Юрий Бедзик – Людина без серця (страница 16)

— Так, так, — запопадливо погодився Екельгафт, який зрозумів, куди тепер віє вітер. — Мої люди зуміють переконати Петера Стара, я в цьому твердо впевнений.

Відповіддю Екельгафту були тільки холодні, майже неприховано глузливі, зневажливі погляди корпоратистів. Цю людину зневажали і водночас її боялися. Права рука Германа Тода, керівник таємної поліції, Екельгафт був здатен наробити чимало прикростей навіть найбільш високопоставленим особам у державі.

Однак, службові якості Екельгафта цілком задовольняли членів «Золотого ангела». Його необдумана жорстокість, сліпа відданість справі корпоратистів примушували корпорацію терпляче зносити в своєму середовищі цю відразливу особу.

В кінці розмови Герман Тод наче щось згадав — рвучко підвівся з свого крісла і, попрохавши гостей трохи зачекати, вийшов у сусідню кімнату. Багатозначний жест, яким він підкріпив слово «зачекайте», насторожив присутніх. Напевно, щось важливе. Можливо, якась новина або одержано термінову телеграму з-за кордону, про яку він забув сказати серед гарячкових розмов і суперечок.

Тод повернувся дуже швидко. Його сухі губи були міцно стулені.

— Панове, — звернувся він до присутніх, — сьогодні о восьмій вечора почнеться заповнення останнього резервуара Голубого Беркута в Штірвальді. Ми спостерігатимемо за цією операцією з допомогою телевізора…

Гості пожвавішали. Останній резервуар, тобто шостий, мав завершити створення грандіозної захисної смуги вздовж східного кордону країни. Смугу готували на випадок успішного контрнаступу ворожих війск у майбутній війні.

Офіціально було оголошено, що резервуари, власне, шість великих штучних озер, розташованих у гірській місцевості, на висоті двох-трьох тисяч метрів над рівнем моря споруджуються виключно для мирних цілей. В разі посухи вони використовуватимуться для зрошення полів. Крім того, наявність грандіозних водних резервів, — так стверджували офіціальні повідомлення, — сприятиме підвищенню судноплавності рік, пом’якшенню кліматичних умов тощо.

— Ви справді приготували для нас приємний сюрприз, пане міністр, — вигукнув зраділо один з корпоратистів.

— Я не хотів лишати вас в поганому настрої після сьогоднішньої розмови. — Герман Тод глянув на ручного годинника. — Ще маємо десять хвилин, — промовив він сухо. Поки що я хочу вшанувати моїх дорогих гостей смачним напоєм. — Він натиснув на кнопку, що була в бильці крісла, і коли до кімнати зайшла огрядна красива покоївка, лагідним тоном попросив: — Гелено, почастуйте нас квасом. Так, так, панове, я хочу, щоб ви скуштували звичайнісінького сільського квасу. Не забувайте, що я житель села, принаймні все дитинство провів у батьковому маєтку і люблю наші сільські страви й напої.

Потім Тод включив телевізор. Екран спалахнув одразу рівним, ледь-ледь хвилястим світлом. В наступну мить перед очима присутніх з’явилась невеличка кімнатка. Стіни її були викладені балками, а на підлозі лежало кілька великих шкур — чи то ведмедячих, чи то оленячих. Кімната нагадувала приміщення якоїсь північної факторії. Незабаром на екрані з’явився чоловік у сірому спортивному костюмі, з загнутою люлькою.

Тод промовив:

— Як справи, Грюнтер?

— Доброго вечора пане імперський міністр, — відповів стриманим діловим тоном чоловік на екрані. Він стояв посеред своєї маленької зрубової кімнати. — Все готове для затоплення. Війська виводять з котловану останніх жителів. Це фанатики, які не вірять в те, що їхні землі справді будуть залиті водою. їх доводиться просто силоміць, під дулами гвинтівок виганяти з халуп…

— Грюнтер, — перебив його імперський міністр. — розкажіть нам детальніше про Голубий Беркут. Зараз в моїй кімнаті зібралися члени Ради корпорації. Я сподіваюся, що в вашій конторі немає сторонніх людей?

— Я сам, пане міністр.

— Тоді викладайте все, — наказав Тод.

— Ви знаєте, — почав Грюнтер рів ним, діловим тоном, — що призначення водосховищ по лінії Лангенау — Тейхово — Штірвальд нагромаджувати величезні маси води на випадок стратегічного контрнаступу червоних армій. Озеро Голубий Беркут — найбільше в усій системі. Після повного затоплення воно не поступиться за розміром найбільшим озерам Альп. Але головне не в цьому. Па дні і в берегах резервуару вмонтовано кілька сот грандіозних атомних реакторів — нагрівачів, які протягом десяти годин можуть нагріти мільйони кубометрів води. Зважте, панове, також на те, що одразу ж після виповнення всього резервуарного обсягу, в нього буде влито кілька сот кубометрів спеціальної хімічної речовини, яка підвищить температуру кипіння води до п’ятисот градусів. Ми одержимо щось схоже на розплавлений метал — страшну всеспопеляючу рідину.

— Непогана купіль для наших страйкарів, — докинув буркітливим тоном Екельгафт.

— …А в разі наступу ворожого війська ця величезна маса пекельно гарячої води буде випущена на рівнини. Там, де прокотиться вируючий смерч, залишиться тільки спалена земля. Ворога буде знищено протягом кількох годин.

— Так, але ж там землі моїх дідів і прадідів, — не втримався один з корпоратистів.

Інженер на екрані, ніби вгадавши можливі зауваження, продовжував далі:

— Привілейовані особи будуть сповіщені про наближення операції за п’ять шість годин — час цілком достатній, щоб, скориставшись гелікоптером або літаком, залишити зону майбутнього затоплення. Щождо населення… ну, панове, ми не можемо керуватися альтруїстичними принципами там, де йдеться про збереження наших політичних ідеалів. В разі відступу ми так чи інакше назавжди втратимо ні землі. Зрештою, ми, інженери, виконуємо тільки вашу волю, панове члени корпорації. Ми тільки здійснили ваші загальні настанови, втіливши їх в конкретні дії…

— Здається, вже час, — нетерпляче перебив інженера Герман Тод.

— Слухаю, пане міністр, — послужливо відповів інженер. — А зараз, панове, наш оператор буде включати окремі об’єкти споруди, і ви зможете слідкувати за ходом затоплення котлована.

На екрані телевізора корпоратисти побачили величезну долину, затиснуту між пасмами гір, яка простягнулася на кілька десятків кілометрів. Ширина її не перевищувала шести-восьми кілометрів. Це була улоговина з похилими берегами, порослими лісом і чагарником. Вздовж правого схилу тулилися невеличкі, переважно дерев’яні халупки з плоскими дахами, біля яких метушилися люди. Вони вантажили на автомашини свої речі, гаряче про щось розмовляли.

Вдалині серед чагарів, що росли на дні майбутнього озера, з’явилися невеличкі постаті в сірозелених френчах і плескатих кашкетах. Вони йшли кількома шеренгами, тримаючи в руках автоматичні карабіни, а поперед них плентались немічні, втомлені люди в широких крислатих капелюхах, з важкими клунками за спинами. Серед них були жінки й діти. Війська силоміць виводили з котлован а останніх жителів долини.

Ось вони наблизились до будиночків. Раптом солдати і вигнанці спинились. На екрані було добре видно, як жінки кинулись до солдатів, змішалися з ними.

— Гюнтер, поясніть мені, що там трапилось? — гукнув у мікрофон імперський міністр.

— Жителі долини не хочуть залишити долину. Солдати одержали наказ застосовувати зброю.

— Невже оті нікчеми сподіваються, що їхній опір може змінити справу? — вигукнув Шаукель.

— Передайте мій наказ: діяти рішуче й безжалісно! — твердо промовив Герман Тод.

В напівтемряві, ледь освітлений голубуватим відблиском екрана, він нагадував страшного шуліку-степовика, з довгою жилавою шиєю, яструбиним носом і жовтим, як слонова кістка, черепом.

Біля будиночків вже зав’язався справжній бій. З долини безперестану підходили шеренги солдат, а з селища набігали нові юрми селян і робітників. В руках у декотрих з’явилися кирки, заступи, ломи.

Пролунав перший постріл — гучний, розкотистий, немов гірський обвал — і покотився луною по долині. За ним гримнув другий, третій…

— Що вони роблять? — роздратовано озвався в пітьмі один з корпоратистів. — Про ці події дізнається весь світ, і тоді нам не спекатися лиха.

— Панове, я все передбачив, — холодним вбивчим тоном промовив з свого глибокого крісла Герман Тод. — Сподіваюся, що ви виправдаєте мої рішучі заходи. Країна і весь світ нічого не знатимуть про ці події.— Потім, звертаючись до екрана, власне — до мікрофона, він наказав: — Грюнтер, час кінчати справу.

На екрані з’явилася постать інженера. Він стояв біля маленького вертольота, вже налаштованого для підйому. Гвинти його зі свистом розрізали повітря. Інженер, в льотному шоломі, у великих шкіряних рукавицях, давав комусь останні накази.

— Пане міністр, — промовив він трохи схвильовано. — Війська ще не вийшли з котлована. Крім того, на об'єктах ще залишилось кілька наших інженерів, вони востаннє перевіряють атомні реактори…

— Досить розмов, Грюнтер! — підвищив свій голос імперський міністр. Негайно виконуйте наказ.

— Слухаю, пане міністр, — глухим голосом одказав головний інженер.

Знову на екрані змінилася картина, Корпоратисти побачили десять величезних залізобетонних споруд, які за формою дуже нагадували ангари. Тільки над півкруглими дахами в них височіли широкі розтруби.

Раптом над розтрубом бетонованих споруд-велетнів вдарили водяні фонтани. Очевидно, тиск води був колосальний.

Водяна хмара на кілька хвилин затягнула весь екран. Але ось струмені трохи послабли, вітер відніс убік водяне марево, і одразу ж відкрилася жахлива картина. Десять бурхливих потоків, скаженіючи, ламаючи на своєму шляху дерева і поодинокі будівлі, рвалися до дна улоговини.