Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 33)

А раббі Нехемію Коена львівські євреї вигнали з посади глави громади.

Якби ж то тільки це… Його намагалися засудити до найдавнішої з усіх кар — до з’їдання власного язика, приготованого на вогні зі спеціями. Ворогів Коена, що були одночасно друзями Шабтая Цві, надихнуло визнання мудреців Талмуда: лихослів’я — лашон ра — гірше віровідступництва, скотоложства й перелюбства разом узятих.

А позаяк лихий язик Коена призвів до непоправних наслідків, отже, його треба відрізати, засмажити, і нехай Коен його з’їсть.

Натяки на застосування цього жорстокого ритуалу супротивники Коена виявили в єменському трактаті, що ніколи ще не перекладався, і поквапились застосувати у Львові, що згідно загальної опінії, вважався європейським містом.

Правда, була одна проблема: раббі Нехемія повинен був сам попросити старосту громади відрізати йому язик на знак найгіркішого розкаяння.

А змусити Коена визнати свою неправоту — це однаково що вмовити кам’яних левів танцювати, обидві справи марні. Але немає таких складностей, з якими б не впоралася єврейська громада!

Коенові вирішили створити нестерпні умови існування.

Перехід від загальної любові й поклоніння до загального цькування й зневаги відбувся миттєво. Нехемії пригадали все — і що в турецькі хроніки він потрапив як мусульманин, і що спочатку підтримував Шабтая Цві, погоджуючись із великим дідом Давидом Алеві, й що завжди прагнув одноосібно управляти громадою.

Коен ніколи не звертав уваги на думки інших, — засуджували його.

Коен витрачав громадські гроші не так, як потрібно.

Коен брехав нам щодо тієї історії з турками.

Коен півдня проводив на Поганці.

Коен співчував єретикам-караїмам.

Коен погано виховував свого сина Менделя, раз той утік до єзуїтів.

Якщо Нехемія приходив до єврейської пекарні, йому не продавали кошерного хліба. Якщо Нехемія молився в синагозі Нахмановичів (яку пізніше назвуть «Турей захав» на честь книги його діда), усі відверталися.

Сам він плакав, дивлячись на біму, на яку ніхто з Коенів більше не зійде.

Ще тиждень тому євреї вважали за честь накладати тфіллін поруч з ним, а тепер Коена оточувала порожнеча. Шойхет перестав приносити в будинок Коенів кошерне м’ясо. Його дружину Малку жінки ледве не зіштовхнули з галереї синагоги. Хлопчиська бігали навздогін за старим рабином і, наздогнавши, єхидно запитували, чому він не носить з собою молитовний килимок. Плітки про можливе його мусульманство ніколи не зникали, утім, ще недавно такі жарти були неможливі. Голодний Нехемія Коен змушений був купувати їжу на Поганці, у крамницях, де висіла криво намальована табличка «халяль», хоча завжди запевняв, що мусульмани ріжуть птицю неправильно, а телячі й баранячі туші обробляють взагалі жахливо.

— Брахат ахад ло маспик[30], — намагався пояснити він туркові, але турок раббі не зрозумів.

— Я, як належить, з бисмілла всю живність ріжу, не чіпляйтеся! — виправдовувався м’ясник.

Розрахунок євреїв був вірний: довести сильного духом каббаліста до такого розпачу, що той буде готовий витерпіти бозна-які муки, аж до смерті, аби тільки позбутися переслідувань із боку своїх же одновірців. Він приповзе на колінах, благаючи відрубати язик і підсмажити! Буде мести бородою брудну бруківку, валятися в ногах, цілувати краєчки черевиків, і сам покладе на плаху язик.

Але Коенові супротивники забули одне: раббі Нехемія, чоловік відкритий і мудрий, за своє довге життя встигнув придбати друзів за межами єврейського ґетто. Його знали турецькі й татарські торговці з Погансько-Сарацинської, вірмени, греки, що не забули заступництва, караїми, яких Коен одного разу врятував від вигнання. Нехемія мав куди йти.

Тому, втомившись зустрічати несхвальні погляди на Староєврейській вулиці, Нехемія зайшов у двір родини Кепе. Як звичайно, він зайшов до крамниці Селіма подивитися, не чи привезли нову партію манускриптів і чи не завалялися рідкісні речі єврейської старовини. Купувати, щоправда, Нехемія Коен не збирався: грошей у нього вже не було. Однак зрадити своїй звичці він не збирався. Зателенькав дзвоник, скрипнули незмащені дверні завіси, і раббі проковзнув у приємні напівсутінки.

— Салям алейкум! — це Фатих підмінював хворого батька.

— Алейкум ассалям! — відповів Нехемія. — Фатиху, як здоров’я шановного Селіма?

— Як і раніше, хахам-баші[31], — сказав Фатих, як і раніше…

— Я більше не хахам-баші, — виправив його Нехемія, — кличте мене тепер просто хахам…

— Ну що ви! — Фатих здивувався. — Я ще хлоп’ям бігав по Поганці, дражнячи котів, а ви вже були хахам-баші. Залишайтеся ним і тепер. Для нас раббі Нехемія Коен завжди хахам-баші. А чвари між євреями — явище тимчасове.

— Спасибі, втішили, — рабин смутно зітхнув. — Знаєте, яку кару страту вони мені вигадали? З’їсти власного язика, підсмаженого на оливі зі спеціями!

— Жах! — Фатих уявив, як шкварчить розпечена олія, а посеред великої пательні корчиться шмат м’яса, що був колись славнозвісним язиком Нехемії Коена. — Це вони за вашим законом придумали, по шаріату Муси[32]?

— З глупства, — відказав раббі, — шаріат тут ні причому. Відкопали якийсь сумнівний трактат, нібито один рабин у Ємені 300 років тому засудив іншого рабина за наклеп до цієї витонченої страти. Єменська школа взагалі дивна, вони й свинець вливають в горлянку за порушення клятви, і камінням побивають за блуд.

Раббі помовчав трохи, а потім додав:

— Боюся, що потім ця відмінність приведе до більших лих. Наче бачу хлопчика, із пристойної єменської родини, який… ні, не буду псувати вам настрій, Фатиху, не буду.

— Ви бачите майбутнє?

— Не бачу, а передбачаю. Наївно було б сподіватись від поганого насіння гарних паростків.

— Так… — Фатих подивився у вікно. Над входом у крамницю дрібний львівський дощ поливав зелене полотнище з білою арабською в’яззю, що означає — джихад Ляхистану оголошений. — Був час, я теж мріяв про славу й от до чого прийшов: як жили під християнами, так і живемо. Нам знову податки підняли…

— І нам.

— Собєському дорого обійшлася ця перемога, от і дере з усіх.

— Мені не себе, мені Львова шкода, — вимовив раббі Нехемія. — Століття за століттям тут селилися кращі каббалісти Європи, створювали дивовижні книги, навчали своїх синів. В убогості, приниженнях, під наглядом бузувірів, вони відкривали таємниці Творіння, вдягаючись не в оксамитову мантію із золотими зірками, а в убоге рам’я, поцятковане дрібними дірочками.

Ми не завжди знаходили олії, щоб підсмажити на обід шматок риби, зате заправляли найкращою маслиновою свої ханукальні світильники й більші менори в синагогах. А зараз я, старий, стою вже перед судною брамою і з жахом бачу, як євреї божеволіють, лаштуючись витратити дорогу олію на смаження мого язика…

Фатих зніяковіло мовчав, стоячи за прилавком.

— Це моя провина, — продовжував раббі Нехемія, — я винен у тому, що дожив до такого. Треба було мені вмерти. Осман Седе мав рацію, пропонуючи мені повіситися на своїй кольоровій мотузці…

— Не кажіть так.

— На жаль… Юдейський Львів прославиться на віки не осягненням Каббали, а чварами. Ми щодня когось засуджуємо, комусь оголошуємо херем, лихословимо про когось. Ми євреї, народ розкольників. От ви, мусульмани, одностайні. Як джихад Собєському оголосили, піднялись всі до одного й кинулись туркам допомагати. А ми дві години в синагозі Нахмановичів сперечалися, ледь за бороди не смикали, кого підтримати, поляків чи турків?! Здається, в арабській мові є слово, схоже на наше прадавнє «питнот», чвари?

— Фітна — чвари, — згадав Фатих.

— Саме так. Львів буде містом фітни. Не тільки єврейської — загальної. От що мені болить найбільше. Так хочеться миру, спокою, згоди!

— Тому ви Шабтая Цві назвали злочинцем?

— Так. Боявся, що, як поверне він Ізраїльське царство, почнеться війна з турками, арабами, персами. Я вважав Шабтая авантурником. Б-г свідок, я помилився. І за це дійсно треба язик відрубати…

— Не треба! — Фатих злякався, як раббі Нехемя буде жити без язика.

— Нічого, мені пришиють зміїний, — пожартував Коен. — А тепер піду. Ні, не язик різати. Додому. До Малки й одинадцяти коеняток. Треба ж їх піднімати.

— Ви тримайтеся, хахам-баші, — сказав на прощання Фатих. — Турки на вас зла не мають.

— Ще не вистачало євреям з турками зчепитися, тоді вже усім кінець би настав, — кволо посміхнувся Коен.

Дощ посильнішав, і зелене полотнище джихаду, що не відбувся, висіло мокре. Подзенькуючи браслетами, Поганкою пройшла Ясмина, тримаючи на руках товстощокого Ахмеда. Раббі Нехемія Коен швидкими кроками пішов назад у ґетто. Після розмови з Фатихом він уперше відчув, що не все ще втрачене.

25. Святі грішники Бекташі. Шляхетний птах «хасида». Алія

«Коли час спокою — спокій; коли час співпраці — співпраця; де потрібно зусилля — зусилля…»

Варта дозволяла Шабтаю Цві трохи пройтися витоптаним в'язничним двориком, але лише тоді, коли начальство не бачило. Решту часу він проводив замкнений у верхньому ярусі вежі Балшіга. Розжалуваного Месію виводили темними сходами в стиснутий простір, відгороджений високими стінами. Унизу була іржава, щільна земля, а вгорі — неможливо блакитне небо. Зрідка по кам’яній стіні проповзала мідна ящірка, зупинялася, занепокоєно піднімаючи маленьку зміїну голівку і, мимохіть подивившись на Шабтая, втікала.