Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 29)
— Ну, а життя навіщо, — заперечив Леві, — воно тобі ще знадобиться.
— Аби тільки батько нічого не довідався, — зітхнув Мендель.
Здається, сварка з раббі Нехемією лякала його більше, ніж кілька днів поміж єзуїтів.
— Присягаюсь, він навіть не здогадається, — переконав його Леві.
Того дня в Іґнація Несвіцького були невиразні передчуття. Єзуїт роздобув у крамничці торговця всіляким непотребом ключ вигадливої форми, котрий збирався видати за ключ від збірки Нехемії, й поклав на видноті. А що, як турецький книгар дотримає слова і приведе Коенового бахура?
Годинник цокав, невидимі стрілки, пружинки й коліщата обертались, пестячи слух усвідомленням коштовності механічної новинки. Свічки у мідному підсвічнику спливали воском. Патер Несвіцький не дописав рядок листа латиною. Починалась суха гроза. Повітря наелектризувалась до краю. Білі, з синюватим відблиском вогники виблискували на гострих шпилях львівської ґотики. Метал притягував розряди небесного гніву. Небо потемніло від хмар, але дощ не йшов.
Леві, якого ледь не збивали з ніг рвучкі пориви вітру, поспішав разом з Менделем Коеном до костелу єзуїтів. Він почував себе зрадником. Від одягу летіли іскри, і Леві зразу пригадав:
Невже порятунок Шабтая, Маріци та Сабіни вартий долі цього нещасного хлопчини?!
У дах костелу влучив жмут білих блискавок. Мендель здригнувся.
—
Мендель Коен з острахом вдивлявся в обриси костелу.
— Я боюсь, — перелякано прошепотів він, і обличчя Менделя видалось Леві геть дитячим. — Вони вампіри, так?!
— Сам ти вампір, Менделю, — відповів Леві, — такі ж люди, як і ми, хіба що єретики…
Несвіцький втомленими очима дивився поверх відкритої книги. Єрусалимська вервиця з гранатового дерева випала з його рук.
Часу залишається катма, термін угоди закінчується, думав єзуїт. Приведе чи ні? В кутку блимнуло жовте совине око.
— Почекаємо ще трохи, — мовив Несвіцький до своєї прирученої сови. — Вони прийдуть, я знаю.
Сова радісно заклекотіла, клацнувши дзьобом.
— Пів години, — сказав патер. — Пів години. А тоді я піду й арештую пані Сабіну. Може, тоді цей турок поквапиться?!
Раптом стукнули у шибку. Ще раз. І ще. Несвіцький відчинив двері сам, нікому не довіряючи. Перед ним постав турок в тюрбані й довгому халаті, тримаючи за руку переляканого єврейського хлопця, з великими очима, в оксамитовій ярмулці, з-під якої вибивались чорні кучері і два закручені вушні локони, не стрижені від народження.
— Ось вам Мендель Коен, син Нехемії Коена, — мовив Леві до єзуїта. — Помилуйтеся. А мені ключик і Маріцу. Баш на баш, як кажуть у мене на батьківщині, ти — мені, я — тобі.
—
Мендель вклонився і увійшов. Єзуїт попросив почекати, зайшов до кімнати, повернувся і простягнув Леві ключа. Потім гукнув слугу, прошепотів щось тому на вухо.
— Буде зроблено негайно, — відповів той.
— Підійдіть до міської в'язниці. Там тримають Маріцу. Вам віддадуть її. Йдіть, а то ще хтось побачить.
Леві взяв ключ і побіг виручати Маріцу. Встиг. Над її шкірою саме занесли розпечені кліщі, як раптом двері катівні розчахнулись, і в них влетів стражник.
— Звільніть, — наказав він.
Кати кваплячись почали одягати Маріцу. Від страху вона заніміла й не могла йти. Леві наблизився до неї. На зап’ястках русинки були сліди від мотузок. Сукня була порвана. На обличчі сліди від ударів й синці.
— Ти можеш йти? — спитав він.
Маріца підвелась і похитнулась.
— Гаразд, — сказав Леві, — я понесу тебе додому. — Він простягнув до неї руки і підняв змарніле тіло. Що вони зробили з нею! Але — жива…
Довго тієї електричної ночі Леві ніс на руках змучену Маріцу, поки не дістався дому пані Сабіни. Там він постукав у ворота. Загавкали пси.
— Тихіше, тихіше! — пробуркотів Леві. — Свої!
Пані Сабіна вже спала, коли Леві приніс Маріцу. Вона прокинулася від шуму й визирнула у вікно. На порозі стояв Леві, тримаючи Маріцу на руках.
— Якби ви знали, пані, чого мені це коштувало! — сказав Леві, коли служниця вже була передана турботам знахарки й лежала обкладена компресами.
— Я буду завжди вам вдячна, Осман-бею, — мовила Сабіна.
На щоках її блищали сльози.
— Найкращою віддякою буде ваша любов, ясновельможна, — усміхнувся Леві. І пішов.
Усю ніч у єзуїта Несвіцького світилося. Він розпитував Менделя Коена про віру й традиції єврейського народу, про Каббалу й християнство, обряди та ритуали, особливо наголошуючи на тому, чи немає в них вбивств іновірців, і чи не додається до маци людська кров.
Ключ, який єзуїт віддав Леві, був підроблений. Він не відчиняв залізної шафки, де раббі Коен зберігав найрідкісніші рукописи й книги.
21. Львівська битва. Два листи. Мармуровий ангел з Личаківського цвинтаря
Року 1675-го близько 60 тисяч турків і 100 тисяч кримської кінноти увірвались на Поділля, польську частину України. Османи знову стали загрожувати місту Львову.
Прокинувшись у стані, близькому до непритомності, Леві Михаель Цві найперше побіг вмиватися. Вода в балії була холодна, і, поливаючи себе, він марно намагався згадати, що ж було вчора. Трапилось щось жахливе, пригадував Леві, витираючись, але що?!
Вийшовши на Погансько-Сарацинську вулицю в тюрбані й халаті, Леві здивовано помітив, що всі турецькі й татарські крамниці прикрасилися зеленими полотнищами, поцяткованими арабською в'яззю.
Дивно, подумав Леві, начебто сьогодні не свято. Тоді навіщо прапори?!
Правду львівський книгар довідався незабаром. До крамниці «Османа Седе» зайшов сусіда і поміж іншим повідомив: на Львів ідуть турки, що вже з’єдналися із загонами кримських татар. Місто буде захоплене в найближчі тижні.
— Але… — Леві затнувся, підбираючи турецькі слова, — а як же Ян Собєський?! Якщо його війська залучать союзників, то…
— Собака цей Собєський, — сказав турок. — Армія султана Мехмета непереможна! Ми захопимо Львів і на шпиль Ратуші повісимо ось це знамено, — він вказав рукою на зелене полотно, що бовталося. — А через пару літ упаде Відень, потім Варшава…
— Інш’алла, — додав іронічно Леві. — Я б на вашому місці не тішився: облога обіцяє бути довгою й кривавою.
— Ми платимо податки й збори невірним, — відрізав інший покупець, — і на що вони йдуть? На костели, на християнські школи, на утримання жінок католицьких священиків, яких — і жінок, і священиків — навіть пристойними словами назвати соромно!
— З кожним роком з мусульман беруть усе більше, а права наші тануть, немов крига на вогні. Плати за все, плати! — приєднався до суперечки ще один перехожий.
— Будемо вірити, що володіння султана прикрасяться ще одним левиним містом, — зітхнув Леві, — а мені час працювати. Бачите, дама прийшла…
Якщо Львів стане турецьким, Леві впаде султанові до ніг, благаючи в нього перевести Шабтая Цві з Ульчина в це місто. Він готовий заради цього піти на будь-яку жертву, навіть стати євнухом, заручником благонадійності брата, пильнувати спокій султанського гарему. Тоді… тоді все почнеться заново.
Але чи можна переграти битву? Чи вистачить у Шабтая сил знову вступити у важку боротьбу?! Леві не знав, до чого готуватися. Перемога турків означала нове життя, другу і, напевно, останню спробу Шабтая Цві змінити все, що йому не подобалось. Дервішський орден Бекташі, — міркував Леві, цілковито на боці Шабтая. Дервіші прийдуть в Галичину з турками, щоби тихо сіяти сім’я свого вчення, що бере свій початок від найсокровеннішого «
— Це ж Львів, Шабті, — скаже йому Леві, — твоє місто.
Невже Мендель, світла голова, не жартував, обіцяючи в такому випадку справжню «
На словах «
— Ялла! — закричав він, — але ж у мене в кишені ключ від Коенової бібліотеки! Трохи поторгую й побіжу відкривати, поки раббі студіює Талмуд у синагозі Нахмановичів. Заберу трактат «Ец даат» і незакінчену чернетку «Пардес римонім», загорну в таліт, відішлю Шабтаю через вірменських купців. Вони доставлять усе, що забажаєш, навіть у таку глуху діру, як орлина країна Албанія.
Нехемія Коен скрізь шукав свого сина Менделя, і не міг знайти.
— Де ж він? — турбувався батько. — У таку пізню пору?!
Леві Михаель Цві впевненою ходою переможця поспішав до будинку Коена.
Він уже наблизився до дверей, піднявши руку, щоб ударити в дзвіночок, і тут Леві наздогнав Коен.
— Де мій син! Відповідай! — Нехемія схопив Леві за тюрбан і почав душити.