Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 18)
Шкода, що Шабтай не міг від люті й болю вп’ястися зубами собі у хвіст.
Колись давно, ще в Ізмірі, він прочитав у рукописі каббаліста Езри д’Альби, що Машіаху доведеться осквернитися, спустившись на замулене дно каламутної ріки, лежати там вкупі зі слизькими зміями та пухирчастими крокодилами. Можливо, Шабтай буде змушений перетворитися на змія, шипіти, звиватися. Спершу помаленьку почне роздвоюватися язик. З-під шару грязюки не буде видно неба, дихати доведеться смородом, маленькі зміїні очка не будуть бачити так, як він звик бачити власними очима, навалиться чорна глухота, а тіло…
Гарне чоловіче тіло видовжиться, одягнеться в луску якогось похмурого відтінку, і навіть лапок в нього не залишиться! Тому що змій, найхитріша з усіх тварин, позбувся лапок і приречений повзати на череві до кінця віків. Летюча миша залопотіла крилами. Паскудна вона, гидка, дивишся і жах охоплює від її пекельної подобизни… П’ятачок свині, фе! А вуха, вуха!
Як бракувало Шабтаєві трактату «Ец даат»! Коли ж Леві привезе його?!
Тільки там, серед туманних натяків, хитрих алегорій, в плетиві єврейських літер зашифровані дати повернення зі світу скверни!
Якщо Шабтай Цві зуміє їх відшукати — то він повернеться, обов'язково повернеться, адже Езра д'Альба залишив, розкидавши по усьому тексту, приховані підказки, ключі та логічні ланцюжки, відкривши які, можна передбачити майбутнє!
Років п’ять тому знаменитий муфтій Ванні-Ефенді, який навчав Шабтая правильному читанню та тлумаченню Корана, попередив свого учня: на тебе чекає щось набагато страшніше: безмовність.
— Я витримаю, — промовив Шабтай, помовчавши, — витримаю, у мене вистачить сили…
Тепер він почав сумніватися у цьому. Страшенна прірва розступилась! Безпомічний, він шукає руками опертя. Ноги підгинались. Шабтай у відчаї опустився на кам’яну долівку вежі. В вухах дзвеніло, і в безглуздому шумі він розрізнив забуті слова Ванні-Ефенді. Ти будеш проклятий.
Шабтай не зауважив, що плаче. Кажан повиснув, зачепившись кігтями, за край тюрбана, грайливо лоскочучи шию краєм крил і лопаттю маневруючого хвоста.
— Одчепись бодай ти від мене, летючко клята! — закричав Шабтай, відриваючи кажана від тюрбана. Голос його багато разів повторило ехо, відбивши від стін вежі, й рознесло по всьому двору Балшіга.
— Чаклує вражий син, — ліниво процідив крізь зуби стражник, вслухаючись у відлуння, — летючу мишу заклинає.
— Страшно, — погодився з ним другий стражник, — раптом він нам поробить?
— Він втратив майже всі свої магічні вміння, — заспокоїв стражників третій.
— А начальство нам платню не підвищить? Все-таки ми чорного чаклуна охороняємо, не простого розбишаку! — поцікавився перший.
— Подивимось. Але якщо втече — відповідаєте головою!
Із туги, все ще сподіваючись отримати вісті зі Львова, Шабтай Цві приручав маленьку ластівку, що звила гніздо біля віконця вежі. Тоненька, вузька, вона складала гострі крильця й перебирала рожевими лапками по гладенькому камінні. Із зачудуванням, навіть острахом дивилась вона на недужого, зарослого чорною бородою Шабтая Цві.
— Не бійся мене, пташечко, — просив він ластівку, — не відлітай. Ти буваєш взимку в Єрусалимі, розкажи, як там місто моє.
Причулось йому, що ластівка відповідає:
— Ластівко, бідна ластівко, не можу я викликати дощ! Я вже більше не Машіах, а вбогий дервіш старцівського ордену Бекташі, я забув власне ім’я — і світ теж забув про мене…
Безгучно відчинились двері, зазирнув до камери стражник. Геть здурів, подумав він, з ластівкою бесідує. Він більше не небезпечний…
Шабтай Цві, він же Амірах, він же Азіз Мухаммед Ефенді Капиджі-баші, відійшов зі світу сього в судний день 1676 року[9] за григоріанським календарем. Саме тоді, коли писав листа єврейським купцям. Просив передати йому молитовник на осінні свята. Шабтаєва душа відлетіла, коли він заледве встиг вивести останню літеру — «нун» сафіт[10].
Мусульмани поховали Шабтая Цві того самого дня на старому цвинтарі біля берега невеликої річки чи струмка. Після цього потік вийшов зі свого звичного русла. Могилу Шабтая вкрило грубим шаром намулу, залило каламутною водою, по якій швидко пливли товсті чорні вужі з оранжевою плямкою на плоскому черепі. Слова мудрого каббаліста Езри д’Альби здійснилися: самопроголошений Машіах опустився на дно до змій. Крокодили, щоправда, в тому струмку не водилися, однак д’Альба не міг цього предбачити, він же ніколи не був у Албанії…
У XXI столітті Ульчин став модним курортом. На руїнах замку, у вежі Балшіга, що збереглася, відкрилась художня галерея. Там, де доживав свої дні в засланні єретик Шабтай Цві, єврейський мусульманин, якого й досі шанує орден Бекташі, суфій Азіз Мухаммед, тепер виставляють свої бездарні картини художники. Намальовані яскравими хімічними фарбами, вони непогано продаються, і згорблений гід розповідає групі про загадкового чоловіка із сумними єврейськими очима, що був ув'язнений тут у 70-і роки XVII століття. Але це їм вже нецікаво, і, побіжно оглянувши подряпані довгими кігтями лиликів кам'яні склепіння, туристи йдуть засмагати…
14. Раббі Коен і патер Несвіцький
Тієї нещасливої ночі, коли вперта русинка Маріца пішла на здибанку з книгарем Леві, вирядившись в сукню пані Сабіни й начепивши на шию скелет змії, єзуїт Іґнатій Несвіцький довго не міг заснути. Його мордували болісні сумніви, він задихався від злості, очі навідріз відмовлялись заплющуватись. У такі хвилини Несвіцький ладен був розрубати навпіл кожного, хто насмілився б йому завадити, та наразі був сам. Втративши надію на сон, єзуїт вирішив вийти прогулятися сплячим містом.
Рідні галицькі чорти завели патера туди, куди він навідувався й раніше: гарну вуличку, забудовану особняками шляхетних польських родин. Дім, де мешкала пані Сабіна, був не найгарніший, але затишний садок й кущі троянд довкола привертали до цього куточка увагу. Посаджені багато років тому, ще старим садівником її діда, китайські ружі розрослися, затуливши високий кам’яний мур огорожі. На перехожого відразу навалювалися пряні пахощі квітів, а колючі стебла хапали за одежу. Те саме спостигло й суворого ханжу: край його сутани зачепився за колючку. Пробуючи відчепитись, єзуїт Несвіцький нахилився — і те, що він побачив, відволікло його увагу від думки про порвану сутану.
Він знайшов загублений Маріцою амулет. Із виглядом знавця зміїної анатомії Несвіцький підняв скелет, пильно вдивляючись в нього, й швидко визначив: це поворізник[11]. З усіх змій, що водились у цих краях, поворізник вважався найотруйнішою. Довга, два й більше метрів, біла чи сірувата з фіолетовими смугами, ця гадина вважається таємною помічницею відьми. Без поворізника не обійтися в тих похмурих ритуалах, з якими колегія єзуїтів приречена боротись. Скелет цієї змії, підвішений на чорному шнурку з тонко скрученої овечої вовни, як вважають забобонні селяни, захищає свою власницю від нещасть та вроків. Цікаві справи відбуваються на аристократичній вулиці!
Несвіцький поклав амулет Маріци до кишені й пішов додому. Маріца не відразу зауважила, що зміїний амулет пропав. Допомагаючи як завжди своїй пані вдягтися і причесатися, вона не квапилась, позіхала, усім своїм виглядом демонструючи, що не встигла виспатись уночі.
— Ти сьогодні геть сонна, — зауважила пані Сабіна, коли Маріца впустила на підлогу золоту шпильку. — Напевно, гуляла з кавалером по даху?
— Ні, пані, — збентежилась русинка, — я трохи запізнилась, була в саду, тут, біля трояндового куща.
— І кого ж ти зваблювала, моя хитрунко?
Маріца завагалась. Зізнатися, що вона влаштувала нічне побачення з книгарем Османом Седе, нічого не сказавши про це пані? Але й обманювати господиню теж недобре, правда рано чи пізно випливе назовні.
— Я була з тим, хто подобається вам, пані Сабіно, — ухильно відповіла Маріца, — і він подумав, що до нього вийшли ви. Він нічого не зрозумів, було так темно, ніжно, романтично…
— Навіть не знаю, сварити чи дякувати, — сказала Сабіна, — з одного боку, мені давно хотілось попросити тебе про це, а з іншого…
Але що з іншого, пані Сабіна не встигла договорити. Погляд її впав на шию Маріци. Учора вона була з амулетом! А де ж скелет поворізника?!