Юрий Бедзик – Людина без серця (страница 20)
— Тому я й вірю тобі.— Мати кілька секунд про щось думала. Напевно, вона зважувалась на щось. — Ти мусиш допомогти мені. Володарі «Золотого ангела» затівають страшну річ. — Очі її розширились, голос затремтів. — Вони радились вчора, і я все чула. Скоро проллється кров наших друзів…
— Кажи, що вони затіяли, — нетерпляче перебив її син.
— «Золотий ангел» хоче знайти якогось Петера Стара…
— Стара? — перелякано зойкнув Арнольд.
— Вони шукають Петера Стара, — квапливо продовжувала мати, — і хочуть скористатися його «залізним серцем»…
— Яким серцем, що ти верзеш? — знову урвав материну мову Арнольд. — Петер Стар… — Він схопився з канапи і урочисто поглянув навколо себе. Але раптом отямився, змовк і тихо опустився на старе місце.
— Ти знаєш його? — запитала мати.
— Ні, мамо, це я так. Говори далі. Що вони затіяли?
— «Золотий ангел» влаштував засідку біля клініки на вулиці Штерна. Сьогодні в газетах буде повідомлено, начебто дружина Петера Стара, Евеліна, тяжко поранена під час трагічної події на Голубому Беркуті, перебуває в цій клініці… Стар піде до неї, і вони впіймають його. Коли він потрапить до їхніх рук, щось страшне…
Арнольд, як навіжений, зірвався з місця.
— Досить, мамо! Ти правду кажеш?
— Але ж вислухай мене до кінця. Ти мусиш повідомити наших людей, щоб вони негайно вжили заходів… Ти підеш до них…
Арнольд шарпнув на собі портупею. Мить подумав.
— Мамо, я буду слухатись тебе, я… я виконаю все… Тільки скажи… Ти нічого не знаєш про Берна? Може, ти чула, де він зараз ховається?
— Сьогодні під час сніданку поліцай-президент доповідав моєму хазяїну, що поліція напала на його слід. Потім вони стали говорити пошепки, мені довелося вийти, і я нічого не дізналася. Але наші друзі стежать за Берном. Герман Тод даремно старається…
— Значить, Герман Тод знає? — Юнак на мить замислився.
— Послухай, Арнольд! Мене турбує інше, — майже благальним тоном заговорила мати. — «Золотий ангел» хоче використати Петера Стара. Вчора було прийняте рішення ввести його до корпорації і зробити всемогутнім диктатором. Якщо це станеться, Стар знівечить країну. Я мушу йти на віллу, але ти допоможеш мені. Ти підеш…
— Так, так, мамо, я піду… — він говорив кудись у простір, втупившись холодними очима у відкрите вікно.
— Ти підеш на квартиру Бервальдів, — говорила далі схвильованим тоном Гелена, — …ти пам’ятаєш, де живуть Бервальди? Там зустрінешся з посланцем… — Вона на мить запнулась. Чи варто говорити йому все? — побачиш молодого чоловіка по імені Краузе і розповіси йому все, що я тобі допіру казала. Ти чуєш мене, Арнольд?
— Чую, мамо, — якось байдуже відповів син. Його думки блукали далеко-далеко… Сильний голос неугавно звучав у його вухах: «Ти підеш за мною великим шляхом безсмертя й слави…»
Той голос позбавляв Арнольда сил, навівав на нього якийсь казковий сон. І тому він механічно, мов неживий, відповів матері.
— Піду.
— Ти пам’ятаєш адресу Бервальдів?
— Пам’ятаю.
— Ну, то йди, сину.
— Іду, мамо.
На вулицях вже було повнісінько люду. Тривожні чутки носилися по місту. З вуст у вуста передавались подробиці трагедії на Голубому Беркуті і вбивства поліцейських на вулиці Бохум.
Газети вийшли з величезними аншлагами на всю першу сторінку. «Трагедія Голубого Беркута — справа рук червоних». «Врятовано тридцять дев'ять осіб. Серед них Евеліна Стар, Карл Брайнгвайнер, Ганс Мюллер…»
Арнольд не поспішав. З почуттям виконаного обов’язку він повертався до свого володаря. Він просто має справу з духами, він сам могутній, як дух. Нехай йде до Тода, нехай не боїться «Золотого ангела». Я так і скажу йому: «Вони хочуть зробити вас великою людиною. Вони знають, де перебуває Берн».
Хтось міцно схопив Арнольда за руку.
— Друже, ти живий?
Юнак побачив перед собою двох товаришів-поліцейських. Вони дивилися на нього здивованими і водночас переляканими очима.
— Нам казали, що «залізний диявол» викинув тебе з вікна.
Арнольд насупився.
— Мені вдалося вислизнути з його квартири, — відбрехався він. — А що, його впіймали?
— Еге, впіймаєш його! — почав захоплено розповідати один з поліцаїв. — Він зачарований самим дияволом. Кажуть, що він прибув з Індії, де багато років знався з чорнокнижниками. Скажи, Арнольд, який він? Плетуть, що у нього під волоссям є маленькі ріжки?
— Перестань патякати! — різко обірвав його Арнольд. — Скажи, де зараз цей чоловік? Мабуть, поліція чатує біля його будинку?
— Та ні! Дивна річ, поліції наказано не з’являтися на вулиці Бохум. Може, переодягнені агенти й стежать, але наших там немає. Я чув, зо він уже вийшов з дому і попрямував до клініки Берна.
Далі Арнольд не слухав Він побіг, збиваючи перехожих, і гарячкові думки кружляли в його голові. Пегер Стар нічого не знає. Він буде оборонятися, його можуть вбити. Треба попередити володаря, що Герман Тод хоче стати його другом. Тільки Герман Тод знає, де знаходиться Берн. Аби не запізнитися, аби добігти вчасно.
Ось і вулиця Бохум. Арнольд зайшов у парадне і швидко піднявся на п'ятий поверх. Наблизився до знайомих дверей. Ось дзвінок, маленька табличка… Як чітко, як виразно постало нараз все в його пам’яті! Він бачив це вночі, коли разом з товаришами підкрадався до цих дверей.
— Стійте! Вам куди?
Арнольд помітив двох поліцейських. Вони стояли на верхній площадці, тримаючи в руках автоматичні пістолети. По тому, як вони, зігнуті, зіщулені, визирали крізь поруччя, можна було зрозуміти їхній стан. Кожної хвилини вони чекали чогось страшного, якоїсь неймовірної витівки «залізного диявола».
— Курт? Носке? — Арнольд не міг приховати свого подиву.
Знайомі поліцейські теж полегшено зітхнули. Один з них, товстий, вайлуватий, хитрувато посміхнувся.
— Кажуть, що тобі вдалося втекти від «залізного диявола»?
— Я не тікав від нього…
— Ото! — вражено і трохи глузливо вигукнув другий поліцай. — Може, ти породичався з ним і він звів тебе з нечистим?
Після тривожних хвилин, проведених в засідці, поліцаї були раді трохи розвеселитись.
Але Арнольд урвав їхні жарти…
— Де Петер Стар? — гукнув він їм різко.
— Ти нас питаєш? — товстун журно похитав головою, — Коли б ми знали, то, може б. не стовбичили в цьому проклятому парадному. Мабуть, він зник чорним ходом. Запропастився, наче в воду впав. Скрізь виставлено пости. Скажемо тобі по секрету: у нас газові кулі. Ми його не можемо вбити. Такі кулі тільки отруюють. Коли він втратить свідомість, ми повинні зв’язати його і відпровадити в тюряжку. Ми будемо стріляти навіть годі, коли побачимо його за двісті метрів. Він не встигне й слова сказати. Тепер йому капут…
Арнольд, опустивши голову, поволі став спускатися сходами вниз. «Добре, що я в формі,— подумав він. — Вони й досі вважають мене за свого. Не знають, що я служу великому володарю».
Через десять хвилин юнак був біля лікарні на вулиці Штерна. Двоповерховий сірого кольору, особняк ховався в гущавині дерев. Ще здалеку Арнольд побачив великий натовп. Сотні людей, схвильованих, метушливих, юрмилися біля гратчастих воріт клініки. Кілька поліцаїв стояли за гратами.
— Негайно покличте головного лікаря! — гукав до поліцаїв високий чоловік, розмахуючи над головою капелюхом. Його очі видавали відчай і злість. — Довго вони будуть приховувати від нас правду?
До Арнольда кинулось одразу кілька чоловік. Напевно, присутні вирішили, що він охоронець.
Чоловік з капелюхом в руці схопив його за лікоть.
— Та майте ж совість, молодий чоловіче! — вигукнув він істеричним голосом. — Підіть, передайте їм, що ми будемо скаржитись, напишемо самому міністру… ми… це ж неподобство! Мій син офіцер… загинув на Голубому Беркуті. Я хочу знати… може, він тут… поранений. Нехай вивісять списки!
— Так, так! — підхопило кілька голосів. — Нехай вивісять списки!
Арнольд похмуро обвів усіх холодним, байдужим поглядом. Нічого не відповівши, проштовхнувся до гратчастих воріт.
Вслід йому залунали гнівні вигуки:
— Негідник! Вони всі такі! Без серця й душі!
Схвильований натовп почав натискувати на Арнольда. Задні сипали прокльонами, гнівно погрожували кулаками.
— Скажіть, де наші діти?..
— Де мій чоловік?..
— Я втратила брата!..