Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 36)
Якби цей Якуб не відсиджувався в лісі, пильнуючи чужі угіддя, він, напевно, став би другим Менахемом Емануїлом де Йоною, що лікує Яна Собєського. Турок ледь не перерубав мені руку, розрізавши сухожилля, зачепив кістку, і лише мистецтво Якуба зберегло її.
— Поступово, — згадував пан Ґжеґож, — я видужував, хоча рука боліла, й ще кілька місяців не міг її зігнути. Роздивившись стіни його хатини, я не помітив там ні розп’яття, ні зображення Діви, взагалі нічого, що прикрашає будинки навіть найубогіших католиків, і запитав про це Якуба.
Той пробурчав мені щось незрозуміле, мовляв, якщо вам потрібно лікування, то не варто звертатися до ксьондза, а якщо вам потрібна молитовня, не треба шукати в ній лікування. У мене відразу ж з’явилися негарні передчуття, що Якуб або єретик, або чорнокнижник, і те й те погано, і воно, звісно, кидало тінь на всі його зілля, примочки й мазі. Решту — завтра, дуже спати хочеться…
— Уже пізно, Ґжеґоже, — позіхнула пані.
Наступного ранку, чекаючи на карету, Ґжеґож зізнався, що лісничий Сенявських, Якуб, точно мав справи з нечистим. Тому що замість двох-трьох місяців, цілком достатнього терміну, щоб вичухатися після важкої рани, пан Ґжеґож провів у його хатині більше трьох років!
— Я не зауважував плин часу, — виправдовувався він, — думав, що пройшло два місяці, а, виявляється, застряг на три роки! Може, Якуб поселився у відьминому колі?!
— Інквізитори тобі не повірять, Ґжеґоже, звинуватять у причетності до чорних діянь цього Якуба. Зараз усі один одного в зраді звинувачують. Краще трохи зачекати, — вирішив батько Сабіни.
Коли ясновельможна красуня довідалася про повернення чоловіка, їй довелося вибирати між беззаконним щастям з Леві й законним нещастям із Ґжеґожем, людиною, якої вона майже не знала.
Сабіна вагалася.
— Втекти на Поділля з коханим, бути проклятою родиною, втратити спадок?! Забути Леві, стати вірною дружиною Ґжеґожа — і до останньої своєї земної години жалкувати, що в її житті ніколи не було любові?! Ні, я так не можу, — зізналася пані, поклавши пещені руки на плечі єврейського турка Леві. — Ґжеґож і за законом, і насправді не чоловік мені. Будь-який єпископ оголосить цей шлюб недійсним. Якби я не кохала тебе, тоді б залишилася із чоловіком. Але я кохаю, кохаю, кохаю…
— Але ж турки, в країні яких я народився й виріс, забрали в тебе, пані, кам’янецький маєток! Вони обдерли шовкову оббивку зі стін, відвезли її в подарунок султанові, прихопивши ще чимало золота й срібла. Пограбували родинний костел, переплавивши чаші на підвіски, персні та браслети, виколупали дорогоцінні камені й перли. Це люди, чию віру я сповідую, пані! Подумай, що чекає твоїх близьких, якщо ти втечеш із мною, єврейським мусульманином Леві Михаелем Цві. Тебе оголосять мертвою, і саме твоє ім’я стане символом ганьби.
Сабіна подивилася на Леві.
— У тебе такі ж карі очі, як і в мене, — сказала вона. — Якщо б ти був мені чужий, тоді звідки такі очі? У них відбивається моя душа, Леві, у них живу я! Чи ти хочеш, щоб я померла без тебе?!
— Ні, Сабіно, не хочу, — відповів Леві, — але я знаю, як нам можна бути вкупі…
Нянька розповідала тобі казку про принцесу, що заснула мертвим сном, і про хороброго лицаря, що її розбудив?
— Так, Леві, я чула цю казку. Зла чаклунка підсипала їй сонного зілля, принцеса лежала в кришталевій труні, підвішеній на ланцюгах у печері. Минали роки, а вона була немов жива: червоні уста, рожеві щічки, — прошепотіла Сабіна, холонучи від страху. — Але ж такого зілля нема, Леві!
— Те зілля продається в аптеці гера Брауна «Під срібним оленем». Ти купиш пляшечку, вип’єш увесь її гіркий вміст на ніч і не прокинешся. Але цей сон не буде схожий на смерть, пані. Ти будеш дихати рідко-рідко, серце буде битися, шкіра стане ледь теплою, і це триватиме кілька днів. Коли я розбуджу тебе, ми будемо вже в Кам’янці, і жоден християнський король не посміє мені перешкодити одружитися з пані Сабіною з роду П’ястів. Ось, дивися, як називається це зілля…
Леві витяг з підбивки халата зім’ятий папірець, на якому чіткими літерами була написана латиною наукова назва сонної отрути.
— Гер Браун добре розбирається в цьому, ти просто подаси йому цей папірець, він усе зрозуміє.
— А як же ти забереш мене з будинку? — здивувалася Сабіна.
— Придумаю що-небудь, — переконав її Леві. — Я можу переодягтися знахарем і віднести тебе на руках, щоб у повній самоті провести обряд зцілення, прогнати сон. У горі батьки навряд чи стануть мені заважати, вони вчепляться за цю соломинку, вважаючи, що заради твого порятунку треба погоджуватися на будь-які способи лікування. Я розумію, що це погано, але ти прокинешся…
— А якщо ні? Якщо аптекар щось переплутає?
— Зілля безпечне, пані, я сам кілька раз його вживав і не вмер. Там змішано східні трави, сушені павуки, зміїні серця. Гидота, звичайно, але задля нашого щастя, думаю, можна проковтнути й сушену жабу. Я скажу тобі, коли буде все готове, і того ж вечора ти вип’єш сонного зілля.
— Гаразд, — сказала Сабіна й побігла геть.
27. Нові випробування раббі Коена. Інквізиція відновлює слідство
В «асирі»[35], маленькій кімнатці при синагозі Нахмановичів, де замикали грішників, які розкаялись, журився Нехемія Коен. Єврейська громада придумала для нього нове, менш жорстоке, ніж відрізання язика, покарання — позбавлення спільної молитви. Раббі Коен тепер не мав права увійти до рідної синагоги, де ще в середині століття розпочав службу його дід, Давид Алеві, де проминуло все його життя, де він виголосив свою першу проповідь, через різьблені двостулкові двері, прикрашені двома левами.
Відтепер старий рабин повинен був з’являтися в синагозі із чорного ходу, через маленькі вбогі дверцята, що ховалися десь на задньому дворі, серед купи дров. Відчинивши їх, Нехемія йшов не до спільної молитовної зали, а, поплутавши трохи звивистими коридорами, входив у низеньку кімнатку, «асиру». Щоб потрапити туди, слід було зробити щось дуже погане, не раз порушити юдейський Закон, добряче посваритися із шановними наставниками, бути розбійником, клятвопорушником, кровозмісником. Тільки для таких злих сердець відчинялися страшні двері в «асиру», і тільки там міг проводити дні в каятті на самоті затятий злочинець.
Втративши можливість молитися й розмовляти зі своїми одновірцями, покараний змушений був день у день поринати в сумні роздуми. Сидячи в блазнівськім кріслі, обтягнутому гидкою вепрячою шкірою й обвішаному довгими ослячими хвостами[36], засуджений нудився. Склепіння комірчини майже торкалось голови, скрізь панувала напівтемрява. Прикрощі перебування в «асирі» довершувала вузька смужка денного світла, що проникала крізь кругле, частково замуроване, віконце. Із зовнішньої боку, що виходив на гамірну вулицю, віконце прикрашали ґрати-павутинка.
До того, хто сидів у кімнатці, долинали жваві голоси крамарів, стукіт кінських копит та безтурботні розмови. Але він не міг приєднатися до них…
Грішникові від громади виділялася тільки тонка свічка на олив'яній тарілочці і молитовні предмети — таліт, тфіллін, сидур, якщо покараний не мав власних. Нічого крім цього брати в «асиру» не дозволялось. Чим серйозніша була провина, тим довше засуджений проводив там часу, пригадуючи минуле й шукаючи відповіді на питання, що непокоїли його. Талмудисти Львова, більшість з яких поступались перед Нехемією знаннями та досвідом, все ж вважали Коенів гріх справжнім злочином, адже наслідки маленької неправди виявилися величезними. Нехай посидить, подумає, до чого довела його гординя, ухвалила єврейська громада, а там подивимося, чи заслуговує Коен на прощення, або чи слід вигнати рабина з міста.
Нехемія Коен проводив у «асирі» майже всі дні, з раннього ранку й до вечора, приходячи додому лише на ніч. Він постився, читав «Теілім», у розпачі шмагав себе по руках і спині батогом з жалом скорпіона на кінці, не здогадуючись, які страждання очікують його в найближчі тижні.
Іґнатій Несвіцький зовсім не збирався заспокоюватися після загибелі Менделя Коена. Відслуживши за нещасним юнаком усі належні меси, єзуїт знову взявся за старе. Його план засудити раббі Нехемію до смерті за знищення чаклунством графа Липіцького залишався в силі, просто він відклав його на деякий час. Тепер інквізиторові було набагато простіше дістатися до Коена.
Він уже не шановний усіма рабин, а зневажуваний ізгой, засуджений на принизливе скніння в темній комірці. Євреї більше не прийдуть йому на допомогу, не відкупляться дарунками, не почнуть шукати заступників у поляків, вірменів або греків, тому що тепер Нехемія Коен для них уже ніхто.
Навіть захиститися методами Каббали рабин не зможе, адже в розпачі віддав Леві свою колекцію рідкісних манускриптів. Від страждань та голодування Коенові здібності могли й зникнути, і він уже не зуміє ні злетіти вгору, ні стати невидимим, ані паралізувати прийомами стародавньої східної магії своїх супротивників, як одного разу вдалося Леві зробити з Несвіцьким.
— Результат сутички вирішений, — заявив єзуїт. — Я спалю Нехемію Коена, а перед цим сам відрубаю йому руки й ноги, раз уже євреї не змогли відрізати в нього злостивий язик. І кину у вогонь єретичні писання, я знаю, що Коен вже багато років пише таємну працю, названу за першим рядком «