Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 38)
Може, це все неправда, це не отрута, а гірка мікстура? — крутилося в голові.
Але вранці Сабіна не прокинулася. Її довго, вперто будили, і лише ближче до вечора, злякавшись, що довгий сон перейде в летаргію, покликали, як просила Маріца, Леві у вбранні волоського травника.
Він не став роздумувати. Під вікнами особняка вже стояв найнятий простий візок, запряжений двома чорними, насупленими волами. У ніздрях у них висіли товсті кручені кільця з червоної міді.
Леві замкнув двері кімнати, попередивши, що для пробудження сплячої йому потрібні цілковита тиша й невтручання.
Пані Сабіна лежала спляча, однак жива. Леві доторкнувся до її руки.
Під тонкою, майже прозорою шкірою билася блакитна жилка.
— Жива! — прошепотів він. — Але дихає рідко.
Леві миттю підняв Сабіну з постелі, поклав її, немов ляльку, на синьо-білий перський килим, згорнув так, що з килима стирчала тільки її голова, й відчинив вікно. Акуратно, за допомогою Маріци, пані Сабіна була перенесена через вікно у двір, а потім — до візка. Сабіну присипали віхтями старого сіна.
Леві вискочив з вікна, натрапивши на дерево, спустився й сів у візок. Візник рушив уперед. Незабаром вони вже покинули левині пагорби й прямували в напрямку до нових кордонів Османської імперії, на Поділля.
Маріца мовчки дивилася їм вслід. Вона придумає, що пояснити…
29. …І прийшли вони до джерела… Таємниці лісничого Якуба
«Немає країни, де євреї займалися б стільки містикою, чортовинням, талісманами, заклинанням духів, як у Польщі».
Раббі Нехемія Коен, сказавши одного разу, що його народ — це народ розбрату, на жаль, анітрошки не перебільшував. Ще три століття тому єврейський Львів поділився на дві ворогуючі громади — міську й передміську. Міські євреї належали королю Речі Посполитої, їхні свободи захищались привілеями. Євреї з передмістя, наприклад, Краківського, про це могли тільки мріяти й пробувати назбирати грошей, щоб як не самі, то хоча б їхні діти або онуки викупили собі дозвіл жити в місті.
У двох громад усе було порізно: власні рабини, свої меламеди й різники. Хліб вони купували також неоднаковий, і воду брали кожен зі своєї криниці. Об’єднував їх лише цвинтар. Небіжчиків, які при житті ніколи один одному не сказали доброго слова, або й билися, доводилося ховати в одній землі.
Ера розкриття Месії обіцяла припинити ці чвари. Шабтай Цві проголосив настання «кібуц галуйот» — об’єднання всіх єврейських громад, де б вони не перебували.
Але нічого не змінилося, навпаки, стало ще гірше. Чвари, що почалися в останній чверті XVII століття, зачаївшись, тривали майже усе наступне століття, ставши чимсь на кшталт неоголошеної цивільної війни.
Лінія розколу проходила вже не тільки по тому, до якої громади, міської чи передміської ти належиш, але й чи визнаєш або відкидаєш месіанство Шабтая Цві. Через зайшлого турецького єврея Азіз Мухаммеда, дервіша Бекташі, діти залишали дім з батьківськими прокльонами, розривались заручини й скасовувались угоди, доньки втрачали віно, а сини — спадок.
Чоловік, що ніколи не був у Левиному місті, але послав туди свого названого брата Леві Михаеля, проповідував єдність єврейського народу.
У рідному Ізмірі, де вихідці з Іспанії й Португалії ворогували з романіотами[40], що оселились раніше, Шабтай Цві навмисно молився один день у синагозі «Португалія», іншого — у синагозі іспанських євреїв, а на третій — у найстарішій, романіотській. І ось він, хто навчав єдності розрізнених, став мимоволі винуватцем конфлікту…
Та ще й якого! Якщо раніше ці чвари вважалися суто єврейською справою, то тепер у них виявилися вплутаними усі. Сабатіанці не обмежувалися суботньою проповіддю в синагогах. Вони скандалили в мечетях Осяйної Порти, у польських костелах і вірменських храмах, караїмських кенасах і грецьких церквах. На це в них були підстави: відновлення юдаїзму в дні приходу Машіаха мало на увазі відновлення всіх релігій.
Єресь Шабтая Цві не ухвалювали, як ухвалюють неофіти нову релігію.
У неї йшли, поринали з головою, тікали, не озираючись, спалюючи за собою всі мости, як спалив їх Шабтай, спускаючись по сходах рано-вранці 16 вересня 1666 року.
Таким адептом сабатіанства став Якуб, лісничий шляхтичів Сенявських, що, як ви пам’ятаєте, врятував пораненого пана Ґжеґожа у своїй далекій хатині. Спершу його життя було одноманітним: сирота Хмельниччини, вигодуваний на гроші єврейської громади, невчений і жебрак, після бар-міцви найнявся стерегти угіддя багатіїв. Скромний хлопець, він попросив лише чоботи й зміну одежі раз у рік та трохи харчів. Зате справжнє, сховане від непосвячених друге життя Якуба, вражало: він — глава розкольників-сабатіанців Поділля. Якуб — сполучна ланка між «
У своїх майстерних руках, що потемніли й розтріскались від лугів та кислот, Якуб тримав таємні нитки управління. Він передавав громадам гроші, книги й амулети, привезені зі Стамбула, Салонік, Ізміру, Каїра та інших місць. Навіть лікарське вміння Якуб застосовував лише для того, щоб увійти в домівки потрібних йому людей і зав’язати корисні знайомства. Маленька хатина, навколо якої ріс старий ліс, споконвічне володіння шляхтичів Сенявських, ідеально підходила для таємних зустрічей. Кому приємно проводити вечори під знищеним дахом, викладеним зеленим мохом, гріючи замерзлі пальці біля жалюгідного огниська?! Хто наважиться залізти в таку глушину, до вовків та лисиць?!
Хіба що дервіш ордена Бекташі, підперезаний ручною змійкою.
Спираючись на сучкуватий ясеновий ціпок, дервіш зупинився перед маленьким струмочком, що заріс високою осокою. Крізь крони вікових дубів і буків пробивалися яскраві промені сонця.
— Полудень, — сказав дервіш самому собі, дивлячись на сонце. Він нахилився над струмком, щоб обмити в крижаній воді лице й ноги. Але струмок відобразив не дервіша, а незнайомця з нечесаними кучерями, що давно просили ножиць. Це знак — здогадався він.
Дервіш помолився, опустившись на коліна в густій папороті, й пішов далі, покладаючись на внутрішнє чуття. Незабаром внутрішнє чуття привело дервіша до хатини Якуба. Той сидів на пні й гострив виміняну недавно криву турецьку шаблю, що затупилася об чиюсь залізну зброю. Кроки дервіша застали Якуба зненацька. Той підняв голову, і, подивившись на незнайомця, відклав шаблю.
— Чого прийшов? — грубо запитав дервіша Якуб. — Се володіння пана Сенявського, господаря цих місць.
— Знаю, — відповів дервіш, — але я виконую волю Пана всіх місць, не тільки Меджибізького лісу.
— Геть звідціля, єретику! — розлютився Якуб. — Не порушуй мою тиху самотину! Швендяють тутка усякі пілігрими, мандрівники й ченці-пронози, то поїсти їм, то попити, то заночуй, то грошей дай! Один свічку вкрав, інший глечик поцупив, третього я сам стусанами випровадив, не чекаючи, поки ще що-небудь пропаде. Знаю я вас, святих догідників, брехунів і лицемірів!
— Мені не треба ні грошей, ні даху, ні харчів, — тихо мовив дервіш. — Я прийшов навчити вас, і тільки.
— Навчити чого?! — перепитав Якуб. — Якщо лікуванню, то мені відомі ваші викрутаси, я сам собі знахар і кровопускач. Забирайтеся геть, мосціпане! Нам не по дорозі.
— Осягненню таємниць Творіння. Такому ніде не вчать, — відповів дервіш.
— А ртуть у золото перетворювати вмієте?
— Ні.
— А секретом безсмертя не поділитеся?
— Ні.
— Тоді що ж за таємниці у вас, якщо від них немає жодного хісна?!
Дервіш Бекташі загадково усміхнувся. Йому не вірили, та це не вперше!
— Є речі важливіші, ніж золото із ртуті. Наприклад, спокій душі. Зараз ви живете самі. Нічиї слова не засмучують. Нічиї почуття не зачіпають. Нікого немає поруч. Цілковите вмиротворення! Та варто лише з’явитися серед людей, як це вмиротворення зникне. Якуба будуть любити. Якуба будуть ненавидіти. Тоді вам потрібні будуть не золото й безсмертя, а тільки, щоб лишень дали спокій. Ви благатимете тиші й волі, про те, щоб знову оселитися в цьому порожньому лісі, вдалині від хуторів… — говорив він.
— Звідки ви знаєте про мене?! Що я намагався жити там, але не зміг витримати чужого презирства?! — здивувався Якуб. — Хто вам розповів?!
— Ні, — сказав дервіш, —
— Анітрошки, — відтанув лісничий, — се знадобиться мені, навіть якщо я проведу в Меджибізькому лісі решту життя. Відразу б сказали, а то все навколо та близько!
У хатині Якуба дервіш виявив саморобне крісло, сплетене з молодих соснових гілок[41]. Воно приємно пахнуло смолою, але довго сидіти в ньому виявилося неможливо: голки кололи тіло крізь драну одежу.
— Це щоб не засиджуватися, — пояснив пустельник.
Доля сироти Якуба, якби він не пристав до сабатіанської єресі, могла виявитися ще сумнішою. Зустріч із дервішем Бекташі, албанцем за походженням, як це не парадоксально, допомогла самотньому лісничому повернутися до єврейського народу, з яким він ледь не втратив кровного зв’язку.