Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 31)

— Треба ж, і хата наша ціла. Дивися, якась жінка на нас дивиться.

— Ходімо. Тільки тюрбан зніми, а то здогадається, хто ми…

— Тітко, а у вас молочка не знайдеться? Ми дуже змерзли, — сказав яничар Мухаммед.

— Хлопчики, а що ви так дивно вирядилися? — здивувалася хуторянка, але винесла їм повний глечик молока. — Бавитесь, чи що?

— Так, у нас гра така, — зніяковів Неджим. — З шаблями.

— Пийте, діти, я тільки що корову подоїла, ще не вистигло.

Яничари випили молоко та й пішли.

— Десь я їх уже бачила, — стала пригадувати жінка. — Чи не Остапів се синок? Його турки захопили. Тому-то він в чужинецькому строї… Точно, Остапів син. Усю родину їх убили, а хлопчика Стася забрали. Ех, гріх, гріх….

Сніг вже розтав, а жінка все ще дивилася в далечінь.

Правовірний Львів гудів, начебто це було не стародавнє місто, оточене високими стінами, а потривожений ведмежою лапою бджолиний вулик.

Турки й татари стрибали від передчуття перемоги. Особливо вразливі вже уявляли, як приб’ють золоті півмісяці до дзвіниць католицьких соборів, винесуть кудись подалі статуї Іси й Маріам, заберуть ікони, відґвинтять ослони, покладуть килими. І в костелі зазвучить правильна меса, що починається зі слів БИСМІЛЛА РАХМАН РАХИМ АЛЬХАМДУ РА-Б-БИЛБ АЛЯМІН РАХМАНІ-РАХІМ МАЛІКИ ЯУМІ-ДІН…

До цього залишалося зовсім небагато — і все-таки перемогли не турки.

Пізніше історики напишуть про Львівську битву, що відбулася 24 серпня 1675 року, товсті томи, але для жителів семи левиних пагорбів ці дні були наповнені власним горем. Журився раббі Нехемія Коен, переживаючи за сина. Страждала, знемагаючи від жару, русинка Маріца, занедужавши після тортур. Плакала гарна пані Сабіна, що кохала турка-книгаря Османа, ворога польської корони й католицької церкви. А невидюща Ясмина вишивала для майбутнього маляти турецькими візерунками маленьку сорочечку, чекала Фатиха, який не сказав їй, що записався в моджахеди. Турбувався німець, аптекар Браун, що турки конфіскують його спиртові настойки й виллють у Полтву. Бідкався Леві, каючись, що заподіяв стільки горя юному Менделю Коену, який не мав би відповідати за гріхи навіженого батька.

Тривожився єзуїт Несвіцький, побоюючись, що Мендель відмовиться хреститися і в метушні облоги втече, а то й перебіжить до турків.

— Не даремно ж кажуть, що в євреїв і турків віри споріднені, — непокоївся патер. — Чкурне через дах, шукай його потім. Піду, перевірю, як мій хлопчик…

«Хлопчик» єзуїта Несвіцького старанно вивчав Євангеліє, зусиллями одного хрещеного єврея перекладене на давньоєврейську мову. Багато притч Мендель знав з Талмуду, деякі фрази йому доводилось чути на Поганці, коли по п'ятницях мулла читав більшу проповідь біля дверей мечеті. Тому вивчення Єшуа Менделю не сподобалося — він і так це знав.

От було б гарно, — замріявся фантазер, — якби всі християни дотримувалися законів цієї книги. Тоді люди, схожі на єзуїта Несвіцького навіть близько не підійшли б до церкви, а сиділи б у тюремній вежі. А вже такого страхіття, як облога Львова, зовсім не трапилося б!

…Король Ян Собєський готувався до бою. Розстеливши кавказький бешмет, він сів на вологу землю Замкової гори і, діставши аркуш паперу, став писати листа своїй Марисеньці, Марії-Казимирі, графині д’Арк’єн.

Люба моя Марисенько, пишу тобі з найвищого пагорба, дивлячись на місто Львів, чи не нарівні із хмарами. Високий Замок огортає сірий туман, несучи у собі незліченну кількість дрібних крапель води. Я цілую їх, і знаю, що дуже скоро ці хмари донесуть тобі в столицю дощ, а разом з ними й мої поцілунки. Не нудьгуй, Марисенько, Ян кохає тебе…

На іншому боці, теж на пагорбі, постеливши тонкий верблюжий плащ, писав польською своїй нареченій яничар Мацек, або Емін уль-дин, що походив з дрібної шляхти поблизу Львова. Ще в дитинстві його заручили з Софією, уродзоною шляхтянкою, і обіцяли, що, як тільки їм виповниться шістнадцять, вони обвінчаються. Але в дев’ять років його викрали турки, віддавши в корпус яни чері. Яничарам заборонялося одружуватися. Наречена виявилася йому вірною й пішла в монастир босих кармеліток.

— Не буде мені щастя без Мацека, — сказала Софія, ступаючи затверділими п’ятами по надщербленій львівській бруківці. Вона побачить свого нареченого ще один раз — коли після бою сестри почнуть забирати тіла вбитих. Світловолосий, синьоокий Емін уль-дин знову возз’єднається з польським народом, відшукавшись у загальній купі понівечених трупів, і його холодного чола, як у далекому сні, торкнуться палкі уста коханої.

Але тепер Емін уль-дин намагається не збитися: це ж так складно, писати зліва направо напівзабутими латинськими літерами. Як би я хотів бодай на хвилю перенестися до тебе, моя Софіє, змішатися з вітром, дощами, туманами, щоб прилетіти в наше місто Лева й обійняти.

На голову Мацека сів змерзлий метелик, павине око, помахав крилами, струсив дрібку пилку й полетів. Але що це? Дзвенить у вухах клич до бою.

Аркушик з листом підхоплює вітер, несе його на прадавні стіни Високого Замка, заносить убік Краківського передмістя. Тепер його ніхто не прочитає. Емін уль-дин сідає на коня, чіпляє шаблюку. Його спритна рука знесе не один десяток польських голів, посіче найбільших сміливців. Серед них виявляться й хлопчики, з якими Мацек бавився у дитинстві. Він не пам’ятає їхніх облич, але ті впізнають у розлюченому туркові поляка Мацека.

Кисмет кара. Чорна доля ясноголових турків…. Про них не стануть згадувати, замість заупокійної молитви польські яничари почують слова прокльону.

А Мендель Коен читає в книзі, що настане час, коли зникнуть війни й усі люди стануть братами. Він підходить до вікна.

Десь неподалік гримлять гармати, кричать люди, сизий дим від пороху стелиться небом. З жахом єзуїт Несвіцький побачить, як син рабина відривається від підлоги й вилітає у височінь, що раптово прояснилася.

Але, чи то Мендель забув вимовити якесь слово, чи то не вистачило йому вмінь, тільки політ його урвався. Мендель упав на кам’яний тротуар і розбився на смерть. Кров його потекла по сірій бруківці.

Єзуїт приніс вмираючого Менделя назад і, почавши хрещення, відрізав великими ножицями непокірні чорні пейси Менделя Коена, сина Нехемії Коена й правнука Давида Алеві, що так і не став єврейським мудрецем, асом Каббали. Протяжно гуділи голоси хлопчиків у світлих балахонах, що співали нахаму, нахамуамі — утішайте народ мій, утішайте.

Раббі Нехемія Коен і Леві Михаель Цві поруч, пліч-о-пліч, сиділи всі сім днів жалоби, «шиви», посипаючи попелом із грубки брудні голови. Вони порвали на собі одежу, зняли взуття й голосили.

Менделя Коена, що отримав християнське ім'я Бенедикт, поховали на Личаківському цвинтарі, поруч із католиками, яких той ніколи не шанував. Зажурений патер Несвіцький замовив у кращих львівських майстрів розкішний надгробок: білий мармуровий ангел, спираючись на хреста, довгим крилом витирає ненавмисно набіглу сльозу. Риси обличчя ангела нагадують Менделя.

Євреї ніколи не відвідують цієї могили, тільки невтішний батько, раббі Нехемія Коен, приходить сюди поплакати глупої ночі. В жодній єврейській хроніці не знайдете згадки про те, що в раббі Нехемії Коена, батька дванадцяти дітей, був син Мендель.

— Народ мій зостався невтішений, — сказав Шабтай, дивлячись у вузьке вікно вежі Балшіга. Звісток від Леві не було.

Львівська битва, що подарувала християнській Європі зайві 400 років, тривала довго. На що будуть витрачені ці зайві 400 років, не знав навіть Ян Собєський.

22. Покута раббі Нехемії Коена. Вірменська служба доставки

Коли родина Коенів оплакувала безглуздо загиблого Менделя, раббі Нехемія ризикнув провести всі сім днів жалоби разом з Леві, винуватцем синової смерті. Непримиренний ворог Шабтая Цві, львівський рабин Коен у приватній бесіді навіть шкодував, що 1666 року розіграв перед султаном дешеву комедію, яка призвела до непоправних наслідків.

— Це було так, — тихо зізнався Леві Нехемія, сидячи в розірваній сорочці на брудній, посипаній попелом з грубки підлозі. Губи його були мертвотно бліді, лице жовте, борода за ці дні посивіла ще більше. — Рано-вранці я покликав першого-ліпшого турка, що мені трапився, і дав йому золотий динар за турецьке вбрання з тюрбаном. Переодягнувшись, побіг просити аудієнції в султана. Це обійшлося мені ще в десяток золотих монет.

— Справа державної важливості, світло правовірних! — сказав я до нього. — Дозвольте відкрити очі на злочини мого одноплемінника, ізмірського рабина Шабтая бен Мордехая Цві?

— Дозволяю, знехтуваний єврею, — відповів мені султан.

І я наговорив йому… Г-споди, чого тільки я не наговорив! І що Шабтай Цві чорнокнижник, і що він віддав турецький престол своєму братові Елі, збираючись скинути султана, і що він закликає всіх євреїв їхати до Єрусалима, де на руїнах мечеті Омара обіцяє за три дні звести юдейське святилище, Бейт-ха-Мікдаш…

— На руїнах, кажеш? — султан мене ледь за плечі не схопив, щоб душу витрясти, — на мечеть Омара посягнув?

— Так, — кажу, — він ще раніше в Єрусалимі пробував се зробити, кричав як навіжений: зруйную все дощенту, каменя на камені не залишу!

А позаду мені у вухо сичить єврей, Хайяті-заде — тварюко, падлюко несосвітенна, мовляв, Юдо з Кир'ята якогось, і за полу халата тягне, а то володар правовірних за себе не відповідає, розлютив ти його страшно.