Юрий Бедзик – Над планетою — «Левіафан» (страница 6)

Минулого тижня прислали йому листа, надрукованого на цупкому оранжевому папері. Хтось підкинув конверт прямо під двері. Послання було довге, ввічливе, навіть привітне, від нього віяло батьківською терпеливістю й повчанням. «Любий друже! Даремно уникаєте нашого товариства. Рано чи пізно ви прийдете до нас. Вас приведе голос сумління, голос крові. Ми будемо ждати, довго, вперто, з надією і любов'ю. Будемо вірити, що німецьке серце повернеться до Німеччини».

Приблизно щось схоже на ці слова він почув минулої осені, коли повертався з Москви, де понад місяць розробляв з радянськими інженерами систему газової регуляції і мого дирижабля. Він сидів у глибокому кріслі, і очі його мимовільно ловили небесну голубінь за вікном, безбарвно ніжну, нечутну, теплу. Раптом сусід праворуч завів з ним мову. Згадав Гете, глибокодумні слова його: «Хто любить небо, той любить життя». Не хотілося відповідати, бо голубінь так владно входила в душу, начебто в ній серце могло знайти своє вічне існування.

— Мені приємно, що ви доречно згадали Гете, — озвався Ріхтер через силу. — Я справді люблю небо.

— Ви не тільки любите його. Ви завоювали його, пане інженер.

Ріхтер підкинув голову. Он воно що! Цей товстенький, і солідним черевцем тип дещо знає про нього.

— Завоювати небо не можна, воно безмежне, як життя, — вимовив Ріхтер з тонкою іронією в голосі.

— Ваш корабель зробить неможливе, пане Ріхтер. — Товстун нахилився через бильце сидіння, простягнув свою опецькувату руку. — Дозвольте відрекомендуватись. Доктор Кремпке, член правління «Зюддойче люфтферайнігунг», віднині директор заводу, на якому споруджується ший чудовий красень. — І, не давши Ріхтерові прийти до тями, затараторив швидко й запобігливо — Не дивіться на мене, як на страховисько. Я не шеф, а ваш друг. Друг у тій мірі, в якій ми обоє служимо німецькому духові. З дитинства я виховувався в гарячій відданості принципам германізму. І я не шкодую. Я гордий з цього.

Товстун полинув у спогади. Згадав війну, поразку фюрера. «Його смерть була сигналом для кожного німця». Напівшепотом розповів про якихось невідомих людей, які взяли на себе місію порятунку Німеччини. Їх називають терористами, але це брехня. Люди АСБР — лицарі священної віри, честь нації.

— Ви член АСБР? — навпрямки спитав його Ріхтер.

— О, що ви! Звідки таке припущення? — Товстун і хрестив на грудях пампушкові долоні, закотив під лоба банькаті очиці. — Я тільки щиро співчуваю героям. І певен, що ви теж співчуваєте їм.

— Не маю до них ні найменших симпатій.

— Даремно, даремно, пане інженер!

— АСБР тероризує мене. Не дає змоги спокійно працювати. Не розумію, чого вони хочуть від мене? — Ріхтер звів плечима, повернувся лицем до директора Кремпке. — Уявіть собі, ось уже два роки вони підсилають мені листи, затягують у своє гангстерське лігво…

— Боже, що ви говорите!

— Так, гангстерське лігво! — рубонув рукою Ріхтер. — Я не займаюся політикою і не хочу знати ні про які світові проблеми. Хай вони дадуть мені спокій. Чим я можу бути корисним для них? Адже я рядовий службовець фірми. Я строго виконую накази президента компанії. Ні змінити конструкцію корабля, ні відкрити якоїсь службової таємниці я не можу…

— О, ви все можете, пане інженер! — раптом вигукнув дивно підозрілим тоном Кремпке. — Ви дуже багато знаєте, пане інженер, і наші німецькі лицарі розуміють це. Мені здається, що ви, зрештою, переборете свої вагання. Німецька кров — над усе.

Тепер Кремпке став правою рукою Вальтера Кірхенбома. Ріхтер здогадується, що він приятелює з молодим Густавом, що він посвячений в якісь таємні справи АСБР. Але ж це все приховано, дуже приховано. От якби вчора він не вирвався з їхніх рук, то, може, десь в їхньому таємному штабі побачив би й пана директора. Пана директора Кремпке у тозі тевтонського лицаря!

Може, випити ще коньяку? Болить голова. Скроні ніби хто цвяхом проколов. Фрейлейн Крижанич з Москви навіть не здогадується, як дорого довелося заплатити її німецькому другові за вчорашнє проводжання в аеропорту. Чорний лімузин, мокре листя на тротуарі, високий суб'єкт в шкіряному пальті. Був дуже чемний, страшенно квапився і через це схибив… Чи просто випадок?.. Кажуть, що випадок послуговує підлим людям. Цього разу випадок виявив ласку до доброчинної особи.

Ріхтер випив ще келишок коньяку, поставив пляшку в холодильник, знову підійшов до вікна. Суб'єкти в чорних плащах незрушно стирчали під вуличним ліхтарем. Загроза залишається в силі. Переслідування триває. Підлість лізе в душу, вимагає капітуляції. А може, Густав справді вболіває за німецьку землю, за славу німецької крові? Брехня! Нічого доброго немає в його серці. Розгнузданий авантюрист, себелюбець, жорстокий тиран в своєму тевтонському царстві.

Вперше Ріхтерові довелося зрізатися з Густавом Кірхенбомом цього літа під час обслідування заводу міжнародною комісією. Все місто тоді аж вирувало, політичні пристрасті дійшли вищої грані напруження. Чого тільки не вигадували асберівці! Комісія мала на підставі високоавторитетних повноважень ООН обстежити всі міські підприємства, особливо ті, які в минулому виробляли ракетну й авіаційну зброю, і асберівці одразу ж оголосили, що німецька нація «відкидає цей новітній версальський диктат», що Організація Об'єднаних Націй втручається не в свої справи, що кожен німецький патріот повинен стати на захист суверенітету фатерлянду. Ходили чутки, що озброєні асберівські групи вчинять напад на членів комісії і примусять їх покинути місто. Поліція оголосила про своє невтручання, ситуація погіршувалася з кожним днем, і хто зна, чим би це все скінчилося, якби в день приїзду оонівських контролерів місто не облетіла звістка про те, що адеемівці беруть роботу комісії під свій захист. Тисячі громадян причепили на рукави голубі пов'язки, кожен завод виставив свої групи сприяння, а на підприємстві Кірхенбома організувалася ціла армія друзів миру, чоловік з триста. Ріхтер теж оздобився голубою відзнакою, був по-святковому веселий, привітний, думав про те, що приїзд таких гостей є, по суті, великим святом і завод повинен прийняти їх зі всіма належними вшануваннями. На стапелях панувало радісне збудження. Робітники й інженери причепурилися, навіть «Левіафан» стояв велично-спокійний і святковий, весь обмережений трубопроводами, риштуваннями, залитий спалахами електрозварювальних апаратів. Неначе ждав контролю. Неначе хотів запевнити людство в своїй цілковитій миролюбності.

Коли іноземні гості підійшли до заводської брами, звідкись узявся син президента компанії Густав Кірхенбом разом зі своїми дружками. «Компанія не пустить вас на територію свого підприємства», — сказав він з брутальною безцеремонністю. Але раптом відчинилася брама, і з неї почали виходити робітники. Все більше й більше, ряд за рядом, — сині спецівки, насуплені обличчя, тверда хода. З натовпу асберівців хтось кидає каменюку, зривається лайка, брутальні погрози. Ось кілька молодчиків у залізних шоломах, з кийками в руках перетинають дорогу робітничій колоні. Зчиняється бійка.

Поліції й не чути. Ще рано. Комісар округу знає діло. Ніхто не вступиться за законність, за порядок, за людей і голубими пов'язками на рукавах. Контролери ладні тікати світ за очі, панічний страх гонить їх до машин. Подалі від цього непевного місця! Геть, геть!..

Але на захист блакитних пов'язок поспішають сині спецівки. Крик на площі переходить в ревище, вже не бійка, а ціла баталія розливається між будинками, хлюпає в залізну браму заводу. Де контролери? Пустіть їх на завод! Бийте бандитів!..

Асберівці натискають, роззухвалені, молодцюваті, ніби на доброму гульбищі, де можна потішитися своєю силою, напевно знаючи, що твої витівки минуться безкарно. Вони озброєні, пустили в хід ножі, кастети, хтось тягнеться до бомб. Геть контролерів! Геть свавілля ООН! Німеччина над усе! Над усе! Над усе!..

І тут тільки в розбурхане юрмисько врізається поліцейський загін. Солідне військо вмундированих хлопців. Усе продумано. Порядок мусить бути про людське око. Поліція діє спокійно, без штовханини, сірі мундири шикуються, утворюють шпалери, торують дорогу іноземцям. Лікоть до ліктя, каска до каски, усмішка до усмішки. Нічого не сталося, панове контролери! Закон бере вас під-захист. Ідіть і перевіряйте!

На бруці — вбиті й поранені. Метушаться постаті в білих халатах. Когось називають по імені. Над кимось схилились робітники, згорьовано познімали свої сині кепчини. Убитий!

І Ріхтер стоїть в своєму кабінеті й повторює в думці імена загиблих під брамою: Крамер, Стікенс, Гуммельшляг, Губмахер… Його сусід Губмахер! Добрий дядько Франц… А увечері Ріхтер стоїть перед Густавом на сяючому паркеті банкетного залу і з неймовірою в голосі питає його:

— Чому ж ви не стримали своїх хлопців? Ви ж там були… ви все бачили…

Густав виймає сигарети, довго припалює.

— Був.

— І вам байдуже, що пролилася кров?

— Сумую разом з вами, Ріхтере.

— Але ж від вас залежало… Ви могли спинити насильство…

— Як громовідвід може спинити бурю. Одна блискавка в землюка сотня — в небі.

Тут Ріхтерові стає ясно, що молодий Кірхенбом тонко глузує з нього. І вперше, втративши над собою панування, інженер розлючено кричить в очі молодикові. Кричить про його підлість, про богопротивну мерзенність його вчинків, лає асберівців і всі їхні ідеали…