Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 37)
— Це буде суд не лише над Коеном, — кивали Несвіцькому в єзуїтській колегії, — а й гучний процес над усією юдейською лжерелігією. Настав час викрити її, довести, що справжній юдаїзм — це доктрина римо-католицької церкви, а все, що євреї вважають юдаїзмом — така ж
— Але Коен розумний, — побоювалися єзуїти, — він обожнює диспути, і до того ж переконаний, що юдеї — більші християни, ніж ті, що носять хрести. Він усі наші слова переверне по-своєму, і публіка повірить Коену.
— Тоді зробимо суд закритим, — сказав Несвіцький, — проведемо його в стінах нашої колегії, за сімома замками, у присутності інквізиторів та вищого священства. Я навіть запрошу кардиналів з Ватикану…
— А обвинувачувати в ритуальних кровопролиттях будемо? — поцікавилися в Несвіцького.
— Треба рожевої маци спекти, з зафарбованим соком, щоб виглядала замішаною на християнській крові. Я зберу все, що говорив Коен про християн, і цього цілком вистачить, щоб звести його на кострище, — вихвалявся єзуїт.
Цього ранку Нехемія Коен, як звичайно, прослизнув в «асиру» через чорний хід і сів у ганебне крісло з вепрячої шкіри.
— Г-споди, вибач мене, грішного, — прошепотів він, й почав накладати на голову обруч тфіллін з маленькою коробочкою. Коен уже обмотав руку тонким чорним ременем, як двері до комірки відчинились.
— Рабин Нехемія Коен Лемберґер? — запитали в нього єзуїти.
— Я, — відповів Коен.
Нехемію Коена вели до в’язниці на очах усієї Староєврейської вулиці, просто в смугастому молитовному вбранні, накинутому на плечі. Хтось співчував йому, хтось зловтішався.
— Коен відпокутує вчинене. Він заслуговує смерті.
— Коен стане мучеником і тим самим змиє свій найбільший гріх, наклеп на Шабтая Цві.
— Коен уникне кострища, раз йому нічого не коштувало репетувати на весь Стамбул, що він мусульманин, — сичали сабатіанці. — Він знайде спосіб домовитися з інквізицією.
Процес міг би й не відбутися, якби незадовго до юдейського Великодня, напровесні 1676 року, з багатого будинку шляхтичів Любомирських не пропала шестирічна Злота, незаконна дочка покоївки[39]. Злоту тримали в чорному тілі, примушуючи виконувати брудну роботу, і ганяли по місту з дрібними дорученнями. Львівські крамарі добре знали це маленьке, ясноголове дівча з великими синіми очами, вбране в стару одежину, що прибігало до них купити то свічок, то мила, то солі.
Про її походження пліткували, начебто Злота — дочка одного впливового магната, що вона занадто витончена й мила для простолюдинки. За це дівчинку немилосердно лупцювали не тільки добродії її матері, але й прислуга Любомирських, яка, по суті, мала б краще ставитись до Злоти.
І ось наприкінці березня Злота зникла.
Куховарки послали її за фіґами для десерту, але пройшло півдня, а дівчисько не поверталося. Спочатку подумали, що вона потрапила під коня, або заблукала в лабіринті грецьких крамниць, або навіть утекла від осоружного життя куди-небудь за місто. Її мати — яка раніше, до речі, Злоту не вельми шкодувала, називаючи її не інакше як «мій проклін», увечері відпросилась у Любомирських і кинулась по крамницях.
Греки й вірмени в один голос сказали, що сьогодні Злота до них не заходила.
Зійшлися на думці, що у дівчиська, поки вона йшла за фіґами, хтось відібрав гроші, і воно до ночі не з'явиться, побоюючись прочуханки.
— Прийде ще, — казала покоївка, — плаче де-небудь у завулку.
Але ні наступного дня, ні через тиждень Злота не з’явилася. Почалися пошуки. Найшлися свідки, що бачили, як маленька дівчинка заходила в Жидівську браму і з тих пір безвісти зникла. У всьому єврейському ґетто влаштували ретельний обшук. Заглядали не тільки в убогі домівки, але й перевіряли пивниці, комори, вигрібні ями, зривали підлоги, розбивали стіни. Знайшли багато чого, тільки не Злоту.
Тим часом наближався Пейсах. На Староєврейській вулиці витрушували хлібні крихти й влаштовували велике прибирання. Жодної часточки квасного не мало залишатися в будинку протягом цілого тижня. Кипіла робота в пекарні: пекли мацу. Кравці не встигали розправитися з купою замовлень: біднота справляла собі обновки до свята. Увечері 14 нісану домочадці, чисті й у новій одежі, сідали за стіл з першою зіркою.
Сім днів Пейсаху — це єдині сім днів, коли єврей Львова вважає себе паном.
У Пейсах він сам собі Чарторийський і Собєський. Він сидить у кріслі, наче пан, і радіє втечі з Міцраїма.
Він згадує про тонни жаб, що звалилися з неба, води Нілі, що закипіли, як кров, песіх мух, що затьмарили сонце. І сорок років блукань по Синаю. В Ізраїль, звичайно, можна було прийти за місяць, але народ раббів не смів ступити на Землю Обітовану. Ізраїль — країна волі. Коли євреї стануть по-справжньому вільними людьми, Б-г поверне їх додому.
А поки що — жовті шапки, брама ґетто, підкинений у синагогу трупик синьоокої Злоти. Його знайдуть загорненим у сувій Тори.
І почнеться нове судилище. Розпечуть грати жаровень, запрацюють диби, заскриплять обценьки й кліщі. Не зупинити патера Несвіцького. Обивателів, що зі страху тікатимуть в передмістя, він накаже затримувати й доставляти в підвали інквізиції, а майно забирати до скарбниці.
Урятувати євреїв Левиного міста може тільки сам Нехемія Коен, якщо погодиться взяти на себе всі обвинувачення й зійти на кострище.
28. Яцек і його совість. Леві викрадає Сабіну
Увечері пані Сабіна, закутавшись у турецьку шаль, вислизнула з будинку й побігла в аптеку гера Брауна «Під срібним оленем» за сонним зіллям. Незадовго перед цим їй передали записку від Леві, де було написано тільки одне слово — сьогодні.
Хвилюючись, пані смикнула ручку дубових дверей.
— Я не дуже пізно? Ви не зачиняєтесь? — запитала Сабіна в гера Брауна.
— Що ви, пані, — відповів німець, — саме в цю пору ми й потрібні.
— Мені, будь ласка, от це, — і пані подала аптекареві папірець.
Гер Браун прочитав, похмурніючи на виду.
— Що, немає?! — злякалася ясновельможна.
— Є, є, — поспішив заспокоїти її аптекар, — тільки цей засіб дуже рідкісний і коштовний. Ви впевнені, що хочете його спробувати?
— Впевнена, — сказала Сабіна.
— Яцеку! — покликав гер Браун свого помічника. — Принеси пані сонного зілля.
— Зараз, — сказав Яцек і зник у підсобці. Слід визнати, що з Яцека був неабиякий шалапут. Фармакологія давалася йому із труднощами. Він плутав етикетки, ухитряючись, наприклад, на склянку з ганусовими краплями наклеїти напис «касторка», а сушених аспидів запхати в одну коробку з гомеопатичними кульками. У шафці з отрутами й сильнодіючими снодійними в нього панував цілковитий безлад. Відвідувачі, утім, про це не знали, вважаючи що всі ліки розкладені по пляшечках і всі етикетки правильні. Але то був обман: акуратно розкладені по поличках пляшечки були немилосердно переплутані.
Миш’як і отруйне коріння лежало упереміш із невинними пастилками проти запорів, етикетки були наклеєні косо, а написи на них — нерозбірливі.
Гер Браун давно вже плюнув на свою мрію вивчити Яцека аптекарській справі і тримав тут тільки заради спокою його хворої матері.
Нагінку за безлад у шафці з отрутами хазяїн улаштував Яцеку недавно, і той начебто б прибрався, переливши отрути в скляночки, написи на яких найкраще відповідали, на його думку, їхньому вмісту.
Але як! Де саме була та або інша отрута, і куди її перелили, тепер не знав ніхто. Яцек почухав потилицю, дивлячись на чіткий напис на аркуші.
— Сонне зілля, — шепотів він, — де ж воно?! Може, оце? Або це, у синьому шклі? Напевно, воно.
Яцек приніс пані Сабіні синю пляшечку. Вона розплатилася, подякувала йому й пішла. Через п’ять хвилин Яцек раптом згадав: у синьому шклі — справжня отрута, ціанід, а в зеленому — те саме сонне зілля, приготовлене за східними рецептами! Він злякався.
— Яцеку, — чітко сказала йому совість, що мирно дрімала, — біжи негайно за пані й відніми в неї ціанід! Віддай їй зелену баночку! Віддай, а то мордуватиму тебе аж до смертної години! Яцеку, ти чуєш?!
Яцек настільки злякався голосу своєї совісті, що зірвався й побіг, тримаючи в руках зелену скляночку.
— Пані! — закричав він, доганяючи Сабіну. — Пані!
Сабіна зупинилася.
— Вибачте мене заради всього святого, пані, я дав вам не ту баночку. Беріть це зілля! А то — отрута, випивши її, ви помрете!
Сабіна віддала йому синю склянку й забрала зелену.
— Жартівник з тебе, хлопче, — сказала вона Яцеку. — Скажи геру Брауну, щоб він тебе наступної суботи гарненько відшмагав.
— Скажу, — похнюпився Яцек. Його шмагали ще й по середах, але це не допомагало.
Пані Сабіна повернулася додому непоміченою. Була вже пізня година. Сидячи на ліжку, вона замислено розглядала зелену пляшечку. Тягуча, в’язка рідина мало походила на справжню отруту. Видужала служниця Маріца сиділа поруч.
— Ну що, вип’ємо отрути?! — запитала Сабіна.
— Випийте отрути, пані, це ж не насправжки, — відповіла Маріца.
І пані Сабіна ковтнула сонного зілля. Перші хвилини нічого особливого не відчула. Пані лягла й заснула, як звичайно. Їй нічого не снилося.