі, що він чесний і порядний священик. Він тицяв комісарові під носа ліхтар і закликав у свідки самого бога…

Але все було марно. Комісар наказав патеру не виходити з дому, а сам із трьома солдатами пішов у каней, де, як він помітив раніше, незнайомці склали свої вантажі. Тюки були прикриті соломою. Себастьян Олів'єро розв'язав один із них. Там була зброя.

Раптом у кімнаті патера пролунав постріл. Комісар кинувся в дім. Господар лежав на землі мертвий. Він наклав на себе руки.

Звичайно, можна було почати розслідування, доповісти про все начальству і, зрештою, розплутати клубок. Одначе комісар Себастьян Олів'єро вирішив, що краще взагалі припинити цю справу. Три роки приятелювання з патером могли б дорого коштувати йому. Солдатам було наказано мовчати. В столицю полетіла депеша, в якій повідомлялося, що патера вбили жорстокі індійці.

І тільки далекий друг Антоніо доктор Каріоко Коельо знав, за яку велику справу віддав своє життя набожний чоловічок з добрими, мов у дитини, очима. Зброю для патера прислав з-за кордону сам доктор Коельо. Це був перший транспорт рушниць для майбутніх загонів повстанців.

Ранчо Гуаяніто придбав якийсь небагатий скотар. Новий господар послав через зв'язківця зашифрованого листа доктору Коельо: «Ранчо незабутнього патера Антоніо в наших руках. Чекаємо вас з нетерпінням».

Минуло ще півроку, і в одній із кімнат скромної будівлі поселився доктор Коельо.

Поліцейські загони Чорного Себастьяна гасали по землях верхнього Оріноко, намагаючись напасти на слід невловимого керівника повстанців. А сміливий ватажок жив під самісіньким носом у комісара округи. Ранчо Гуаяніто стало підпільним центром могутньої хвилі опору.

Доктор Коельо мешкав у тісній світличці покійного Антоніо. Кімната мала, крім запасного входу, чудово замаскований підземний тунель, яким можна було дістатися до самого берега річки.

Останнім часом, коли під проводом Коельо згуртувався сильний загін, коли поліцейському комісарові довелося перейти від наступальної тактики до обережного вичікування, Гуаяніто перетворилося на бойовий штаб повстання.