Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 34)
Ні кущика, ні деревця, ні квіточки. Тут, на политій кров’ю страчених за погану поведінку в’язнів землі, навіть трава не росла.
Але одного разу в залізні ворота тюремного дворика постукав дервіш ордену Ходжі Бекташі. Весь у пилюці, обірваний, із ціпком у смаглявій руці та гострій шапці, на якій навіщось пришита яскрава ганчірка. Лахміття дервіша підперізувала жива змія, що тримала у витонченій пащі довгу вервицю з чорного агату.
Дервіш чемно вклонився стражникам і сказав:
— Мир вам.
— Мир тобі, добрий мандрівниче. Кого шукаєш у нашій похмурій темниці?
— Мені потрібен Хизр, — відповів дервіш.
— Такого не тримаємо, — заперечив стражник. — У нас є тільки Азіз Мухаммед Цві, злочинець, що зазіхнув на владу султана.
— Він і є Хизр, — упевнено мовив дервіш. — Дозвольте мені його побачити.
Стражники порадилися й обережно впустили дервіша на подвір’я в’язниці. У віддаленому куті він побачив високого, гарного чоловіка.
Промені сонця падали так, що зелений халат і зелений тюрбан Шабтая Цві здавалось, випромінювали чарівне сяйво.
Таємний учитель Муси, у ряді юдейських та мусульманських езотеричних трактатів, на ймення Хизр, заступник усіх шукаючих Світла,
Існує повір’я, що Хизр живе стільки ж, як і Вічний Жид. Він пам’ятає єгипетських фараонів, встигнув славно погуляти із самим Іскандером Зулькарнайном[33] в Середній Азії. На зламі епох, коли вмирають останні розумні люди, й допитливим юнакам стає не від кого черпати знання, Хизр приходить у цей світ. Зустріти чоловіка, вбраного в зелену одежу, дано лише одиницям. Хизр з’являється, коли його перестають чекати. Його не кличуть — Хизр приходить сам, у найбільш невідповідний для цього момент.
Дервіш упав перед Шабтаєм Цві на коліна.
— Святий учителю Хизр, поділися із мною своїм світлом! — заблагав він. — Я й не мріяв тебе побачити…
— Бідний дервіше, — лагідно мовив Шабтай, — встань з колін. Великим не потрібні приниження малих. Встань, встань! А то змію свою задушиш.
Дервіш підвівся, шанобливо й зі страхом дивлячись на Шабтая. Жива змія теж цікаво дивилася йому під ноги, виблискуючи чорними намистинами очей. Вервицю з пащі вона не випустила.
— Я навчу тебе, — пообіцяв Шабтай Цві, — тільки вір мені, як віриш собі. Може, мої слова й вчинки видаватимуться тобі чудернацькими, не бійся.
Як звати твою змію, дервіше? — запитав Шабтай.
— Мою змію?! — здивувався той. — Ніяк не звати.
— Не можна так, — мовив повчально єретик. — Адам дав імена всякій тварині, включаючи хробаків, а ти не спромігся підібрати ім’я змії, яка підтримує твою стару одіж. Я назву її Шфифон.
— Шфифон — гарне ім’я для моєї гадючки, — усміхнувся дервіш, що залишився поки що безіменним. Учитель Хизр йому сподобався.
…Так Азіз Мухаммед Цві став наставником одного дервіша, учні якого потім створили новий орден, водночас мусульманський та юдейський. Влітку 1675 року Шабтай Цві відправив цього дервіша проповідувати до Львова, щоб той відшукав Леві й підготував ґрунт для відкриття нового текке (обителі) на околиці міста. Дервіш із радістю узявся виконувати доручення того, кого він цілком щиро вважав Хизром.
Він викупався в холодній ріці Осум, накинув нову хламиду, щоправда, теж діряву, але чистішу, підперезався Шфифоном, натягнув на голову іншу шапку й сказав: я готовий.
— Молодець, — зрадів Шабтай Цві, — а тепер іди до Львова. Пішки. Ти не повинен сідати ні на коня, ні на осла, а тим більше на мула. Застосовувати силу я тобі теж забороняю.
Але мене ж битимуть! — подумав той про себе.
Учитель прочитав його думку й відповів:
— Нехай, тобі це навіть піде на користь. Справжній дервіш — се битий дервіш.
І дервіш пішов. Йому не перепинили шлях Балкани й Карпати, бурхливі ріки із сильною течією, вири й болота, лихі люди й кровожерні вовки. Він не мав у роті ні росинки по кілька днів, гриз кору, спав на голій землі, падав у прірву, сідав у темряві на мурашник, був тричі покусаний борсуками, коли в зливу намагався сховатися в їхні затишні нори, вистелені сухими й м’якими травами. Дервіша били хлопчиська, тому що прийняли його за втеклого ченця із християнського монастиря. Дервіша ледве не закололи до смерті сарни, що наїлись отруйних грибів, по дорозі він стер майже до костей п’яти, але все-таки дійшов до Львова.
Раннього зимового ранку наприкінці 1675 року, саме перед Різдвом, на засніженій вулиці з’явився босий жебрак. Він став прямо на паперті костелу Марії Сніжної й протяжно заспівав прадавній псалм, пританцьовуючи, додаючи наприкінці кожної фрази — подайте мандрівнику на харчі…
Католики, що виходили після ранкової меси, заслухалися його мелодійним голосом. Бажаючим дервіш показував глибокі сліди від борсукових кігтів на своїх руках і ногах, запевняючи, начебто їх наніс величезний птах Рукх.
— Він воліє харчуватися слонами! Ченці в птаха Рукха ідуть на десерт, м’ясо їх тлусте й ніжне, — засміялися городяни, нічого йому не подавши.
— Гарно співає, — сказала одна панночка й витягла оксамитовий мішечок, де лежали злоті. — Візьми, мандрівниче, злотий, пом’яни мене у своїх молитвах.
— А їй?! — дервіш показав рукою на змію, що зіщулилась на легенькому морозі. — Вона теж їсти потребує!
— І тобі злотий, змійко!
Шфифон радісно схопив монетку пащею, сховавши за щокою.
— Що ж се таке! — обурилися інші старці з паперті Марії Сніжної. — Він що, хоче нас зовсім без зарібку залишити!
Вони оточили дервіша й гарненько його відлупцювали, приповідаючи:
— Се наше місце, наша паперть.
Побитий, без двох злотих, які відібрали під час бійки, дервіш зі змією зажурено брів студеним Львовом. І правильно, що мене відлупцювали, міркував він, жебрати для Бекташі — останнє діло. Я ж вмію віщувати майбутнє, пускати кров і замовляти біль. Невідомо, що було б з ними далі, либонь, замерз би, якби не Леві Михаель Цві, який впізнав дервіша по клаптику тканини, нашитому на шапку.
— Бекташі! — здивувався він. — Тут?! Босий?! Теж мені мандрівний кармеліт знайшовся! Львів — це не тепла Албанія, ноги відморозить! Хоч би панчохи натягнув, опудало бекташійське!
Леві наздогнав дервіша і, розпитавши, відвів його в тепло, в той дім, де жив сам. Дервіш розповів про Шабтая Цві чимало цікавого: що варта прийняла його за чаклуна, виконує іноді дрібні доручення, але не за гроші, а з марновірства, боячись, щоб Шабтай їх не зурочив, що він заприятелював з ластівкою й прикріпив на її світлому черевці записку для своїх друзів з Єрусалима. Але не згадав, що той отримав трактати Езри д’Альби й вирахував дату свого повернення.
Це дивно, здивувався Леві, я заплатив стільки грошей, а рукописи ще не дійшли.
Утім, можливо, Шабтай не захотів ділитися зі своїм учнем потаємним, адже манускрипти д’Альби стосуються тільки нас, або ж забув про це сказати.
Дервіш прожив на Поганці всю зиму, допомагаючи своїм чудернацьким виглядом заманювати покупців у крамницю Леві. Справи були кепські: багато заможних клієнтів зубожіли або навіть розорилися після облоги Львова, дехто став погорільцем: деякі поміж процвітаючих грецьких купців, подумавши, що турки от-от вдеруться до міста, поквапились спалити склади. Паніка пройшла, але майно не повернеш, усе перетворилось на попіл. Горіло і єврейське ґетто. Три будинки з Татарської вулиці магістрат передав вірменам, тому що колишні власники пішли з армією султана під Кам’янець.
Подейкували, начебто скоро зі Львова виселять усіх мусульман, крім тих, що вихрестилися на католиків. Турецьку мечеть перетворять на костел, а Поганку зроблять або греко-вірменським, або міщанським польським кварталом. Татарські ворота збиралися зруйнувати: жартівники завісили їх на Різдво чорними від гнилизни свинячими головами, що, як вважали, переносять холеру. Снігу навалило стільки, що вранці дервіш заледве відчиняв двері. Жахливо подорожчали дрова, хмиз, свічки. Тієї зими в Турецькій мечеті на прохання змерзлих молільників встановили грубку, обкладену гуцульськими кахлями (сині завитки на білому тлі), потім схожі грубки почали ставити в багатьох заможних будинках за межами Погансько-Сарацинської вулиці.
— Коли ж настане весна? — поцікавився у Леві пригрітий ним дервіш.
— Невже тебе не зігріває внутрішній вогонь?
— Тут жахлива погода, — пробурчав адепт Бекташі. — Це найнестерпніше з усіх випробувань, що я зазнав в цьому житті. Набагато краще було лежати голим в карпатському мурашнику. Та й у борсуків у норі теж було веселіше, під теплим боком. Правда, вони кусаються боляче…
— Не нарікай! — розсердився Леві, — ось прилетить шляхетний птах, що його називають хасида, тоді буде тепло.
— А що це за птах? — здивувався дервіш.
— Лелека. Вишуканий, з довгими тонкими ногами й гарним вузьким дзьобом. На своїх крилах лелеки приносять весну. Тоді ми поїдемо на старому возі на околиці Львова, де з’явиться галицьке текке. Я покажу тобі водограї, що розсипаються алмазними краплями, прадавні папороті на замшілих валунах, чорних саламандр, змазаних отрутою, кручі й кургани, порослі фіолетовими крокусами, лавандою, м’ятою.
— Невже вони виростуть після такого снігу?
— Виростуть. І те, що посадимо ми, теж проросте й зазеленіє! — переконував дервіша Леві.
— Махровими квітами?! Як крокус?!
— Махровими, дервіше Бекташі, махровими. А сакральним знаком цього стане благочестивий лелека, птах добрий, дбайливий. Може, на честь його назвуть наш новий орден…