Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 16)

Доктор Каріоко Коельо, син славнозвісного філолога й драматурга Педро Коельо, з дитинства мріяв про тихі кабінети вчених і про неосяжні у своїй різноманітності й своєму багатстві книжкові фонди столичної. бібліотеки. Маючи поетичну душу, він захоплювався мелодійними віршами Байрона, які чарували його не стільки милозвучністю своїх рим, скільки своїми вільнолюбними настроями.

Кімната патера Антоніо була скромно обставлена, як, зрештою, і весь будиночок. У кутках, протилежних од вікна, на забитих в дерев'яні стіни залізних скобах висіло два гамаки. Грубо тесаний стіл, скриня і дві лавки попід стінами — оце і всі нехитрі меблі. На вікнах стояло кілька вазонів. Доктор Коельо турбувався про те, щоб у домі його покійного друга зберігся дух затишку і спокою, яким колись так дорожив патер Антоніо.

Подвір'я ранчо теж майже не змінилося. Під парканом вздовж коралю й на невеличких клумбах росли маки, бальзаміни, безсмертники. Дві високі пальми, немов величні віяла, погойдувались над дахом будівлі.

В тихі вечірні години, коли повстанці, розпаливши багаття, збиралися навколо затишного вогню й, осяяні ніжним тремтливим світлом, до пізньої ночі співали своїх журливих пісень, доктор ішов через ліс до річки й, заглибившись у думи, зосереджений і строгий, дивився на темну воду. Дивився і бачив великі, мов стиглі ягоди, зорі, що плавали на дрібних хвилях і ніяк не могли потонути, бачив невиразні тіні індійських пірог, що проносились десь по річковій бистрині, неначе воскреслі духи древніх ацтеків.

Він стояв і думав. Хіба він не хоче щастя й спокою? Він вже старий, його тіло сковує втома. Час уже й на спочинок. Але ніколи відпочивати, його переслідує закон. Немає в нього ні оселі, ні родини. Тільки молодший син Орнандо лишився з батьком, б'ється безстрашним волонтером в загоні. Вдень і вночі важить своїм життям. Дочка Ернестіна має повернутись не сьогодні-завтра з-за кордону. У вирі боротьби вона не знатиме ні хвилини спокою. Орнандо, Ернестіна, П'єтро… Він сказав П'єтро? Він вимовив це зганьблене ім'я? Немає в нього більше сина. Є страхітливий Ганкаур. Є вбивця невинних дітей і жінок, слуга Чорного Себастьяна, звір у людській подобі…

Доктор Коельо не хотів більше думати про свою долю, його доля стала часткою долі нещасної республіки.

Інколи на ранчо прибував зв'язківець або вістовий з якого-небудь секретного поста. Тривожна звістка піднімала тоді весь загін. Засмаглі, босі, в грубих полотняних штанях і сорочках, хто з карабіном, хто з автоматичним револьвером, а хто і з старим вінчестером, партизани, ніби на крилах, вилітали на своїх конях з коралю й линули в бій.

Доктор Коельо вирушав на чолі загону. Немічна рука його вже не здатна була тримати мачете, але їй ще вистачало сил послати кулю в вороже серце. Ватажок повстанців був зі всіма і в навальному наступі, і в тяжкі години відступу. В критичну хвилину він зривав із голови свого капелюха, підносив його вгору й хрипко командував:

— Хлопці мої! Сини мої! Бийте їх!

Це була зовсім не військова команда, бо, зрештою, й сам доктор був гранично цивільною людиною. Та в голосі його таїлось, мабуть, щось більше, ніж владність. Мачете падали на голови поліцаїв, залякані солдати — їх привозили на Оріноко з далеких палючих льяносів — у благанні здіймали догори руки.

Одного разу загін Коельо наткнувся на індійців Ганкаура. Молодий плечистий хлопець Россаріо, охоронець і помічник свого командира, перший збагнув страшну небезпеку. Партизани їхали на конях широкою улоговиною, коли зненацька з густих заростей на них посипались стріли.

— Апіака! — закричав Россаріо.

його слова потонули в грізному ревищі. Індійці вискочили на рівнину й почали півколом оточувати невеликий загін. Найкращі їхні лучники засипали верхівців смертоносними стрілами. Двоє поранених пеонів звалилися з коней і забились у передсмертній агонії.

Коні змішалися. Партизани почали повертати назад. Тоді Россаріо з занесеним над головою тесаком кинувся на дикунів.

— Брати! Вперед! Вперед, бо нас переб'ють, як курчат!

Його підтримав доктор Коельо. Стріляючи через голову свого скакуна, він помчав за вірним охоронцем. Лава кіннотників розсипалась по улоговині. Індійські лучники розгубилися. Верхівці неслись на них, як ураган. Тупіт коней, грім пострілів, відчайдушні крики пеонів зовсім приголомшили воїнів апіака. Жах пройняв забобонні душі дикунів.

Кулі й гострі мачете швидко зробили свою справу. Загін апіака, майже на половину знищений, розбігся по нетрях. У густих зарослях стікали кров'ю поранені. Конали скалічені коні.

Доктор Коельо наказав відвезти загиблих товаришів до себе на ранчо і там поховати з належними почестями.

Коельо їхав повільно, тримаючи обома руками повід, йому хотілося швидше минути ліс. Темрява гнітила його і навівала тяжкі роздуми.

Коні прискорили ходу — вже близько було ранчо Гуаяніто. Коли вони виїхали на узлісся, Коельо побачив кілька віслюків і кіз, що мирно паслись на просторій галявині неподалік од садиби. З широко розчинених воріт коралю вискочило дві здоровенні сторожові собаки.

— Це все, що лишилось від бідного патера Антоніо, — з важким зітханням мовив якийсь пеон.

Коельо сердито пришпорив коня.

— Ні, не все, хлопче. Наш загін і наші кулі — це теж спадщина патера Антоиіо. Запам'ятай собі назавжди.

Він перший влетів на дворище ранчо.

Коли тіла забитих були закопані й над невеликим горбиком землі пролунав прощальний салют, доктор Коельо з непокритою головою попростував до будинку. На якусь мить він зупинився, озирнувсь на могилу й нарешті підняв сповнений туги погляд на горде дерево сумаумао, немов заповідав йому вічно стояти пам'ятником загиблим героям.

Під вечір партизани розклали багаття. Корчилось на вогні сухе гілля, злітали у височінь полохливі іскри. І ніби доганяючи їх, на пругких крилах летіла в ніч тужлива пісня.

На дворі ранчо теж горіло кілька вогнищ. Якийсь молодий метис сидів, спершись спиною об дерево, і грав на гітарі.

До одного з багать наблизився доктор Коельо. йому дали місце біля вогню, і він сів на вузлуватий корінь.

— Індійці апіака зовсім знахабніли, — озвався молодий метис і злісно вдарив по струнах.

— Якби мені дали тридцять добрих вакеро, — почувся впевнений голос, — я б перерізав їх, як кошенят.

— Підлі душогуби! На них немає управи.

— І поліція з ними заодно.

— Нічого, скоро ми їх передушимо, як отруйних гадюк…

— Ви бачили такого героя, — докинув хтось із темряви. — Дивись, щоб вони з твоїх кишок не поробили собі гамаків. Я чув, що кілька днів тому, вони спалили ранчо Макукано, вбили всіх чоловіків і забрали з собою жінок. Люди з Курумба бачили вогонь за п'ять лі.

— А мені розповідали, що Ганкаур хоче знищити індійців племені тауліпанг. Він давно з ними не мирив.

«Вирізати плем'я тауліпанг… вирізати плем'я…» Віддалось болісно в голові доктора. Коли вже настане цьому край? Коли вже скінчаться муки його народу? Ернестіна повідомляла, що сюди скоро прибуде кілька радянських вчених. Хай вони побачать страшну правду тропіків. Кожне спалене індійське селище, кожна сотня індійських голів, відрубаних і проданих на підлому торгу — це все правда. І свідки знайдуться. Жаль, нема в живих патера Антоніо! Він міг би так багато сказати!..

— Патер Антоніо, — прошепотів доктор, дивлячись кудись повз огонь. «Хай благословенні будуть ті, що носять бога в серці своєму», це він казав, патер Антоніо. Він молився богові, але завжди дбав про просту трудову людину.

Біля багаття знову говорили про Ганкаура. Важкі думи обсіли пеонів. Кожен мав сім'ю, і в кожного в серці жив страх за своїх рідних, яким загрожувала, розправа жорстокого ката.

— Що це ви похнюпились, хлопці? — спитав доктор Коельо, дивлячись на осяяні теплим відблиском багаття обличчя своїх бійців. У його голосі відчувалась батьківська турбота.

— Погані діла творяться на світі, — озвався бородатий партизан.

— Знову ллється кров на нашій землі, — промовив інший.

— Краще кров, ніж дзвін кайданів, — це був голос Коельо. Він дивився прямо у вогонь, невідривно й гнівно, наче всі прокляття його землі зібралися зараз у полум'ї, що пробивалося з-під галуззя. Потім він прикрив долонею очі, ніби намагаючись зберегти перед своїм зором якесь дороге, неповторне видіння, рвучко відвів руку вбік і широко посміхнувся. Гостра борідка його задерикувато підскочила вгору.

— А де Мігель? — поцікавився він, озираючись навколо.

— Чи не біля коней.

— Кохається в тваринах. Хороший хлопець.

— А от його брат не любить нашої сельви. Кажуть, Філіппе вже став великим босом на нафтових розробках у Бакарайбо.

Пеони повеселішали. їм не вірилось, щоб простий сільський хлопець міг стати великим босом.

— Філіппе — профспілковий лідер, — сказав доктор Коельо трошки роздратованим голосом. Здавалося, згадка про Філіппе Россаріо викликала в його серці недобрі спогади. — Скоро він приїде до нас. — Доктор підняв голову й гукнув у пітьму: — Ей, Мітель, де ти?

— Я тут, сеньйор, — почувся бадьорий голос юного зброєносця. — Даю коням на ніч.

— Принеси гітару і заспівай нам щось веселе.

Мігель виринув із темряви в сяйво вогнища і, широко посміхаючись, підняв над головою гітару. Це була його зброй. Кремезний юнак з обличчям і поведінкою дитини, він не любив ні вбивств, ні крові. Серце його завжди було сповнене добротою. Про його ніжну душу свідчило передусім те, що біля нього завжди тулились діти. Хлопець не вмів сердитись, був поступливий, щирий і дуже соромився, що свята мадонна не дала йому войовничої вдачі. Коли йому чимось допікали, він з ледь прихованою в куточках рота посмішкою запально говорив: «Не гнівіть мене, бо я вже й так сердитий, як алігатор!»