Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 9)
А Коен вже знав, що Леві тут, і наказав дружині пильно стежити, якщо біля дому стануть вештатися підозрілі незнайомці (до Стамбулу він не брав її, тому Малка не уявляла, як виглядає Леві). Трактати свої раббі переклав з кабінету, де зазвичай займався духовним розважанням й писав велику працю по Каббалі, в дальшу комірку, ключі від якої нікому не довіряв.
— Се погано, дуже погано, — шепотів Нехемія. — Леві буде мстити за брата.
Та ба! Мудрий рабин, чиї проникливість та прозорливість ставили в приклад, не міг дотямити, що Шабтай Цві зовсім не думає про помсту.
8. Сара-Тереза відлітає з кляштора
Як не намагались черниці відгородити вихованку Терезу від згубного впливу минулого, зробити з неї порядну «Ісусову наречену», що гаптує гладдю, їм не вдалося досягнути великих успіхів. Ні покарання, ні подвійне безперервне стеження не заважали їй жити по-своєму, у світі східних фантазій та надій на повернення до єврейства. Тереза так само потай залишалась юдейкою, у своїх снах літала разом з тінню вбитого погромниками вітця, рабина Меєра, над пагорбами Ізраїля, пролітала повз старі міські мури, вигукуючи слова заборонених для неї молитов.
Один сон снився їй досить часто. Ніби вона, єврейка Сара, йде по гарному східному місті, куди, здається, треба довго плисти морем, назустріч свойому нареченому. Хто він, Тереза не знала, але свати навперейми вихваляли його, кажучи, що наречений розумний і шляхетний, його родовід походить від царя Давида, і Сара буде царювати з ним у Єрусалимі. Іноді вона бачила його віддалік. Був середнього зросту, з вродливим єврейським обличчям, в зеленому тюрбані, прикрашеному павиним пером, і в халаті, розшитому також невеликими павиними перами. Наречений ввічливо кланявся їй, і Сара завмирала від щастя.
Він зі Сходу, з краю турків, шепотіло дівча, вірячи, що їй дійсно судилося відчути велике кохання до цього загадкового судженого, чиє ім’я ніхто так і не назвав їй. Якось Сарі наснилось, що наречений сам прийшов до неї і просить залишити їх на самоті. Свати і юрма фанатичних поклонників поштиво розступились перед ними, вигукуючи «малхут!»[2].
Наречений нахилився до Сари й мовив: я люблю твою душу, хоча ще не бачив твого обличчя, йди звідси якомога скоріше…
Цього разу він був у білому й тримав на руках біле тигреня в чорну смужечку, що сполохано блимало смарагдовими очищами, наче кіт у пивниці.
— Йди, йди, — причувалося Терезі, й вона завмирала від жаху. Як їй вийти звідси? У монастирі грубезні кам’яні стіни, ґрати на вікнах й висока огорожа, знизу кам’яна, а зверху наїжачена гострими піками. Якби поруч було велике місто, тоді, можливо, з кляштора було б легше вийти, розчинитись в натовпі, спалити чорну хламиду й сорочку з мітками. Але монастир стоїть посеред глухого лісу. Три дні дороги до менш-більш великого міста. Ліс кишить розбишаками — тими, хто відстав від загонів Хмельницького й вирішив сам собі добувати поживу грабунками. Дівчині, та ще босоніж, роздягнутій, не перейти цей ліс. Жахливі чутки ходять про нього. Окрім розбишак, у лісі повно привидів, дикого звіра, і щоліта обов'язково до монастиря приносять моторошні історії. Когось там розірвав ведмідь, хтось упав до вовчої ями. Йти небезпечно.
— Я заберу тебе, — казав сяючий наречений, — вір мені, Capo! Дуже швидко я пришлю за тобою моїх пташок, вони підхоплять тебе на свої м’які крила й віднесуть далеко-далеко. Потерпи трішки, дай мені відшукати в старовинних книгах це заклинання…
І приречена на чернецтво Сара вірила снам. Він існує, цей наречений, він віднесе її до одновірців, щоб ніколи більше не потрапляти на очі християнам. Скоріше б!
Сни йшли за снами. Сара чомусь бачила себе на палубі дивного корабля, на вітрилах якого були вишиті золотими нитками дванадцять колін Ізраїлевих, а веслярі кричали єврейською й виказували їй всіляку шану. То принесуть тарілочку з помаранчами, яскравими, соковитими, які Сара в дитинстві куштувала лише один раз, на празник, то подарують срібну скриньку, де сяють коштовні камені. І вона вдягає алмазні кульчики, що виблискують неземним світлом, щоби постати перед нареченим. А подарунки все несуть, і серед них Сара бачить витончені флакончики з пахощами, парчу й оксамит, згорнуті в сувої, турецькі зацукровані фрукти, фарби й натирання.
Ох, коли це все настане? — думає нещасна монастирська дівчинка Тереза — коли наречений забере мене?
Скільки б не навчали її черниці, особливо сестра Беата, що наречений у неї може бути лише один, Ісус Христос з Галилеї, Сара вперто твердить своє. Наречений прийде, неодмінно прийде. Вони стрінуться там, у заморському місті, й стануть під весільний балдахін…
Того вечора в кляшторі було тихо. Сестри поїхали до обителі по сусідству, залишивши Терезу під наглядом старших вихованок. Ті не стали суворо наглядати за Сарою й радісно побігли на кухню цупити харчі, бо дівчаток годували дуже скупо, а такого, щоби настоятелька, сестра Домініка з багатьма черницями була відсутня, ще не траплялось.
Тереза не хотіла лягати спати, але чомусь сон її зморив. Вона заплющила очі й почула голос. Напиши прощальну записку, подякуй сестрам за те, що вони піклувались про тебе, не дали вмерти в голоді й стужі, прихистили.
Я заберу тебе. Мої пташки чекають. Пора!
Тереза, сама нічого не розуміючи, схопила каламар і вивела на шматку полотна (паперу під рукою не виявилось):
Втішена, Сара підійшла до вікна. Важка решітка розчинилась, і до келії увірвався свіжий вітер. Дівчинка пролізла через вікно на дах. Там уже сиділи дві величезні сови, вони витріщали на Сару бурштинові очиська й невдоволено ухали. Сара доторкнулась до їхніх пір’ястих вушок.
— Ми готові служити тобі, наша пані, — мовили сови. — Візьмись за лапи — і полетіли.
І сови рвонули вгору, Сара ледве втрималась, міцно вчепившись руками в їх пазуристі лапи, й понесли її над чорним лісом. Світив місяць. Довга Сарина сорочка з грубого полотна зачіпала верхівки ялиць, але вона не чула холоду, сови несли її все далі й далі. Ось уже зник з виду монастир, горять вогні поодиноких сіл, залишились позаду страшні розбійницькі хащі.
Немає більше ні нудних латинських співів, ні довгих сидінь за п’яльцями, ні злих наставниць, що вимагали, аби Сара, дочка рабина Меєра, стала ревною католичкою. Все відійшло. Сара пробачила черницям колишні образи та сльози. Вони хотіли як краще, вирішила втікачка, розглядаючи неозорі поля, тому й мучили. А дівчатка якщо й кривдили мене, то не зі зла, вони ж бо також єврейки, такі самі сироти…
Політ на совах тривав недовго. Набравши швидкість, сови пролітали воєводство за воєводством. З’явились вогні Кракова. Трохи не долетівши до нього, сови почали різко знижуватись. Сара заверещала. Здавалось, вона впаде й розіб’ється на смерть. Земля наближалась.
— Шма, Ісраель, — закричала дівчинка, — тихше, совоньки, я впаду!
Але сови дуже лагідно опустили Сару на м’яку траву — і зникли.
…Отямилась Сара нескоро. До неї долинали якісь голоси, причувалось, ніби люди мовлять про неї як про мертву, та ще польською, страшенно лаються, навіть торкаються руками до грудей, щоб перевірити, чи б’ється серце. Вона не зразу змогла прокинутися від довгого, схожого на смерть, сну. Заледве, насилу переборюючи себе, Сара розплющила очі і підвелась, спираючись на тоненькі лікті. Сорочка в неї була геть порвана і відкривала смагляве напівдитяче тільце, вкрите персиковим пушком, чорне волосся сплутане в диявольські ковтуни, лице подряпане й вимащене.
Перед нею постала смутна картина. Біля білих нош, на яких лежав загорнутий в саван небіжчик, товпились люди. Вони показували на Сару пальцями, чудувались і намагались підняти її з трави.
— Звідки вона? — питали ті, хто прийшов ховати померлого столяра.
— Ми ніколи її не бачили. Дивно, — не могло дотямити жалобне товариство, «Хевра кадиша», постукуючи нетерпляче заступами. — І звідки вона така взялась?
Крізь натовп проштовхалась товста жінка. Вона кричала, вимахуючи руками, й намагалась підійти до Сари ближче.
— Відійдіть, безвстидники! Що не бачите, що хтось поглумився над дівчинкою і кинув тут. Дайте, я загорну її в свою шаль і перенесу, а то вона геть охляла, шкіра та кості, ще простудиться.
Жінка наблизилась до Сари, накрила її довгою пістрявою шаллю, обняла й спитала:
— Хто ти?
— Я — Сара, донька рабина Меєра з містечка Поляниці.
Люди, що забули за похорон, закрутили головами, позаяк містечко з такою назвою знаходилось дуже далеко від Кракова.
— Цієї ночі мене перенесли на своїх крилах дві сови, — додала Сара, тремтячи від жаху.
— А де ти жила раніше? — поцікавилась жінка.
— В монастирі бенедиктинок, — сказала вона.
— Вона хвора, не при собі, і марить.
— Та ж у неї гарячка!
— Ще б пак! Всеньку ніч літати на совах!
— Вона причинна, а якісь тварюки викрали її, познущались, скориставшись зі хвороби… Заждіть, ми ще їх упіймаємо!
— Страх уявити, що на її місці могла опинитись моя Рохл!
— Бідолашка, вона вся в крові, синцях, ранах…
— Несіть її в дім пекарки Хаї…
— Яка вона легка, як пушинка!
Сара прожила в пекарки Хаї кілька місяців. Рани її зажили, пригода з несподіваною появою Сари на цвинтарі почала забуватись (утім, в містечку про це пліткували довго), і вона стала допомагати місити тісто, носити воду, підтримувати вогонь у великій печі. Єврейська громада зібрала гроші, щоб купити Сарі черевики, сукню й білизну. Молочниця приносила їй молоко, кравчиня із сусіднього містечка Вижовниці обіцяла взяти дівчинку до себе ученицею, довідавшись, що Сара вміє обходитися з голками та нитками.