Юрий Бедзик – Над планетою — «Левіафан» (страница 5)

— Ніскільки, папа! Можу тобі доповісти, що на твоєму власному заводі серед конструкторів «Левіафана» затесався член їхнього керівного комітету, червоний агітатор і лазутчик.

— Ти це про Крейського?

— Про нього, папа!.

— Але ж це блискучий, талановитий інженер, права рука Пауля Ріхтера, — ніби виправдується Вальтер Кірхенбом. — Він розробив кращу схему терморегуляції газу… Зрештою, мене не цікавлять його політичні погляди…

— Он воно що! — з гнівом вигукує Густав, і його кругле лице стає аж чорним. — Тебе не цікавлять його політичні погляди. А чи знаєш ти, що твій талановитий інженер Крейський сказав своїм дружкам? Він сказав їм, що «Левіафан» — передвістя нової ери для Німеччини, торжество справедливості, що ООН не тільки дала нам вигідне замовлення, а й допомогла звільнитися від шовіністичного дурману. Ці миролюбці готові вчепитися за будь-який привід, розтоптати гідність своєї країни та дати свободу своїм інстинктивним соціальним почуттям. Я знаю всіх їх по імені: Крейський, Зіберт, Кірхмайєр, Хаазе… Це тільки активісти, проводирі, так би мовити, лідери, за якими вже йдуть сотні, тисячі фанатиків і анархістів.

Старому Кірхенбомові стає недобре, на чолі в нього рясніє піт, руки дрібно трусяться. Що робити? Хай Патрік порадить, як відповісти цьому крикунові?

І Патрік Доуелл, вірний поплічник старого мільйонера, ніби вгадавши сум'яття Кірхенбома, встряє в розмову:

— Що ж ви пропонуєте, Густі? Порвати контракт з ООН?

— Негайно!

— Але ж це завдасть фірмі непоправних втрат, викличе бурю в країні. Можуть бути міжнародні ускладнення.

— Ніяких ускладнень, ніяких втрат.

— Ви певні, дорогий мій Густі?

— Абсолютно. — Рішучість вливається в груди Густава. — Фірма не зазнає втрат. Наша організація пропонує продати корабель… — мить вагання, сумніву, — армійському командуванню.

Кірхенбом сіпнувся всім своїм жилавим тілом, зблід.

Продати «Левіафан» армії? Тобто відверто стати на бік правих екстремістів, взяти на себе відповідальність за неминучий крах?..

— Неймовірно! — Кірхенбом поволі набуває певності. Голос його бринить глузливістю. — Нащо армійському командуванню «Левіафан»?

— Для важливих цілей, — обережно промовляє Густав.

— Конкретніше?

— Німеччина обезсилена, зганьблена. Нам потрібна стратегічна зброя, зброя перемоги й честі. Крім того, найближчим часом ми подамо допомогу Африці. «Біла зоря» чекає дружньої руки. Коли проб'є наша година, ми пошлемо на чорний континент… — Густав раптом запнувся, на його обличчя лягла тінь загадкового усміху.

— Що ви пошлете в Африку? — вловив його на слові Патрік Доуелл.

— Вибачте, але… це державна таємниця. Не маю права розголошувати…

Старий Кірхенбом сумно хитає головою. Ось яку халепу готує його любий Густі, дорогий синок, заради якого він уже кинув на вітер сотні тисяч марок. Хоче вплутати батька в нову політичну інтрижку, хоче зв'язати його з своїми африканськими авантюрами.

— Якщо ти маєш таємниці перед своїм батьком, — просякає злістю голос старого, — то як ти можеш вимагати від нього зміни курсу! О Патрік, за що бог покарав мене таким сином? Все життя я дбав про його щастя, все заради нього…

— Папа, схаменися! — вигукнув ображено Густав. — Не слухайте його, пане Доуелл…

— Але ж ваш батько має рацію, Густі.

Густав зблід, закусив губу.

— Гаразд, — голос його став металево міцний, натягнутий, зібраний. — Я відкрию вам таємницю. Але пам'ятайте, це таємниця нашого життя, таємниця, за яку ми всі можемо поплатитися головами. — Він зробив невеличку паузу, вдихнув глибоко повітря. — Свого часу п'ятий американський корпус таємно передав нам ракети з ядерними зарядами. В наших руках — неймовірна зброя! Казкова, шалена зброя!..

Старий Кірхенбом безтямно дивиться на сина, потім переводить погляд на Патріка Доуелла. Чи йому не сниться все це? Може, він марить? Може, це сон під час відпочинку в затишному кабінеті? Велетенський салон погойдується перед його очима, дим Патрікової сигари сизо запинає стелю, високі вікна, карнизи… До його слуху долітає нервовий голос Густава, короткі, ніби обрубані фрази. Кірхенбом намагається зліпити ті фрази докупи, розтлумачити їх собі. Бо те, що він чує, здається йому безглуздим жартом, суцільною містифікацією… Американці віддали їм свої ядерні ракети!.. Гірські печери затоплені водою… Зброя лежить на глибині п'ятдесяти метрів в штучному озері, до якого не може дістатися жодна жива душа… Місце строго засекречене. Вже два роки воно охороняється таємними агентами, які тримають в своїх руках усі навколишні гірські оселі, патрулюють кожен крок цивільних громадян… Ці ракети і корабель — одне ціле. Саме провидіння створило їх в ім'я Німеччини, в ім'я майбутнього нордичної раси…

Патрік Доуелл перший прийшов до тями. Легенько посміхнувся, вийняв з рота сигару, покрутив її в пальцях, задумливо звів очі на Густава. Не проста штука — почути ось таку новину, тобто стати в певній мірі співучасником змови, звалити на свої плечі тягар страшної таємниці. Краще було б, звичайно, піти собі геть, відкараскатися від Густава, і від старого Кірхенбома, і від усіх їхніх таємниць. Але краще — не значить: можливо. Доуелл розуміє, що він мусить щось сказати, бо відступати вже запізно.

— Дорогий Густі, — говорить він обережно, — я хочу знати тільки одне: яку користь, яку матеріальну вигоду принесе це нашій фірмі? Не припускаю думки, що навіть в ім'я своїх високопатріотичних почуттів ви зважитесь на розорення батьківського капіталу. Гаразд, армія візьме корабель… Армія виконає свою патріотичну місію… Африка… тобто «Біла зоря», осягне перемогу… Ну, а далі? Хто далі гарантуватиме нові замовлення?.. Нові «Левіафани»? Нові мільярдні прибутки? Ви думали про це?

Старий Кірхенбом лихоманково киває головою. Патрік Доуелл вгадав його думки.

— Запевняю вас, що, порвавши з Москвою, ми нічого не втратимо, — каже невиразним голосом Густав. — Друзі допоможуть нам…

— Нема у нас друзів! — спалахує гнівом Кірхенбом. — Кругом вовки, заздрісники, лицеміри…

— Папа, ти забув про Фрайвудів.

— Не хочу я чути про них! Ці африканські фанатики ладні вирвати у мене останню марку. Фрайвуди проковтнуть нашу фірму, знищать нашу самостійність.

І враз Густав зривається на ноги.

— А ти не думав про те, що твою фірму може проковтнути світовий комунізм?

— Брехня!

— Ну, знаєш, папа! — Густав гордовито підкинув голову. — Нам важко домовитися з тобою. Але запам'ятай, таємниця залишається в силі. Коли фірма закінчить роботи, ми скажемо своє слово. Бувай, папа! Мене ждуть друзі. Мої друзі і твої захисники.

Він рвучко відсунув крісло і пішов до дверей.

АФРИКО, АФРИКО!..

Ріхтер прокинувся від дошкульного болю в правій і кроні. Щось наче пересипалося у вусі, попискувало, деренчало, пекло. Вії здавалися важкими й набряклими. Він намацав бинт на голові і все згадав… Дівчина за кермом встигла тільки раз глянути на нього. Він прочитав в її очах присуд собі, всьому своєму життю. Нажахані очі дівчини ніби випхали його з машини, ніби жбурнули на мокрий асфальт.

«Тікайте!»

Вже цілий рік він тікає від них. Від їхніх листів, застережень, умовлянь. Від людини у темних окулярах. Втеча н страх стали його другим життям.

Ріхтер підвівся з канапи, підійшов до вікна. На тротуарі стояло двоє. Цих він знає. Приватні детективи Вальтера Кірхенбома, яким доручено охороняти головного конструктора «Левіафана». Його невідступна тінь, його зложене альтер-его. Вальтер Кірхенбом наказав їм берегти Ріхтера від людей з таємничої організації АСБЕР, берегти мого від свого сина Густава. Начебто можна вберегти когось від ночі, від зимової стужі, від дикої, безглуздої хвороби?

Але ж, як не є, він живий. Вискочив утретє з їхньої пастки. Дичина не хоче здаватися на милість мисливця… Ріхтер вийняв з холодильника сир, печиво, маленьку пляшку з коньяком. Глянув глузливо на брунатну рідину. Невже це все, що лишилось йому на втіху? Славнозвісний конструктор віддається відчаю! Здорово! «Ви сильна людина, Пауль Ріхтер, і тільки вам я можу довірити свою працю… Тільки вам!..» Так сказав доктор Браузе, милий, старенький доктор Браузе. Через годину його знайшли мертвим у власному домі.

«Але ж я його не вбивав, — майнуло гострим спалахом у Ріхтеровій свідомості. — Дід ще був зовсім здоровий. Коли він передавав мені креслення і всі свої багаторічні записи, ніщо не віщувало страшного кінця. Правда, скаржився на серце, таж сімдесят п'ять років — не жарт. Сам умер чи, може?.. Труп знайшли на підлозі, біля дверей… Без ніяких ознак насильства…».

Ріхтер заплющив на мить очі, уявив собі маленьку, заставлену старосвітськими меблями кімнату, потемнілу люстру під стелею… В той вечір він був такий втішний, цей добрий доктор Браузе! Він дуже боявся за свій винахід, просто потерпав за нього. «Якщо АСБР добереться до мого газу, скоїться лихо. Бережіть його, пане Ріхтер! Ви сильна людина. Заклинаю вас усім святим. Тільки ви і ваша фірма можуть дати йому лад. Я вірю вам, вірю, Пауль Ріхтер!..»

Ріхтер вихилив чарку, упав-знеможено на канапу. Нащо він тоді послухав старого? Таємниця без ужитку. Багатство без вартості! І за це багатство він мусить щодня ризикувати головою, брехати, викручуватися, жити на грані-відчаю… Ось уже два роки асберівці переслідують його, як зацьковану дичину. Підкидають йому листи, дзвонять по телефону, погрожують… Їм потрібен секрет доктора Браузе, вони схибнулися з глузду на тому секреті. Нащо він їм? Чому російський газ так дратує їх? Точнісінько такий самий, точнісінько того ж виду, що і в Браузе, «флегматизований водень», готовий продукт, мрія всіх аеронавтів світу. Так ні ж, тим ідіотам з АСБР подавай тільки секрет Браузе. Тільки своє! Тільки німецьке!..