Юрий Бедзик – Людина без серця (страница 17)

Охоплені жахом люди, рятуючись від неминучої загибелі, суцільними лавами тікали від насосних станцій. Чулися відчайдушні крики, дитячий лемент. Кволі й старші віком падали під ноги тих, що навалювалися ззаду. Їх безжально топтали, мішали з землею.

Вода вже розтікалася широким плесом по дну улоговини. Перші стрімкі ручаї доганяли втікачів. Люди брели по воді, падали, захлиналися, повзли навкарачки.

А вдалині, немов велетенські неземні чудовиська, чорніли контури насосних станцій з казково красивими султанами води. З затятою впертістю вони випльовували смерть, і не було їхньому шалу ні спину, ні перепони.

— Ох! — зойкнув хтось істерично в напівтемній кімнаті.

Всі обернулись і побачили покоївку Гелену. В темноті виблискували її великі чорні очі, немов тими очима вона ввібрала в себе весь жах, всю безпорадність нещасних, приречених на загибель людей.

— Гелено, хто тобі дозволив заходити без виклику? — розгнівано спитав імперський міністр.

— Я… я на хвилину… — почала виправдовуватись жінка, — я принесла вам квасу, який ви мені загадували…

Вона схилила голову і боязко, як шкодливе дівча, пішла до дверей.

— Ось бачите, — звернувся Тод до присутніх, відриваючись на мить від телеекрана, — мене називають надмірно жорстоким, але в себе вдома я навіть нездатний тримати в покорі служниць.

— Дивіться! Дивіться, що там коїться! — вигукнув хтось з присутніх.

На екрані тим часом все різко змінилося. Весь простір улоговини перетворився в суцільне вируюче море. Тільки подекуди над водяним плесом витикалися осиротілі будівлі виселка. Серед шумовиння й піни борсались поодинокі людські постаті. Сотні людей, допіру пройнятих нестримною обопільною ворожнечею, стали жертвами невблаганної водяної стихії.

Кімната сповнилась гнітючим мовчанням. Тільки легке шурхотіння хвиль виривалося з динаміка телевізора. Грандіозне море смерті піднімалося в берегах. Жодного свідка, жодної людини, яка бачила його народження, не лишилося в живих. Напевне, про це подумали всі, хто був у кімнаті. І, мабуть, кожний подумав про єдину людину, яка уникла смерті — про старшого інженера Грюнтера.

— Він утік вчасно, — з задоволенням констатував імперський міністр, — і, таким чином, звільнив нас від цілого ряду серйозних політичних наприємностей.

— Що ж ви маєте на увазі? — спитав сухенький Ерік Фінс.

— О, панове, я дуже багато чого маю на увазі,— відповів Герман Тод підкреслено спокійним, розважливим тоном, поринувши в своє глибоке крісло. Він втомлено відкинув назад голову, — Я маю на увазі, перш за все, інтереси «Золотого ангела». Про цього невинного хлопчика треба інколи піклуватися.

— Але ж у хлопчика міцні крила, — ввернув улесливим тоном Шаукель, зобразивши на своєму круглому опецькуватому обличчі хитрувату міну.

Той кволо кивнув головою.

— Так, так, крила… Ти маєш цілковиту рацію, Ганс. Крила і дужі м’язи… — Міністр раптом замовк.

— «Золотий ангел» має також добру голову, — промовив ввічливо один з корпоратистів. — Це ваш світлий розум, пане Тод.

— О, так, світлий розум… Дякую за визнання До речі, ми говорили допіру про Голубий Беркут. Я хочу повідати вам, панове, свої міркування. — Герман Тод говорив в’ялим, байдужим тоном, немов йшлося про найзвичайнішу річ у світі,— Бачите, панове, людська порода має дивну властивість: вдовольнитись дрібною помстою за велику кривду

Герман Тод дістав зі столу коробку з сигарами і запалив. Обгорнувшись голубоватою хмаркою диму, відкинувся головою на спинку крісла, мрійливо втупився очима в стелю. Мить щось пригадував.

— Я пересвідчився в цьому ще замолоду, — почав він, шамкаючи сухими безкровними губами. — По сусідству з нашим маєтком жив один заповзятливий землевласник-ділок. Одного разу йому здалося застрахувати свої землі і весь майбутній урожай на дуже пільгових умовах. Якась нова страхова компанія, завойовуючи собі клієнтуру, пропонувала дивовижно високі страхові ставки. Сусід одразу ж зметикував, що ця історія може принести йому немалий зиск. Коли хліб визрів, він потай наказав своєму управителю підпалити поле. Почалась пожежа. Згоріли не тільки його хліба, а й усе збіжжя його наймитів і сусідів-селян. Компанія виплатила йому солідну страхову суму, але в окрузі почалися балачки, що справа нечиста, що це він накоїв лиха. Оскаженілий натовп прийшов до садиби нашого сусіда. Тоді він наказав зв’язати свого управителя і передав його селянам як винуватця злочину. І що ж ви думаєте, панове? Натовп розтоптав управителя, змішав його з землею і на тому заспокоївся. Дрібна помста зробила свою справу.

— Невже ви… ви хочете… — пробелькотів огрядний корпоратист, знімаючи в подиві золоте пенсне, — ви хочете нашого Грюнтера…

— Ваша догадливість, пане Штюкгауфен, мене щиро радує. Я мав на увазі саме Грюнтера.

Штюкгауфен якого спочатку налякала здогадка про Грюнтера, тепер, заохочений словами імперського міністра, вдоволено закивав головою.

— Так, так, значить… Грюнтер, — говорив він запопадливо, — чудова ідея. Але, перепрошую, як це…

Герман Тод владно вдарив по столу долонею.

— Інженера Грюнтера буде обвинувачено в державній зраді, в тому, що вій навмисно затопив резервуар Голубого

Беркута, не дочекавшись виводу звідні військ і цивільного населення. Свідками Його злочину будемо тільки ми з вами, панове. Але… — імперський міністр на якусь хвилину замовк, — операція з затопленням Голубого Беркута пройшла успішно. Тепер ми повинні так само успішно закінчити справу Берна і Стара. Все залежить від нашої ініціативи, пане поліцай-президент! — він кинув останню фразу навмання в темний куток, де сидів Екельгафт.

Але після його слів одразу ж заговорив політичний бос Шаукель:

— Панове, ідея! Трагедія на Голубому Беркуті допоможе нам спіймати Петера Стара. Бог і провидіння не забувають нас, панове.

— О, дорогий Ганс! Говори! — пожвавішав імперський міністр.

Шаукель вдоволено потягнувся в кріслі

— Піймаємо його, як куріпочку. Завтра ж у ранкових газетах треба повідомити про трагічну подію в Штірвальді, оголосити Грюнтера злочинцем і… довести до відома всіх, що поліції й рятівним загонам вдалося вирвати у смерті кілька чоловік. Можна вигадати окремі імена, але на перше місце поста вити ім’я Евеліни Стар. Хоч він і людина без серця, свою дружину він любить безтямно. Це я зрозумів у той день, коли побачив його в поліцай-правлінні. Прочитавши повідомлення, він обов'яково з’явиться до лікарні. До речі, ми точно вкажемо, де розміщено постраждалих. Петер Стар піде провідати свою дружину, він піде туди, твердо переконаний в тому, що своїми психічними імпульсами захистить себе від будь-якого нападу. Ось тут ми його н візьмемо. Ми заманимо його в темну кімнату, він просто не зможе ні на кого вплинути.

— Непоганий план, — Герман Тод вдоволено провів пальцями по своїх сухих губах. — Ви хочете поставити йому ультиматум.

— Так і… ні.

— Ви хочете благати його, умовляли?

Панове, — твердим самовпевненим

тоном став пояснювати Ганс Шаукель. — Я запропоную йому джентльменську угоду. Йому буде обіцяно гроші і політичний вплив. Він стане членом корпорації «Золотого ангела». Я трохи знаю характер Стара. Це людина марнолюбна і не дуже принципова в питаннях честі. Досі він мріяв про світову славу вченого, ми запропонуємо йому славу політичного діяча.

— Я боюся, що це буде злий джін, — застеріг боса корпоратист із волячою шиєю і масивним квадратним обличчям. — Ми викличемо злого духа, якого опісля не зможемо приборкати.

— Можливо, що нам доведеться дечим поступитися перед ним, — згодився Шаукель. — Але, панове, зрештою, ми маємо справу з розумною і тверезо мислячою людиною. Ми доведемо йому, та він і сам мусить зрозуміти, що без нас вся його психічна могутність не варта копійки. Разом з нами він стане велетнем. Разом з нами він завоює світ. А далі… Що ж, немає нічого вічного. Мавр зробив свою справу, мавр може забиратися геть, здається, так писав Шекспір.

Пропозиція Шаукеля, хоч і ризикована, в якійсь мірі навіть авантюристична, все ж відкривала блискучі перспективи. Особливо вона сподобалась імперському міністрові. Обоє вони були пройняті нестримним прагненням до наступальної політики, обом здавалося, що саме тепер настав час для великих дій. Корпорація «Золотого ангела» мала вийти на світову арену, підкорити людство своєму безроздільному пануванню. Настав час, і втрачати його було б непоправимим безглуздям.

Тому, коли бос звернувся до присутніх з запитанням, чи підтримають вони його пропозицію, імперський міністр і голова корпорації «Золотого ангела» Герман Тод урочисто промовив:

— Я завжди вірив тобі, Ганс. Тепер ти ще раз довів свою відданість нашим ідеалам Гадаю, панове, що заперечень не буде? «Людина без серця» повинна стати нашою наймогутнішою зброєю. Тож, панове, нехай нам щастить в цьому. Нехай бог допоможе нам звершити великі справи!

«Ти не вмреш, Арнольд!»

Він прокинувся ранком в напівтемній кімнатці зубожілого готелю і довго не міг збагнути, що з ним трапилося. Якісь неясні маячливі образи туманили його голову. В свідомості поволі виринали картини вчорашнього дня: тюрма… ув’язнення… покірні, безглуздо віддані очі начальника в’язниці, кривава колотнеча…

І одразу ж в голові майнула думка: «Евеліна». Можливо, вона вже дома і чекає на нього. Але як зайти в дім. Його, напевно, підстерігає поліція, на нього влаштовано засідку. Чи допоможуть вольові імпульси? Він сильний, коли ворог виступає відкрито, але боротися з агентами, з шпиками…