Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 14)

Індієць звів на професора очі й кволо посміхнувся. Він згадав іншу людину, йому навіть здалося, ніби він почув далекий голос: «Не лякайся, Тумаяуа, йди разом із моїм сином. Орнандо буде твоїм вірним другом. Пам'ятайте про свою землю, про своїх братів, про свою батьківщину!» Два роки тому доктор Каріоко Коельо, батько молодого сеньйора Орнандо, проводжав їх на корабель, який відпливав у Бразілію. За кордоном посланці мали зв'язатися з добрими людьми, що готували звільнення республіки від жорстокого тирана Батіса. В Бразілії вони зустріли сестру Орнандо — сеньйору Ернестіну Коельо. Тумаяуа залишився при ній як охоронець і помічник, оскільки його молодому другові Орнандо довелось негайно повернутися додому з невідкладним і важливим дорученням. Пробувши близько двох років у Бразілії, Тумаяуа разом із сеньйорою

ГАНКАУР КАРАЄ СВОГО СИНА

Двадцять шість одинарних і одинадцять попарно з'єднаних пірог стояли в невеличкій бухті, заховані від стороннього ока. Індійці племені апіака сиділи на днищах, тримаючи в руках луки й списи, і чекали свого вождя,

Сонце вже хилилось до обрію, але було парко й задушливо. Густий ліс дихав спекою. Дві високі пальми, немов прагнучи прохолоди, високо підносились до безбарвного тропічного неба.

Люди апіака були невисокого зросту, з широкими приплюснутими носами, з ледь розкосими очима. Суворе обличчя кожного воїна спотворювали пера, ввіткнуті в ніздрі носа.

— Ганкаур! — щосили закричав із високої пальми дозорець.

Одразу ж усі воїни, що сиділи в пірогах, позіскакували зі своїх місць і, повернувшись лицем до входу в бухту, завмерли.

І раптом дикий крик радості розкраяв навколишню тишу:

— Ганкаур! Ганкаур!

Пірога вождя повільно ввійшла в бухту. Крім Ганкаура, в ній сиділо ще двоє молодих воїнів. Один веслував, другий тримав над вождем опахало з пальмого листя.

Поміж своїми охоронцями Ганкаур виділявся на диво світлим обличчям і гордою поставою голови. Одразу можна було здогадатися, що вождь — не індійського походження.

— Де Саук'ято? — грізно спитав Ганкаур, наближаючись у своїй пірозі до воїнів. — Де мій син Саук'ято?

Обличчя Ганкаура спохмурніло, в його великих очах спалахнули іскри гніву. Індійці, ніби виправдовуючись, загомоніли. Якийсь воїн показав вождеві на берег. Там, під пальмами, лежав у густій траві син Ганкаура Саук'ято. Це був той самий юнак, який за таких дивних обставин зустрівся на «Голіафі» з Олесем. Здавалося, він був мертвий. На його блідому обличчі не проступало жодної ознаки життя.

Батько вийшов з піроги й наблизився до сина. Довгасте його обличчя видавало сум.

— Хто знайшов тіло Саук'ято? — спитав він по хвилі, не дивлячись ні на кого.

Воїни, що вже повиходили з пірог, загомоніли навперебій. Хтось став доводити, що це він знайшов непритомного Саук'ято і приніс його в бухту. Інші заперечували. Хіба ж не вони витягнули напівживого Саук'ято з води в ту мить, коли злий дух Курукіра вже хотів забрати його серце?

Над гладінню ріки залунали крики гніву й обурення.

— Мовчіть! — гримнув на індійців вождь.

Він упав навколішки й обома руками схопив юнака за плечі. Злегка поторсав його. В цю мить він був не Ганкауром, не вождем грізного племені апіака, а тільки батьком. Легкий порух брів на обличчі Саук'ято викликав у Ганкаура нестримну радість.

— Гляньте! Гляньте! — закричав він, з надією дивлячись на воїнів, які тісним колом оточили його. — Він живий!

— Живий, живий! — загукали воїни, пройняті одним бажанням: бодай чимось догодити своєму грізному вождеві.

Нарешті Саук'ято прийшов до пам'яті. Він підвів голову й обвів усіх затуманеним поглядом. Перед його зором ще тремтіло рожеве марево, крізь яке проступало стурбоване обличчя батька. Юнак посміхнувся і поклав батькові на плече свою худеньку руку.

Ганкаур злегка потиснув її. «Ти мій син, — подумав він з ніжністю. — Мій син, а я твій батько. Син вождя племені… Син доктора Коельо. Син доктора Коельо…» Хто йому сказав це? Вождь підвівся на повний зріст і глянув понад головами своїх воїнів. Він важко дихав. «Син доктора Коельо»… Так, так, вона сказала йому прямо в обличчя: «Ти не Ганкаур, ти П'єтро, ти син доктора Коельо»…

— Ха-ха-ха! — раптом дико зареготав вождь. — Я син доктора Коельо?

Індійці перелякано відступили від нього. Задні почали квапливо сідати в піроги. їхній вождь говорив із духами. Краще його зараз не зачіпати. Якщо він накличе злого духа Курукіру, станеться лихо.

Ганкаур вмить опанував себе. Навколо стояли воїни його племені, і він знав: досить одного зайвого слова, щоб втратити над ними владу. Він не повинен забувати цього ні на мить.

— Ви не зробили того, що я вам наказав, — промовив він гнівним тоном, дивлячись на індійців з-під рівно підстриженого волосся, що спадало йому майже до самих брів. Кожна риска його обличчя свідчила про жорстокість і незбориму силу. — Чому ви не привели до берега ланчію «Голіаф»?

Індійці мовчали, низько схиливши голови.

— Чому ви не запалили її вогненними стрілами? Чому ви не випустили по кораблеві жодної вогненної стріли? — його голос піднявся до істеричного фальцету. — Жодної стріли!

Тоді один із воїнів упав перед вождем навколішки, приклав до чола долоні, провів ними по обличчю, ніби стираючи з себе павутину.

— Що ти скажеш, Сину Чорного Сокола? — звернувся до нього Ганкаур. Індієць ще раз провів долонями по обличчю і нарешті промовив:

— Ми не могли стріляти вогненними стрілами, Ганкаур, бо на кораблі був твій син. Ми бачили, як чужинці били його. Він лежав безпомічний і не міг стрибнути у воду. Якби ми запалили ланчію, твій син Саук'ято згорів би разом з білолицими.

Воїн устав і відійшов до гурту індійців.

Тоді батько повернувся обличчям до Саук'ято.

— Це правда, що тебе били? — спитав він гнівно.

— Так, велетень з великої піроги хотів убити мене, — тихо озвався Саук'ято і, враз прояснівши на обличчі, швидко додав: — Але потім підбіг якийсь юний естрангейро і врятував мені життя. Він дивився на мене, як друг. Я стрибнув у воду і поплив до берега… Потім…

— Я знаю, що було потім, — суворо обірвав його Ганкаур. — Але знай, Саук'ято, і знайте ви всі, — Ганкаур показав на хлопця рукою, — гляньте, мого сина врятували священні ікла духа Кахуньї. Знайте, ваше життя теж захищає добрий дух Кахунья, з яким я підтримую дружні стосунки.

Ганкаур перевів погляд на Саук'ято й посміхнувся. «Чудесний випадок для таких дурнів, — подумав він. — Хай знають, яку силу має добрий дух Кахунья!»

Але враз на його обличчі з'явився вираз настороженості. Він звів на переніссі брови і ще раз з ніг до голови оглянув Саук'ято. Юнак стояв перед ним зовсім голий, навіть без пов'язки на стегнах, стрункий і красивий. На його брунатному тілі не було жодної виразки, жодної цятки. Воно відливало темною бронзою.

— Де амулет? — закричав раптом Ганкаур. Він схопив сина за плечі і рвучко повернув його до себе спиною. — Де амулет?

Саук'ято весь затремтів. У нього підкосились ноги, і він мало не впав на землю, йому здалося, ніби батько вдарив його палицею по голові. Тільки тепер хлопець збагнув, який страшний злочин він вчинив, віддавши амулет святого духа Кахуньї отому білолицьому рятівникові. Що ж буде тепер? Якщо він скаже правду, його вб'ють.

Не усвідомлюючи того, що діє, хлопець повільно повернувся до батька і промовив змертвілими губами:

— Я віддав амулет білолицьому юнакові, який урятував мене.

Саук'ято низько схилив голову й заплющив очі. Він знав: батько замахнеться ножем і ударить його по шиї. Він умре. Зараз він умре. Ось батько вже замахнувся, ось він відхилився назад усім тілом, щоб краще вцілити…

Саук'ято весь тремтів. Він ждав удару, але удару не було. Невже його втоплять у річці, як утопили минулого року старого Напу за те, що той украв у Ганкаура гроші білолицих? Краще смерть від ножа…

— Підніми голову! — промовив батько. Саук'ято підвів голову.

Батько дивився на нього трохи глузливо, примруживши одне око. Ні, він не хоче його вбивати. Звичайно, він його не вб'є. Він добрий, його батько, і домовиться з духом Кахуньї, щоб той не карав дурного Саук'ято.

— За те, що ти віддав чужинцеві священний амулет нашого племені, — заговорив урочисто вождь, — ти два роки будеш ходити без пер у носі. Вийми пера.

Саук'ято швидко висмикнув одне, потім друге перо. Тепер він був звичайним хлопчаком, позбавленим права брати участь у нарадах воїнів, його осоромили, але не вбили. Батько подарував йому життя!

Ганкаур став ногою на пір'їни й розтоптав їх.

— Хай разом із цими перами, — забубонів він швидко, — згине сором, якого ти завдав племені апіака! Хай дух Кахуньї забуде кривду, заподіяну йому!

Ганкаур плюнув собі під ноги і ще раз розтоптав пера.

Індійці полегшено зітхнули. їм було жаль юного Саук'ято, і вони щиро раділи, що все скінчилося мирно.

— Шість пірог вирушать зі мною! — наказав Ганкаур. — Я їду на ранчо сеньйора Себастьяна. — І, звернувшись до сина, підбадьорливо мовив: — А ти повертайся додому! Час мине скоро, і дух Кахуньї віддасть тобі пера.

Вождь апіака Ганкаур рушив за водою по Оріноко.

Піроги, розтинаючи дрібні хвильки, швидко пливли вздовж берега. На носі кожного човна сидів індієць і сторожко вдивлявся в густі берегові зарослі. Обережність не покидала воїнів ні на одну мить.

Ганкаур дивився на воду втомленим поглядом. Річкова гладінь заспокоювала його душу. І тільки десь у найглухішому закутку його свідомості спливали бентежні слова: «Ти син доктора Коельо, ти не Ганкаур, ти — П'єтро…» Поволі, немов важкі брили, поверталися в його голові думки. Хто такий доктор Коельо? Чому Ганкаур його син? Якщо він син доктора Коельо, то як він потрапив у сельву і став могутнім вождем племені апіака?