Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 26)
— Не мій, — відвернулась Маріца.
— Неправда, його чимало разів бачили на твоїй шиї! — обірвав перший інквізитор.
— Не будь впертою, Маріцо, — порадив другий інквізитор, — бо ще гірше собі зробиш. Хіба не відомі тобі слова блаженного Авґустина з трактату «Про град Божий», що «
— Се було в німецьких краях, — додав другий, — а жінку, що викликала у такий спосіб біль голови і страшні прищі по всьому тілу в своєї сусідки, давно спалено. Вона не розкаялась, але у тебе є ще шанс!
Маріца мовчала. Перестрашено дивилась на аркуші жахливої книги, яку інквізитори гортали, шукаючи відповідний уривок. Нарешті вона відкрила рота й швидко випалила, читаючи з «Молота відьом» скошеним лівим оком: «…
— Ти вмієш читати латиною?! — здивувались інквізитори.
— Трохи, — відповіла Маріца. — Хоча це не годиться для слуг.
Ті перезирнулись.
— Що нам з нею робити? Може, завтра перейдемо до катування щипцями?! — спитав другий.
— Ще зарано. Краще відведім її до мишачої кімнати! — сказав перший інквізитор.
Мишача кімната вважалась найм’якшим варіантом катувань, який використовували лише для звинувачених у несерйозних гріхах, утім, після кількох проведених у ній днів, підозрювані зазвичай погоджувались визнати свою провину. Інквізитори пішли, залишивши Маріцу саму.
Однак міркувати над тим, що ж то таке мишача кімната, їй довелось недовго.
Невдовзі до підземелля увійшла дебела середнього віку жінка з широким селянським обличчям, схожа на молочарку з передмістя. Вона звеліла Маріці встати і йти за нею. Маріца неохоче підкорилась. Вони пройшли довгим темним коридором під склепіннями костелу єзуїтів, доки не опинились перед великими дверима, оббитими безліччю мідних цвяшків.
Відчинивши, жінка штовхнула в двері Маріцу й сказала:
— Роздягайся!
Маріца відмовилась.
Тоді жінка безцеремонно зняла з неї сукню і спідню сорочку через голову, залишивши голою, потім зірвала з шиї буковий хрестик і, спритно зв'язавши одяг у вузол, пішла, замкнувши двері на три ключі. Маріца деякий час лежала тихо, відчуваючи спиною кам’яну, зимну, але суху підлогу. Потім в кутках почулось легке шарудіння: на Маріцу почали скакати мишки. Одна, друга, третя, четверта…
Сердега втратила мишам лік. Було їх 333 — білих, сірих, рудих і чорних, привезених з однієї теплої азіатської країни, де крихітних, витончених мишок виводили для храмових церемоній, і вони жили в розкошах, посвячені ідолам. Обережно переступаючи лапками, сотні мишей, вискочивши начебто нізвідки (а насправді їх випустили із ніш у стінах, що відчинялись за допомогою важелів), полізли на голе тіло Маріци. Вони лоскотали її своїми довгими рожевими хвостиками, зазирали в очі розумними намистинками очиць, топтали і легенько покусували. Мишок ставало дедалі більше, здавалось, що ось-ось вони заповнять увесь простір. Чорні та білі вусики ніжно торкались щік русинки, приємно чухали втомлені п’яти, перебирали пасма волосся.
Вся Маріца була вкрита мишами, що радісно вовтузились на її грудях, шиї, ногах і руках, засинали на грудях і повзали по обличчі. Невпинна метушня мишок викликала у неї не муку, а насолоду, що нагадувала ту, яку дає галантний коханець, пестячи оголену шкіру помахом павиного чи страусового пір’я.
— Ох, як добре! Мишки, любі мої мишки, давайте ще, ще, пройдіться ось тут хвостиками, лапоньки мої оксамитові! — тихо постогнувала Маріца, яку мордували три сотні осоружних для жіночого ока істот. Мишки не вгавали. Вони танцювали на ній невидимий стороннім танець, розігріли замерзле тіло, уминали лапками м’який живіт, танцювали, плутаючись у волоссі, бавилися.
Де ще бідним ув’язненим львівської інквізиції доведеться скотитися, немов з гірки, із прекрасних білих грудей здорової хуторянки, впасти на бік, підвестися й знову впасти, зісковзнувши зі стегна?!
І хіба не приємно було Маріці, що не знала ще нічиїх дотиків, відчути неймовірні мишачі пестощі? Русинка стогнала, знемагаючи від втіхи, яка тривала багато годин.
Оксамитові мишачі тільця, що безладно перебігають по її шкірі, биття сотень голих рожевих хвостиків, тикання найм’якіших мордочок — усе це подарувало Маріці незвичайну можливість уявити різні відтінки любовних насолод. Вона не верещала й не завивала, як це було з її попередниками, а лише тремтіла, відкриваючи в знемозі млосно заплющені очі, й навіть не намагаючись скинути із себе хоч одну мишу…
З мишачої кімнати Маріцу вивели задоволеною. Зізнатися в чаклунстві й змові з демонами нижчого порядку вона відмовилася, їй повернули одяг, принесли води, засохлий окраєць хліба.
— Наступного дня — щипці, — попередили Маріцу інквізитори.
Щипці принесли, щоб полякати. Це були досить великі залізні інструменти, що трохи нагадували ковальські, із зубчиками та без.
— Ми накрутимо тобі не тільки волосся, але й шкіру цими щипцями, Маріцо, — тихо пообіцяв їй інквізитор.
— Будеш така краля смалена, хоч куди! — додав інший.
— Вибирай щипці, які тобі більше до вподоби, — зловісно посміхнулися інквізитори, — поки ми добрі! Ну, які береш для завтрашніх катувань? От ці, широкі з зубцями? Чи оті, менші, дамські щипчики? Чого мовчиш? Думай! Ми їх розпечемо на пекельному вогні, і коли вони стануть шипіти, почнемо!
Маріца не відповідала. Якщо Леві не виконає умов єзуїта Несвіцького, нещасна може померти від тортур…
19. Заборонено забороняти, або перша сексуальна революція, про яку ви не чули. Євреям потрібні три речі: Тора (Закон), секс та революція, бажано негайно
Завдяки раббі Нехемії Коена сабатіанство в Галичині ставало вельми модною єрессю, ніби й не було ніколи «ночі святого відречення».
Чим більше Коен критикував Шабтая Цві, тим більше зростав до нього інтерес навіть серед тих невчених євреїв Краківського передмістя, що не піддались кілька років тому сабатіанському божевіллю чи намагались залишатись до нього байдужими.
Правда, успіху своєму таємні адепти Шабтая Цві завдячували не лише Коеновій протидії. Одного похмурого дня 1675 року по єврейському кварталу пролетіла чутка, ніби Шабтай Цві знову здобув милість султана, невдовзі повернеться до Стамбула, а звідти разом з турецьким військом увійде до Львова. І Шабтай Цві стане на чолі всіх євреїв міста, дозволивши ашкеназам взяти другу дружину.
Саме обіцянка повернути двоєженство, заборонене євреям Європи раббі Гершомом[22] в 962 (?) році, через постійну вбогість, що не дозволяла чоловікові забезпечити порівну одразу двох дружин, збаламутила Львів.
Коли Шабтай Цві з успіхом проповідував у країнах Середземномор'я, коли його обраність підтвердив пустельник Натан із Ґази, навіть коли Шабтай в’їхав у зеленій мантії на білому ослику до Єрусалима — галицькі євреї не знали, чи вірити цьому, чи почекати на нові успіхи свого короля. Але варто було Шабтаю Цві зрівняти в галахічних правилах сефардів з ашкеназами, повернути останнім право двоєженства, яким, щоправда, могли скористатися лише одиниці — як євреї почали співчувати викритому єретикові. Причин для цього найшлося чимало. Суворі будні ґетто, постійний страх і вбогість змушували колись веселий і галасливий східний народ прихилитися до аскетизму, загалом, їм не властивому від природи.
Недарма юний Мендель Коен обурювався нудьгою та сірістю життя на Староєврейській вулиці. Жити в коконі заборон і велінь, підкорятися авторитету старших, замикатися в межах одного маленького кварталу, сподіватися й чекати видалося йому правдивою карою.
Євреї в Європі, залякані, принижені, завжди раділи звісткам зі Сходу. Розповіді прочан і купців нагадували мешканцям ґетто не тільки загублену прабатьківщину, багатий сонячний край, але й змушували заздрити життю своїх східних одновірців. Ашкеназам здавалося, начебто сефардам дісталася краща, масніша частка, незнайомі їм ті нещастя, з якими зустрічаються інші, та й живуть вони, мовляв, красиво, сито. Та ще й двох дружин здатні утримувати…
Бліді жителі єврейського ґетто Львова, виховані в скромності, соромливості та цнотливості, навіть не могли уявити, яким витонченим утіхам віддаються сабатінці, аматори смачної їжі, ошатного вбрання і гарних жінок. Прагнучи у всьому наслідувати турків, шанувальники Шабтая Цві не тільки одягли білі тюрбани, але й перейняли в них уміння насолоджуватися життям. Називалося це на івриті «лаасот хаїм», включаючи в себе безліч радостей буття, у тому числі й кохання. На жаль, кохання на нещасній Староєврейській вулиці дуже не вистачало. Хлопчики й дівчата виховувалися окремо. Хіба що на свята батьки дозволяли їм трошки побавитись вкупі. Та й то лише маленьким, що не розуміють різниці між статями. Ще в пелюшках справляли заручини, щоб у 12—13 років потягти під весільний балдахін — «хупу». Ті, хто навчався, одружувалися пізніше, в 16—18 років, тому Мендель Коен, що недавно відсвяткував свій сімнадцятий день народження, залишався ще нареченим — але не чоловіком волоокої Лії. Романтика й пристрасті вважалися серед набожних юдеїв великою дурістю, тому рідні прагнули повести своїх дітей під хупу ще до того, як ті в кого-небудь закохаються.