Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 17)
І Шабтай програв цю суперечку, ставши одним з багатьох «
Зараз раббі Коену потрібно було прочитати щось таке, що допомогло б йому подолати підступи єзуїтів, висковзнути з рук Несвіцького. Проте Нехемія не покладався вже на власну ерудицію: більшість речей, що їх добре розуміли його одновірці, на жаль, неможливо довести до вихолощеного розуму патера Несвіцького. Тут знадобилося б рідкісне, майже забуте вміння відриватись від землі силою волі й долати великі відстані, наче на крилах птахів. В крайньому разі політ може стати єдиним порятунком, якщо єзуїти застануть нас зненацька, думав Коен, мій Мендель надто юний — щоб навчитись літати, йому доведеться прочитати не один трактат!
Увійшовши до крамниці, рабин одразу впізнав Леві — він бачив його часто в Абідосі, однак зробив вигляд, що не впізнав. Леві також упізнав Коена, і також приховав це.
— Скажіть, в чи є у вас старовинні єврейські манускрипти та книги?
— У нас багато єврейських рукописів, вельми рідкісних книг та предметів юдейського культу, — відказав Леві. — Можливо, вас цікавлять твори конкретного автора?
— Так, — мовив Нехемія Коен, — чи немає у вас творів єменського містика Езри д’Альби, що жив кілька століть тому при дворі еміра Кордови? Їх була ціла династія, трактати створювали і батько, і сини, й онуки, але здебільшого всі праці цієї родини об’єднують спільним прізвищем — д’Альба.
— Пригадую такого, — ухильно відповів Леві, — проте не впевнений, що спадщина цієї вченої родини збереглась цілою та неушкодженою. Після того, як маврів прогнали, рукописи з емірової колекції були спалені, а серед них цілком могли виявитись єдині примірники.
І не сором брехати, подумав про Леві рабин Коен, твій брат читав записи д’Альби, «Ец даат», «Пардес римонім», й уроки брав у його нащадка, а сам ти стверджуєш, начебто їх спалили фанатики в чорні роки Реконкісти…
Попри те Леві запропонував Коенові, пошукавши на полицях, кілька цікавих рукописів, привезених ним з Ізміру, й раббі з приємністю придбав їх за високу ціну: такого в його колекції ще не було.
Вийшовши надвір, Нехемія Коен попрямував на рідну Староєврейську вулицю. Йшов, уявляючи, які жахливі плани плекає в своїй душі Леві, а тому й не помічав ні торговця шербетом, ні зазивал, що пропонували купити шовк, прянощі та пахощі. Ніс його не вловив запаху гарячої баранини, імбиру та перцю, ноги не завели в напівтемну крамничку за турецькими браслетами для коханої жони Малки.
Діставшись додому, рабин замкнувся в кабінеті, не пускаючи до себе нікого аж до пізнього вечора.
—
— Але це вже буде дев’ятий день, — намагались заперечити батьки немовляти, виштовхані раббі Коеном. — Дивно, таке з ним ніколи не траплялось: їхній дім завжди був відчинений для гостей та подорожніх.
А взяти участь в обрізанні (тоді, на лихо, моель поїхав до Кракова) ніколи не відмовлявся, даруючи хлопчикам особливі подарунки.
— Поважна справа, — зітхнула Малка, — аби якась нова біда не прийшла!
Вона розповіла, що раббі трохи занедужав і не наважується проводити такий делікатний обряд, як брит-міла. Але все це видавалось дуже дивним: відмовити людям, зачинитися в кабінеті, шарудіти пергаментом!
Вийшовши лише до вечірньої молитви, Нехемія Коен поквапився до синагоги, де під суворим секретом поділився своїми побоюваннями з трьома товаришами, такими ж, як і він, немолодими каббалістами.
— Йой, що ж воно буде?! — вхопились ті за голови. — Се, либонь, ще гірше, ніж погроми!
— Гірше, — підтвердив запеклий песиміст Мендель Коен, почувши нарікання старих, — інквізиція нам усім покаже картини пекла! Кажуть, в них є дивовижні машинки для виривання нігтів, величезні обценьки й розпечені решітки!
До розмови приєднались інші люди, вони ойкали, ахали, рвали волосся, віщуючи нові погроми. Дехто встиг зазнайомитися з інквізиторами в інших містах, у когось предків катували у в’язницях Сфарада чи Португалії, тому звістка про майбутні неприємності миттю облетіла усе ґетто.
13. Останні роки Шабтая Цві. Вежа Балшіга, Ульчин
Фазил Ахмед-паша Кепрюлю за сприяння брав дорого, але робив усе так майстерно, що до його інтриг не можна було підкопатися. Зажадавши за позбуття від Шабтая Цві у золоторізьких євреїв казкову суму — шість тисяч піастрів, великий візир твердо пообіцяв: незабаром вони його не побачать. Він підготував необхідні папери й тихо, узгодивши делікатне доручення з вищими сановниками Осяйної Порти, вислав Шабтая у фортецю Дульцинео (Ульчин), що знаходилась неподалік від старовинного, втім, занепалого албанського містечка Берат.
Берат віддавна називався Беліградом, але турки на свій штиб скоротили його назву. Берат як місце заслання Шабтая Цві обрали невипадково: тиха, сонна, застигла в далекій минувшині провінція, важко повірити, що їй уже дві тисячі літ. Із цих країв походить рід великого візира, в Ульчині ще мешкали його родичі, тому Кепрюлю, який знав до найменших деталей околиці, не став довго міркувати, куди ж заслати невгамовного Шабтая Цві…
— Звідси він не втече! — впевнено заявив великий візир. І хоча Ульчин вважали чимось на кшталт піратської столиці Адріатики, містечком темним, злочинним, що аж кишить всілякими авантурниками, саме там за Шабтаєм Цві могли ретельно стежити довірені особи Кепрюлю. У великому місті Шабтаєві було б легше втекти. Поки він знаходився в Стамбулі та околицях, єврейський самозванець завдавав усім купу неприємностей. Шабтай Цві заважав євреям Порти, нагадуючи їм про несповнені месіанські очікування. Згадуючи його тріумф, євреї плювались, а щоб викреслити Шабтая, треба відправити його кудись подалі. Заважав він і туркам — слідом за Шабтаєм у невеликі поселення довкола Стамбула почали переселятися його вірні прихильники, серед яких виявилось чимало купців середньої руки, що створювали конкуренцію турецьким торговцям.
Прихід турків поділив Берат навпіл: на мусульманський квартал Мангалем зі Свинцевою та Королівською мечетями і на християнську Горіцу, до церков якої можна дістатися через кам’яний міст на сім прольотів через річечку Осум. Євреїв тоді в Бераті не було зовсім — ані душі.
Перше, що побачив Шабтай Цві — були червоні з черепиці дахи будинків, розташованих на пагорбах. Їх нагрівало й підсвічувало сонце, зливаючись зі сріблом маслинових зарослів. Яскраве блакитне небо, ластівки прорізають пласти хмар, вміло оминають високі білі мінарети (тут все будується лише з білого каменю), летять, але не падають. Підхопили комашину — й знову злітають в страшенну височінь. Затишний прихисток…
— Невже мені дозволять залишитись тут?! — радісно запитує Шабтай. — Таке гарне містечко!
— Їдемо далі, до Ульчина, — відповідають йому.
Шабтай не знав, що в Ульчині (Дульцинео, Дульчинео, Дульце, Олцініум) височить величезний, неприступний замок, і що у вежі Балшіга для нього вже наготовлено жорстку постіль, яка стане його смертним ложем.
Він витяг з підкладки турецької одежі лист — аркуш паперу, складений учетверо, й поринув у читання. Леві Михаель писав зі Львова: «…дорогий братіку Шабті, Амірах-ефенді, зараз як ніколи я близько до мети! Мені вдалося доступитися до збірки Коена. Відомо достеменно: він дійсно має отой рукопис д’Альби, але сам його забрати я не можу. Хитрий Коен замикає свою містичну бібліотеку на ключ, і нікого туди не пускає. Єдина надія — його старший Мендель… Я впевнений — не мине й трьох місяців, як рукопис опиниться в моїх руках. Почекай ще трохи, благаю…» Шабтай сховав листа, що пахнув цинамоном, і спохмурнів.
Чіпляючись у відчаї за працю іспанського каббаліста д’Альби, він не міг уявити, що буде, якщо Леві не знайде дороги до сховків раббі Нехемії Коена. Минав час, а підступити до таємничого рукопису не вдавалось. Скільки ще доведеться чекати, перебуваючи в принизливій, хиткій надії? Чи Леві не обдурив його, жаліючи?
Стражник грубо вдарив Шабтая Цві у плече. Неохоче підкорившись, колишній брамник ступив на холодну землю фортеці Дульчинео. У першу мить йому здалося, наче небо затягнулось похмурими хмарами, й починається гроза, але потім, піднявши очі догори, відсахнувся, упавши навзнак з диким криком. Сонце затьмарювали високі кам’яні мури замку. Скрегочучи і брязкаючи повільно піднімались важкі залізні ґрати, кінці яких прикрашали гострі зубці. Шабтай боявся розплющити очі. Його завели у браму, підбадьорюючи стусанами та образливими словами. Стражники побіжно глянули на Шабтая й зареготали. Зі стелі злетів великий кажан, чию сатанинську негарну мордочку вкривали складки і ніс якого був п'ятачком. Він незґрабно зробив коло, сівши просто на голову Шабтаю Цві. Сторожа шанобливо розступилась: тепер вони знали, що стерегтимуть справжнього єврейського чорнокнижника, повелителя летючих мишей.
Так він і піднімався у вежу Балшіга приступками ґвинтових сходів, з кажаном, що всівся на тюрбан, з наплічним мішечком, де лежали не чарівні манускрипти і золота корона юдейського царя, а залатана білизна. Старий каптан з шароварами, м’яка подушечка, напхана котячою шерстю (збирав з улюбленої персіянки Мюсі) та вирізьблена з каменю печатка зі змією, що кусає сама себе за хвіст…