Юрий Бедзик – Над планетою — «Левіафан» (страница 4)

— До ваших послуг, пане президент.

Ріхтер красномовним жестом підніс руку до забинтованої голови, глянув пронизливим поглядом на Густава і швидко вийшов з кабінету.

Кілька хвилин триває мовчанка. Нарешті старий президент втуплює в свого сина твердий насмішкуватий погляд.

— Ось що я тобі скажу, Густі. Твоя нерозсудливість може дорого коштувати. Пауль Ріхтер працює не на Москву, а на компанію Кірхенбома. На славу Німеччини.

— Стара пісня, батьку, — з міною байдужості відмахується Густав.

— В старих піснях інколи буває більше сенсу, ніж у вашому дурному галасуванні, яким ви хочете ощасливити світ.

Вальтер Кірхенбом підвищує голос, б'є словами свого сина, роззброює його, давить до крісла. Він говорить про дирижабль-велетень, найславнозвісніший повітряний апарат, який будується на стапелях його фірми. Головне — матеріальна база, могутність, здатність до проникнення на світові ринки. Час політичних інтриг кінчився. Настала ера ділового змагання, боротьби економічних потенціалів. Невже ж Густі, милий, розумний Густі не розуміє, яким благовістям для роду Кірхенбомів було замовлення ООН? Цей світовий балаган диспонує солідними валютними фондами. Після заборони ядерної зброї ООН почала обростати тілом. Після того як ООН висунула ідею Всесвітнього Аеросиндикату…

— Це ідея чорних, — гарикнув злостиво Густав. — Її висунув президент Подестра.

— Але її реалізувала Організація Об'єднаних Націй. Вона дала Аеросиндикату життя й законні форми існування. І хіба ж не ясно тобі, дорогий мій Густі, як важливо зараз для нашої фірми, для нашого роду прорватися в керівництво синдикату!

— Ти віриш, що синдикат запросить тебе в правління?

— Маю всі шанси. — Старий Кірхенбом аж палахкотить завзяттям. — Буде час, коли я… ми з тобою, Густі, приберемо цю організацію до своїх рук. Рід Кірхенбомів — на чолі світового синдикату. Наше повітря, наше небо, наш космос…

— А росіяни?

— Ми зуміємо витіснити їх. Корабель будується нашою фірмою…

— Ти забув про газ, батьку! — В очах Густава заяріла холодна злість, він весь по-кошачому напружився. — Ти забув, що твій інженер, твій геніальний конструктор змусив нас піти на поклін до росіян. Я б розтоптав таку мерзоту!..

Кірхенбомові аж зробилося млосно. В грудях спорожніло, горло перехопили недобрі спазми. Нерви, нерви! Де їх набрати? Де позичити сил? Той клянеться в своїй безвинності, цей накликає на його голову всі сто смертей.

Голос старого став хрипкий, простуджено-кволий. Він почав заспокоювати сина, майже благати його. Можливо, інженер Ріхтер справді не знає ніякого секрету. Неймовірно, щоб інженер Ріхтер, який приятелював з Браузе, зважився на вбивство.

— Хто ж тоді вбив старого, як не Ріхтер? — вкрадливо спитав Густав. — Поліцією встановлено, що Ріхтер був на квартирі Браузе в ніч його смерті. Більше того, встановлено навіть, що хтось перерив речі покійного, копирсався в них, як у власному майні. Якщо Ріхтер і не убивця, то принаймні — грабіжник!

— Я сам задумувався над цим… — в голосі Кірхенбома тремтить вагання. — Але він не хоче зізнатися. Що ж, рано чи пізно справа ця з'ясується. Ми маємо дешевий російський газ. Коли корабель буде збудовано і фірма зарекомендує себе, в очах світової опінії, ми вийдемо на широку дорогу. Величезні прибутки! Гроші! Замовлення ООН на багато років вперед! Місце в правлінні Всесвітнього Синдикату! Невже тебе не захоплює така перспектива, Густі?

В кімнатці западає тиша. Густав задумливо дивиться собі на руки, потім встає і з холодним викликом говорить в лице старому:

— Гроші нездатні завоювати світ. Це може зробити тільки нація. Нація і зброя.

— Зброї немає.

— Ти певен, батьку?

Старий опустив голову, втупився поглядом в кінчики черевиків.

— Не маю сумніву, що московські інспектори зуміли обнишпорити всі світові арсенали. Ядерні ракети виведені и космос і зірвані. — Він піднімає на сина червоні, запавутинені втомою очі. — Хай буде так. Амінь! Не хочу більше чути страшних казок про атомний кошмар, якого уникла земля. Майбутнє за діловими людьми, і ми не відстанемо від них.

Зазумерив відеотелефон. Шуберт у рамці екрана чекає дозволу на слово.

— Що там, старий? — поблажливо звертається до нього Вальтер Кірхенбом.

— Патрік Доуелл збирається додому.

Густав нервово заметушився.

— Бачиш! Я ж казав, що гості розійдуться… Але Вальтерові Кірхенбому байдуже до того.

— Скажіть, Шуберте, щоб Доуелл зачекав нас. Хто ще в салоні?

— Більше нікого, ексцеленціо.

— Гаразд, ми зараз прийдемо.

Батько й син неквапно рушили до великої вітальні. Там — порожньо, тихо, низенькі розкарячкуваті фотелі дрімають під пестливим світлом люстр. В попільничках ще теплий попілець від недопалених сигарет. Старовинні картини на стінах, високі венеціанські вікна — суміш античної пишноти й модерністської претензійності.

В кутку сидить сухуватий джентльмен в бездоганно випрасуваному чорному костюмі. Сивина на скронях видає похилий, втомлений вік.

Йому нудно, байдужно до всього. В цій розкішній обстановці він почуває себе цілком невимушено, він тут свій, абсолютно свій — немов одна з тих голих статуй, що безсоромно стоять по кутках просторого залу. Відчувається в цій людині щось старосвітське, закостеніле і водночас ділове, строге, владно-рішуче.

Це — Патрік Доуелл, глава приватної детективної фірми, акціонер компанії «Зюддойче люфтферайнігунг», англієць за походженням і німець за вихованням, холодний філософ з неприховано цинічними поглядами на життя, вірний, невід'ємний друг Кірхенбомів.

— Вибач, Патріку, — жвавішає Вальтер Кірхенбом, який у душі поважає розумного, дотепного англосакса. — Мій молодий нащадок забрав у мене весь вечір.

— Папа завжди перебільшує, — манірно здвигує плечима Густав.

Доуелл жує сухими губами, єхидна усмішка ховається в кутиках його губ. Він небалакучий, хоч, судячи з його вигляду, розум у нього працює безперервно і напружено.

— За звичаями античного Риму, як останній гість на сьогоднішньому банкеті, я маю право вимагати від господаря все, що мені забагнеться.

Обоє Кірхенбомів сідають навпроти нього біля маленького столика.

— Навіть поза всякими античними звичаями, Патріку, ти користуєшся в цьому домі найширшими правами, — озивається Вальтер Кірхенбом. — Чого б ти хотів?

— По-перше, кави. По-друге, точного й щирого звіту про всі ті таємниці, які обговорював батько з сином.

— Ми були не одні, — чемно пояснює Густав.

— Я знаю, що ви були в товаристві свого талановитого конструктора, — посміхається старий детектив. — Саме через це я цікавлюся деталями вашої розмови. Коли конструктор забирає дорогий час у глави промислової компанії, це може принести шефові детективів додатковий клопіт. Завдання доброго лікаря запобігати хворобам, а не рятувати смертельно хворого. Чи не так, мої друзі?

Його друзі схвально кивають головами. Слова «лікаря» влучно б'ють у ціль. Патрік Доуелл — не тільки надійний приватний детектив, але й щирий друг дому, якісь давні загадкові взаємини зв'язують його з старим президентом, примушуючи дбати про здоров'я й цілісність цієї великої, могутньої фірми. Під час минулорічної «африканської історії» Патрік Доуелл відіграв чи не найголовнішу роль в пошуках Густава. Саме завдяки його втручанню Кірхенбомові вдалося напасти на слід свого сина, знайти потрібних людей і через них встановити контакт з президентом Подестрою.

— Папа останнім часом став дуже нервовий, — каже Густав, широко й вільно розкинувшись в кріслі й потягуючи з чашечки пахучу каву. — Він забуває, в якому віці ми живемо.

— Зате мій нащадок хоче обігнати час, — гірко посміхається старий президент і в безпорадному сумі схиляє на груди велику лису голову.

Густав переходить у наступ. Поставивши на стіл чашечку, він з пристрастю починає доводити панові Доуеллові свої думки. Сам широкоплечий, міцний, втілення молодості й краси — він гримить голосом на всю приймальну залу. Зараз можна бути відвертим. На його думку, ситуація набуває загрозливого характеру. Масове роззброєння поступово веде до підриву законних привілеїв обраної частини суспільства, До знахабніння плебсу, до торжества «червоної зарази». Почалося скорочення масових армій, тобто скорочення тієї реальної сили, яка давала можливість підтримувати соціальний порядок. Добре, що хоч заборонено компартію! Але й з профспілками вистачає клопоту. Та ще оті жалюгідні філантропи з адеемівської банди… оті приховані поплічники росіян…

— Пробачте, Густі, що за дивне слово — «адеемівці»? — піднімає здивовано тоненькі смужки брів Доуелл. — Не чув такого! За час моєї азіатської мандрівки у вас з’явилося стільки нового, що голову згубиш!

— О милий мій Доуелл, ви багато чого не чули! — патетично промовляє Густав. — «Акція Друзів миру» — так вони себе нарекли. Фактично комуністична організація, дуже впливова і дуже енергійна. І уряд безсилий з нею боротися, оскільки до неї прилучаються навіть окремі представники ділового світу. Ось і папа… — презирливий погляд у бік старого президента, — хотів оголосити про свою приналежність до неї. Я ледве відрадив! Які там друзі миру! Друзі Москви, червоні поплічники й демагоги. Сьогодні вони вимагають скорочення масових армій, а завтра поставлять питання про ліквідацію приватного капіталу.

— Ти перебільшуєш, Густі, — нервово відмахується старий президент.