Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 16)
— Маріцо, — казала Сабіна, — хіба так можна? Раптом мене хтось побачить?
— Але ж ви плачете, — переконувала її Маріца, — і плачете через нього!
Вихід був лише один — прикинутися Сабіною, в її сукні, напахнившись її духами, викликати цього турка на рандеву під прикриттям ночі, й спробувати вияснити, чи зацікавився він нею. Висолопивши від старання молодий рожевий язик, Маріца дістала ліловий аркуш, що пахнув цукерками й почала виводити почерком пані любовну цидулку.
Записка, порушуючи неписану любовну етикету, була не французькою мовою, а польською. Маріца згадала, що турок бесідував з пані її рідною мовою, хай із акцентом, роблячи помилки, а ось французької він міг не знати. «Розбере, як захоче», — подумала вперта русинка, заклеюючи конверт.
Гарний лист, що так солодко пахнув, потрапив до Леві того самого дня. Він прочитав, не вірячи власним очам: пані Сабіна бажає зустрітися з ним в одній поважній справі, увечері, в своєму садку, і просить тримати се в глибокій таємниці. Леві злякався. Йому хотілось побачити Сабіну, але вечори Леві звик проводити, записуючи в діаріуші все те, що пам'ятав про свого брата, розбираючи його слова та вчинки. Йти в середмістя Львова уночі, коли ворота кварталу іновірців зачиняються із заходом сонця?
А як я потраплю назад? Що мені ніч не спати, чекаючи поки сторож впустить на світанку? — розсердився Леві. Однак Сабіна вабила його, і Леві погодився.
Маріца вперше йшла на побачення під видом своєї пані, не повідомивши її про це.
Зазвичай пані Сабіна особисто виряджала Маріцу на таємну здибанку, допомагала укласти волосся, застебнути корсет, вибирала сукню та взуття, але тепер їй довелось самій одягатися та зачісуватися по-шляхтянськи. Русинка насилу підібрала в паниному гардеробі потрібну сукню, світло-зелену з іскоркою, облямовану тонким білим мереживом, візерунок якого, опуклі завитки, повторював візерунок тканини.
Застібалась вона довго, дивлячись у люстерко на свої руки, щоби шнурівка потрапляла в петельки. В ліф довелось підкласти подушечки, напхані кінським волосом — груди в Сабіни були трохи більші, а в атласні черевички вставити зібгані хустинки, щоб не спадали з ноги. Напахнившись та напудрившись, Маріца прискіпливо подивилась у люстерко.
Треба підвести очі вуглиною, турки люблять, аби очі були величезні, подумала вона. Але в саду вже чулось чиєсь шарудіння (Маріца потай попросила сторожа не випускати далматських псів), й вона поквапилась назустріч Леві…
Маріца, попри сукню й черевички Сабіни, повісила на шию замість медальйона невеликий скелет змії. Здалеку він виглядав на риб’ячу кість: хребець, довкола якого росли ребра. Скелет Маріца носила як амулет, подарований ще на селі однією циганкою. Та запевняла, буцімто скелет змії, підвішений на ланцюжку через дірку в черепі, приваблює кохання, але не таке, від якого буває горе, а справжнє, мудре, зміїне. Маріца забула, що у широкому викоті сукні амулет добре видно, й Леві може звернути на це увагу, а потім, побачивши справжню пані Сабіну, зрозуміє: це не вона була тоді в саду.
Однак Маріца вже вийшла в сад. Там, в заростях терну, була влаштована маленька альтанка. Закрита важким бордовим плющем, альтанка була настільки тісною, що вільно розташуватися там міг лише підліток, та й то недуже великий, а дорослому доводилось сидіти на її приступках, або, як мінімум, виставити ноги назовні. В альтанці ховався Леві.
Заледве потрапивши в сад, він сховався всередині, побоюючись, щоб його не виявили. Побачивши в темряві жіночу постать, що наближалася, Леві прийняв її за довгоочікувану Сабіну — і не впізнав у ній Маріцу.
Місяць не світив, його заступили хмари. Маріца дивилась на Леві.
Він усього раз бачив Сабіну, тому й помилився. Але не варто думати, ніби тієї ночі Леві розмовляв з Маріцою. Вона настільки добре розуміла пані, що й сама Сабіна, якби прийшла на це побачення, сказала б, напевно, Леві ті слова, що й служниця.
Леві зізнався, що пані його зачарувала. Маріца мовчала.
— Невже вам не вистачає туркень? — спитала вона після довгої паузи.
— Вельмишановна пані, — відповів Леві, — кожній жінці властиві свої, неповторні риси, і коли я бачу таку красу, то не можу згадати, до якої нації вона належить. Тому, стрінувши вас, шановна пані, я був зачарований не тому, що ви полька, а тому, що ви вродливі. Хіба ми любимо троянду лиш за те, що вона зветься чайною, турецькою, а чи китайською, або індійською? Ні, троянда прекрасна сама по собі, а її назви нічого нам не говорять, окрім того місця, де її вивели садівники…
Розмова тривала недовго, і з усіма багатозначними мовчанками її можна було помістити в маленьку торбинку, з якою вельможні польки ходять на месу. Наговоривши Сабіні компліментів, Леві не здогадався, що перед ним була її служниця Маріца, й вона сама, відчуваючи подальші непорозуміння, поквапилася урвати приємне спілкування — й пішла.
У темряві Маріца не помітила, що зміїний скелет, підвішений на тонкому чорному шнурку, безгучно впав у траву…
Леві подивився їй вслід, зітхнув, похмуро розмірковуючи, як йому пробратися на свою Поганку, коли брама зачиняється наглухо разом зі стінами єврейського ґетто, зсередини та ззовні на величезні замки? Міцно зачинена з обох боків Татарська брама,
Тільки Леві всупереч усім заборонам йде сонним містом, не знаючи, як йому потрапити на свою вулицю в мусульманський квартал, образливо названий злими львів’янами Поганкою. Між ними пролягла висока стіна, яку багато років тому вимурували за наказом міської влади. Католицькій церкві дуже хотілося відмежуватись від юдейської та бусурманської мерзоти, як полюбляв казати єзуїт Несвіцький. Тому Львів правовірний вирішили відділити від Львова християнського високим кам’яним муром. Зараз той мур, страшний та неприступний, проклинав Леві. Йому вже спати хотілось, очі злипались.
Ну, хоч би хтось визирнув на вулицю й допоміг мені перебратися на той бік! — подумав він. Він простягнув би руку й втягнув нагору, а далі я вже сам дострибаю.
Однак ніхто не відгукнувся на поклики Леві. Усі спали. Лише на світанку, коли сторож, позіхаючи, відчинив браму, романтичний книгар міг потрапити додому.
Та поспати йому вже не довелось, і, вмившись, Леві поквапився відчиняти крамницю.
Маріца спала тієї ночі міцним сном людини, що виконала свій обов’язок. Вона мала що розповісти пані Сабіні…
Вранці вона згадає й почне шукати талісман — зміїний скелет на чорному шнурку, але той потрапить на очі ворогові, єзуїту Несвіцькому, який полюбляв тут блукати під час безсоння, і завдасть щиросердій русинці чимало нещастя.
Сонний після проведеної в ненадійній дрімоті ночі під стінами ґетто, прихилившись до жорсткого каміння, Леві прагнув одного — вкластися в ліжко.
Проте зачинена зранку крамниця могла викликати підозру, начебто він зайнявся торгівлею про людське око, тому Леві мусив упокоритися. Позіхаючи, він відчинив двері крамниці, розклав сховані на ніч книги, намагаючись не заснути, відкусив прихованого сушеного аспида. І в той момент, коли Леві пережовував в’язку зміїну голівку, двері відчинилися.
На порозі постав раббі Нехемія Коен власною персоною.
Так, він уже знав про приїзд Леві, однак не здогадувався, що саме тут, в крамниці книгаря та антиквара Османа Седе, зустріне брата свого переможеного ворога. Почувши, що на Поганці розпочав торгівлю ще один книгар зі Стамбула, Нехемія вирішив зайти туди в пошуках рідкісних книг з Каббали. Містичне натхнення не раз виручало старого рабина на небезпечних поворотах єврейської долі. Завдяки неймовірній обізнаності в тонких матеріях Нехемії вдалось вивести Шабтая Цві на чисту воду.
Хто знає, чи був би він розкритий, якби львівський мудрець не почав розмову про двох Машіахів — бен Давида і бен Єфраїма?! Нехемія послався на анонімний рукопис XIV століття, який стверджував, що спершу Б-г пішле євреям предтечу Машіаха, каббаліста крові бен Єфраїма, чоловіка розумного, однак вбогого і споневіреного, якому судилось своєю мученицькою смертю підготувати ґрунт для майбутнього тріумфу справжнього Машіаха, з роду Давидового!
Цього натяку честолюбна душа Шабтая Цві не витримала. Кому хочеться виявитися попередником, чиї страждання усього лиш послужать знаком наближення ери Звільнення?! Від страху він загубив нитку суперечки, почав заговорюватися, плутатися в цитатах, а далі взагалі спробував ухилитися від питання. Але впертий раббі Нехемія не поспішав відстати від Шабтая.
Бесіда їхня тривала за однією версією — півдня, а за іншою — близько трьох діб з перервами на їжу та сон.
Шабтай вже не мав чим заперечити, а Коен все гнався за ним фортецею Абідос, вигукуючи: «Допоки ти, псе шолудивий, будеш стверджувати, що нібито ти Машіах?! Не чіпай євреїв, мешумад проклятий! Ти доведеш увесь народ до незліченних лих через свою маячню! Ти — зрадник Ізраїлю! Гірше за тебе, Шабтаю, нема на цілому світі!»