Юрий Бедзик – Людина без серця (страница 18)

Він довго ходив по місту, сторожко озираючись навколо. Нарешті, забрів на вулицю Бохум. Пройшовся протилежною стороною, непомітно кидаючи погляди на вікна. Наче ніхто не чатує внизу біля дверей.

Стар підняв голову. Два вікна його квартири були відчинені, одне зачинене. Здається, він лишав відкритими всі. Хто ж це похазяйнував? А може, Евеліна дома!

Петер повернув за ріг, до телефонної будки. Довго прислухався до гудіння в мембрані. Ніхто не озивався. Значить, квартира порожня. Але ж вікно зачинене. Не міг же він забути… Зайти чи ні?

Петер таки зважився. Він прискорив ходу і, насторожено зиркнувши спідлоба довкола себе, зайшов у парадне. Думка працювала напружено, гарячково. ГІетер піднявся на п’ятий поверх і попрямував до своїх дверей. Мить прислухався. Жодного шереху, квартира німувала насторожено й грізно.

Тоді Петер, ще раз озирнувшись, дістав ключик і поквапливо відчинив двері. У кімнатах не було ні душі. Петер пильно заглянув в кожний закапелок, у кожну шпаринку. По тому, як були розкидані речі, він збагнув, що за час його відсутності ніхто не відвідував квартири.

Стар втомлено опустився на канапу. Його пройняло почуття байдужості і гіркоти. Евеліни немає. Лишився самотнім, без підтримки друзів, без теплого слова, без поради і втіхи.

В невеселих роздумах провів Петер решту дня. Водночас його не покидало тривожне передчуття: за ним мають прийти, його так не лишать в спокої. Тому він лякливо наслухався до найменшого шереху. Час від часу підходив до вікна і сторожко виглядав на вулицю.

Коли перші присмерки заповнили кімнату, Петера почав долати сон. Виснаження останніх днів давалося взнаки. Перевтомлений мозок обгортався туманом. Хотілося впасти і забутися, пірнути в пітьму, щоб не було ні механічного серця, ні Берна, ні поліції, яка десь невпинно стежить за ним.

Але він напружував усі сили і відганяв дрімоту. «Уві сні вони схоплять мене. Вони скористаються моєю розслабленістю, і тоді ніякі вольові імпульси не допоможуть мені. Треба чатувати всю ніч. Якщо й на ранок не з’явиться Евеліна, треба тікати».

Щоб відігнати сон, Петер поринув у мрії. Перед ним розіслалась безконечна рівнина, незвіданий простір, де мільйони людей запопадливо, з фанатичним благоговінням чекали його появи. Хвилинами йому здавалося, що величезний натовп звертається до нього і благає порятунку від лютих ворогів. Петер не бачив тих ворогів, але він йшов поперед натовпу і безстрашно кидався в бій. Найвизначніші державні діячі урочисто вітали його і зичили йому великих успіхів у житті. Наче марево, з’явилася Евеліна. Красива, майже неземна, ледь зрима серед рожевих хмар, вона йшла йому назустріч з широко розкритими обіймами, а за нею піднімалося багряне сонце, Петер засліплено відвернув очі. Чи то сонце, чи її неземна краса, її золотавосонячне волосся палають таким пекучим вогнем? Він простягав до неї руки, і в ту ж мить марево вникало…

Всю ніч Петер ходив рішучим нервовим кроком по кімнаті, ходив вперто, немов в’язень.

Десь о дванадцятій тишу ночі розітнув телефонний дзвінок. Петер кинувся до апарата, немов очманілий. Схопив трубку і, ледве гамуючи в собі хвилювання, промовив:

— Це ти, Евеліно?

Ніхто не відповідав. Він потримав трубку хвилину, другу і потім якось безвільно поклав її на важіль. Це, певно, поліція розвідує, чи він вдома, чи ні. Значить, скоро завітають зловісні гості. Що ж, нехай. Він знає, як боронитися, він знищить їх.

Знову задзеленчав телефон.

Тепер Стар уже не квапився. Злий, похмурий, зняв трубку. Приклав її до вуха і навіть не запитав, хто дзвонить.

Але мембрана одразу ж відгукнулася улесливим чоловічим голосом:

— Шановний пане Стар!

— Я вас слухаю.

— З вами буде говорити поліцай-президент Екельгафт. — У трубці почулося шамотіння, перешіптування і, врешті, заговорив хрипкий, уже знайомий Петеру голос:

— Сердечне вибачення, пане Стар, за пізній дзвінок…

Стар мовчав, не озивався.

— Ви слухаєте мене, пане Стар? — в голосі Екельгафта забриніли нотки роздратування. — Прошу вас, забудьте прикру подію у в’язниці. Все це сталося зовсім випадково. Ми хочемо говорити з вами цілком відверто і, головне — в дружньому тоні. Так, так, будемо говорити, як друзі.

— Перестаньте базікати, Екельгафт! — урвав його облесливу мову Стар. — Що ви хочете від мене?

— Ну… от який ви, — ображеним тоном відповів Екельгафт. — Я звертаюся до вас цілком щиросердо: ми хочемо побачитись з вами.

— Ми вже бачились, — відрубав Стар.

— Пане Стар, забудьте про минуле. До вас виявляють цікавість вищі урядові кола. З вами хочуть розмовляти…

— Прошу, я не кладу телефонної трубки.

— Пане Стар, — домагався свого поліцай-президент, — телефон — поганий засіб для обговорення важливих питань. Я розумію, що ви не зважитесь прийти до нас, але… якщо ви згодні… я сам завітаю до вас. Сподіваюся, склянка рому чекатиме на гостя?

— Даремно граєте комедію, пане поліцай-президент, — сухо відповів Петер. — Нікуди я не піду і нікого до себе запрошувати не збираюся. Майте на увазі, якщо ви спробуєте проникнути до мене силоміць або хитрощами, я накою страшного лиха. Сподіваюсь, ви не забули про події у в’язниці?

— Ну для чого ж, для чого такий тон? — Петеру здалося, що він почув, як Екельгафт стиха вилаявся. Але ось знову пролунав його привітний голос — Ми не будемо силувати вас, пане Стар. Я запевняю, що за вами не стежать і ніхто не збирається силоміць вдиратися до вас. Дуже прикро, але… ви… ви втрачаєте велику можливість.

Петер, не дослухавши, поклав трубку. На його обличчі блукала невиразна посмішка. Він здогадувався, що поліція збагнула його силу і тепер вирішила говорити з ним іншим тоном. Але ж головне не в тому. Головне те, що вони не дають йому спокою. Що вони замислили? Вони думають судити його, вони хочуть помститися за криваву подію в тюрмі? Чи, може, вони просте вирішили спекатися страшного для них механічного серця? У всякому разі, треба остерігатися. Небезпека не минула. Екельгафт говорить правду: напевно, урядові кола таки всерйоз зайнялися ним.

До ранку Петер ходив по кімнаті, пройнятий тривожними думками. Його нерви були напружені вкрай. Кожен звук, найменший шерех викликав у ньому дрож. Коли десь перед світом на вулиці почулося вищання гальм, він, немов наелектризований, кинувся до вікна.

Три поліцейських машини стояли біля будинку. Темні постаті швидко зіскакували на тротуар і одна за одною зникали в парадному. «Це — розмова подружньому, — злісно подумав ГІетер. — Що ж, завдам їм роботи». Петер вийшов у коридор і прислухався. На східцях не чути було жодного звуку. Очевидно, поліцейські намагалися підкрастися до його квартири якомога тихіше і взяти його сонним.

У голові Петера гарячково вирували думки. Лють здавила йому горло. Він провчить їх назавжди і нажене страху на всю країну.

Одним стрибком Петер опинився біля дверей і безшумно відімкнув їх. Потім прокрався в кімнату і, залишивши двері в коридор відчиненими, сховався за шафою.

Хвилини здавалися довгими, як вічність. Петер ввесь перетворився в слух, його тіло тремтіло.

Раптом в коридорі нечутно заскрипів паркет — хтось навшпиньки прокрадався до кімнати.

В темряві Петер розгледів в отворі дверей невиразну людську постать. Чоловік, вагаючись, постояв мить, другу і зробив крок до кімнати. За ним зайшло ще кілька поліцейських. Вони стояли насторожено, злякано, озираючись навколо. В руках одного з них спалахнуло слабеньке голубувате світло ліхтарика. Синє кружало впало на підлогу і поповзло по стінах.

Петер ще дужче притиснувся до шафи. Все його тіло напружилось, підтягнулося, немов він наготувався до стрибка.

До кімнати зайшло ще троє.

— Напевно, після телефонного дзвінка він залишив квартиру, — промовив один з поліцейських.

— А може, він заховався де-небудь? Треба обшукати всі закутки. А головне: не дивіться йому в лице, одразу заплющуйте очі і кидайтесь на нього. Бийте його по голові, щоб він і не стямився.

Гаряча хвиля озлоблення, яка була допіру трохи вляглася, знову піднялась у грудях Стара.

Він зробив крок уперед і владним тоном промовив:

— Стійте!

Чорні постаті заклякли на місці. Страшний голос Стара вразив їх, немов грім.

— Ви гадали схопити мене сонним? — Він дивився на них в пітьмі, уважно й зосереджено, і з кожною секундою все дужче й дужче зв’язував їх, немов металевими путами.

— Наказую вам, — промовив він все тим же крижаним тоном, — запросіть всіх, хто є в парадному, до кімнати. Гукніть їх звідти.

Його наказ було виконано. Ще шість чоловік, які чатували на східцях, зайшли в кабінет Петера Стара.

Люди в пітьмі здавалися якимись примарами, і це ще дужче посилювало в душі Петера відчуття фанатичного озлоблення.

Відійшовши в куток, за шафу, Петер гукнув надміру голосно.

— Світло!

Хтось з поліцаїв послужливо намацав на стіні вимикач і включив світло.

Страшні, налиті кров’ю очі Стара — поліцаї з жахом дивилися на Петера — пролазили в їхні душі і, наче кліщами, здавлювали їх.

Загіпнотизувавши поліцаїв, Стар на якусь мить сам розгубився. Що робити далі? Перед ним стояло більше десяти безвільних постатей, якихось напівсвідомих істот. Він може наказати їм, і вони негайно залишать його дім. Ну, гаразд, він випровадить їх, але завтра прийдуть інші. Йому не дадуть спокою, його схоплять десь на вулиці, і жорстоко розправляться з ким. Жорстоко! О кляті! Як говорив той негідник? «Не дивіться йому в лице, а кидайтеся на нього… Бийте його по голові…» Вони прийшли вбити його саме тоді, коли перед ним, Петером Старом, відкрився великий шлях до слави й безсмертя. Щось гаряче й пекуче затьмарило йому розум, божевільна лють охопила його.