Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 8)

Хитромудрий німець тримав кілька різних баночок з отрутою. Одні призначались для отруєння родичів — ці отрути не можна було виявити при розтині, й вони дарували швидку смерть, схожу на природню. Коштували вони шалені гроші й відпускались у величезній таємниці по знайомству. Інші отрути гер Браун запасав для осіб слабких, нерішучих, що бажали чомусь звести рахунки з життям. Не схвалюючи самогубць, він спеціально продавав меланхолікам вишуканий флакончик, наповнений отруйно-рожевою рідиною. На етикетці аптекарський помічник, студент-недоучка Яцек, домальовував чорною фарбою страшний череп та кості, додаючи напис «memento mori».

Померти, вижлуктивши його вміст, було нелегко (позаяк Браун наливав у пляшечку розчин марганцівки), однак деяким, вельми нервовим особам вдавалось ним затруїтися і лягти за огорожею Личаківського цвинтаря.

Леві Михаель не відразу знайшов час для знайомства з лев’ячим містом. Відтоді, як пізно уночі найнята карета привезла його в турецький квартал, Леві вдалось досконало вивчити лише найближчі від дому й крамниці вулиці. За Татарську браму, що відділяла Львів правовірний від Львова католицького, Леві не встиг навіть висунути свого допитливого єврейського носа. Світ його у перші два тижні обмежувався Погансько-Сарацинською вулицею, галасливою й запилюженою, забудованою безладними кам’яними будинками з першими поверхами, відданими під торгівлю, з такими ж внутрішніми двориками, де на натягнутих мотузках висіли пістряві ковдри, килими й подушки, які нагадували йому Ізмір. Зрозуміти, що являє собою старе місто Львів, він же Львув, Лемберґ, Леополіс і Ар’юц, можна лише, сходивши його вздовж і впоперек, по всіх кварталах, вуличках та передмістях.

— Годі стриміти безвилазно в турецькому кварталі, — мовив до Леві Фатих Кепе, після того, як отримавши запрошення від його батька Селіма прийти на філіжанку кави, вдаваний стамбульський книгар сидів на терасі й бгав у пальцях воскове листя плюща.

— Підемо сьогодні на вечірню прогулянку, я покажу вам, шановний Осман-бею, справжній Львів, його вузькі вулички, химерні будови та інші дивовижі.

Старий Селім відставив маленьку філіжанку для кави, розмальовану дрібним синім візерунком, й уїдливо зауважив, що чимало приваб християнського Львова вельми сумнівні для ока мусульманина. Там є статуї голих жінок, хрести без ліку, не кажучи вже про кнайпи, біля яких завжди можна дістати по писку.

— Батьку, — спокійно заперечив Фатих, — ніхто не примушує нас мацати оті статуї чи жлуктити пиво. Ми лишень подивимось місто. Осман-бей не раз бував у Європі, жив у Відні, Парижі, Римі, проїжджав німецькі землі, Моравію, Балкани. Невже тут, на пагорбах Галичини, його збентежить те, що Осман-бей спостерігав сотні разів?!

— За вельмишановного Осман-бея я не турбуюсь, він дорослий чоловік і добре знає, що робить, — відповів Селім Кепе. — За тебе, сину, переживаю. Християни можуть подати тобі поганий приклад, а навіщо бентежити серце напередодні весілля? Раптом, повернувшись, ти не захочеш дивитися на свою наречену Ясмину, поклавши око на яку-небудь польську панянку?

— Виключено, батьку, я терпіти не можу польок, — буркнув Фатих, — а також грекинь, вірменок, русинок…

— Ну, то йди, — погодився Селім, — проведи Осман-бея, пройдіться по головних вулицях. Тільки не затримуйся допізна, бо замкну двері на засув і тобі доведеться лізти по терасі.

— Гаразд, батьку.

Осман вклонився старому Селімові й потяг за собою Фатиха.

— Чого се він питав тебе за польок? — поцікавився книгар, коли вони покинули дім Кепе.

— Отець злапав мене, коли я біг за каретою однієї вельможної пані, і тепер вважає, начебто я в когось закохався.

— А ти дійсно закохався у польку?

— Ні, що ви, Осман-бею, то була мана, обман почуттів…

Отак, бесідуючи, вони дійшли до Татарської брами й залишили мусульманську частину міста. Перед ними відкрився зовсім інший Львів — католицький, саме у той час, коли на всіх костельних дзвіницях відбивали вечірню. І будинки, і публіка, і навіть повітря тут були іншими.

Якщо в турецько-татарському кварталі завжди пахло цинамоном, гвоздикою та кардамоном, а також дорогими парфумами з мускусом, олією з розтертих трояндових пелюсток, то в центрі Львова вітер розносив щось середнє між застояною водою та злежаним папером. Біля однієї будівлі Фатих спинився, принюхуючись.

— Пахне майже як у нас, якимись травами, прянощами, — сказав він. — Це німецька аптека, «Під срібним оленем».

— Давай зайдемо, переведемо подих, — запропонував Леві, — мені саме треба купити кореневища вивороті від безсоння, кажуть, гарний засіб.

— А що то за вивороть? — спитав його Фатих, коли вони опинились у аптеці гера Брауна.

— Трава, — відповів Леві, — її ще кочедижкою називають. Її повно на старих могилах Личакова росте, бачив, коли проїжджав, у них ще під листям дрібнесеньке насіння.

— А, папороть… — розчаровано протягнув Фатих.

— Еге ж, вибач, переплутав, папороть, вивороть, завороть — не розбереш!

Гер Браун стояв біля прилавка й перевіряв на світлі воду, налиту в прозорі пляшечки. Поруч лежала купа папірців — готові етикетки, що їх мав наліпити помічник Яцек.

— Чого бажає шановне панство?

— Мені потрібні кореневища папороті для відвару, — сказав книгар, — замучило безсоння, сни сняться жахливі, з минулого…

— Папороть чудово проганяє безсоння, однак її не можна приймати забагато, — зауважив гер Браун.

— Знаю, — знизав плечима Леві.

Аптекар покликав Яцека, той приніс маленьку баночку, зав’язану паперовою кришкою, де лежало сухе коріння папороті. Коштувала вона недорого, тому книгар вирішив придбати ще якийсь засіб, пам’ятаючи, що попереду в нього тяжка боротьба і треба підготуватися до будь-яких випробувань.

Леві взяв ще сушеного аспида — вузьку, тонку змійку, завбільшки як два черв’яки, відкусуючи від якого вранці натще по шматочку начебто здобуваєш неабияку силу. Мало що мене чекає, подумав Леві, не завадить зміцнити собі нерви.

Вийшовши з аптеки гера Брауна, вони з Фатихом вирушили далі, ступивши у царство сірої бруківки, гострих ґотичних шпилів та показної розкоші.

Їхню увагу привертала то незвичайна будівля, прикрашена головами Медузи Горгони, нетверезих фавнів та інших персонажів язичницьких міфів, то вітрина модної крамнички, що показувала дивні для турецьких звичаїв строї, то вервечка аристократичних карет з гербами.

Прогулюючись та прислухаючись до розповідей Фатиха Кепе, Леві не помітив, що повз нього пройшов, заслонений львівською ґотикою, раббі Нехемія Коен. Еге ж, сам Коен наважився того вечора залишити ґетто й спробувати відмовити єзуїта Несвіцького від плетіння огидної змови супроти євреїв. Йому завдавала клопоту думка, що громада живе під навислим мечем, відхилити який здатний лише правдивий господар Львова, а ним раббі вважав орден єзуїтів. Може, Несвіцький вдовольниться великим викупом, який зберуть заможні євреї? Адже було так, що гроші Нахмановича повернули синагогу, збудовану заїжджим італійцем на недозволеній віддалі від католицького храму. Чом би й зараз не відкупитися?

І тут перед ним вигулькнуло до болю знайоме обличчя!

Леві Михаель, брат Шабтая Цві! Нехемія Коен упізнав його. Турецький костюм йому не завадив, позаяк євреї Порти вдягались так само, як турки, тільки що без чалми. Скільки разів Нехемія бачив Леві у фортеці Абідос, де той ані на крок не відходив від свого брата, і був його радником, другом, навіть охоронцем!

Невже Леві не перемінився? Його карі очі дивились так само сумно, як і в ті знаменні дні 1666 року, чорна родимка на лівій щоці, що обіцяла велике щастя, легке накульгування (Леві в дитинстві упав з коня, й відтоді при ходінні ледь волочив ногу). Але що він робить тут, у Львові? Чи не затіяв щось лихе? Раббі Нехемія продовжував думати про Леві, але той незабаром зник з очей і, напевно, його не помітив. Дивно, але Коен не пам’ятав, чи був Леві з Шабтаєм в день навернення, чи вимовив шахаду, або вирішив зостатися юдеєм?

Сам раббі в той час збирався від’їжджати, вважаючи, що справу зроблено, а подальша доля ізмірського авантурника його не хвилює, й, напевно, не був присутній при цьому. У кожному випадку, перемінив той віру, чи ні, але до Леві Михаеля Цві рабин ставився погано.

Невже він приїхав допомогти братові? Але чому ж я не стрічав Леві у ґетто? А, він турок і мешкає з турками на Поганці…

Стародавнім, ще з вавилонських часів, чуттям раббі Нехемія Коен здогадувався, що Леві прибув до міста не просто так і обов’язково представляє інтереси свого брата. У голові в нього стали роїтися похмурі думки. А раптом Леві вирішив, що я єдиний винуватець викриття і хоче помститися? Адже Шабтай, якби йому вдалося відмовити султана провести іспит, цілком міг би викрутитися і продовжив би сіяти єресь. А тепер — і се завдяки мені — Шабтай Цві проводить дні в Стамбулі, ходить з турками до мечеті, протираючи дірки в килимках, і якось зводить кінці з кінцями на мізерну платню султанського брамника. Після усіх почестей се, звісно, поразка…

Він же роздавав волоцюгам королівські титули, їв із золота, носив оксамити! Послав брата, щоби той якось уночі зарізав мене турецьким ятаганом!

Від цієї думки раббі Коену стало ще моторошніше, аж по спині мороз сипнув.

А Леві, проваджуваний балакучим Фатихом площею Ринок, крутив головою на всі боки, роздивляючись багацькі доми, милувався вишуканими віконними решітками. Навіть показав дулю білобрисій служниці, яка висунулась з вікна в криком «Марисько, гайда сюди, турки йдуть!», виловив з круглої чаші фонтана дрібну монетку. Він навіть не згадав про Коена, йолоп…