Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 14)
Повітря в приміщенні з цією нішею обігрівали два гарні каміни, до яких крокодили виповзали погрітися перед сплячкою. Засинали вони зазвичай на початку жовтня, а прокидались у квітні.
Ковтаючи чергову жертву — а нею міг стати слуга, що не вгодив панові, чи хтось з простолюду, який дуже заборгував панові, крокодил давився до сліз, які великими солоними краплями котились з його маленьких доісторичних очей.
Кругла вартова вежа, куди на верхню площадку привезли закутану у ведмеже хутро Сару, вважалась ідеальним сховком. Стіни метр завтовшки надійно ізолювали Сару від усіх зовнішніх звуків: перебуваючи там, неможливо було розчути усе те, що відбувалось на подвір’ї чи в інших покоях замку. Вузькі, декоративні віконця, які годились лише для того, щоб виставляти з них зброю, затулялись товстими решітками, а крім того ще й металевими віконцями. Ґвинтові сходи, що провадили до круглої вежі, виявились вельми незручними для частих підйомів та спусків, особливо, якщо бігати туди-сюди доводилось в сукні з довгим, що тягнувся по землі, шлейфом. Щоб зійти донизу, бажано було не лише роздягтися, але й зняти взуття, що як на зло, за тодішньою модою, було все на височезних підборах.
Утім, навіть подолавши всі 666 приступок ґвинтових сходів, полонянка все одно не потрапляла до замку. Вежу збудували пізніше, тому вона не з’єднувалась із замком безпосередньо. Слід було знати потайні ходи, що неможливо для людини, яку лише кілька годин тому привезли до замку.
Бідолашна Сара озирнулась. У кам'яних, вимуруваних колом мурах вежі зачаївся вічний морок. Із вузенького віконця-бійниці до неї ледве досягав жалюгідний промінець світла. Нічого м’якого, крім ведмежої попони, в яку Радзивіл загорнув Сару, у вежі не знайшлося.
Важкі дубові двері з мідними кільцями-ручками не відчинялись. Вродливих дівчат пан Радзивіл викрадав частенько, завжди використовуючи один і той же спосіб. Підшукавши нову жертву, він зненацька відвозив її до круглої вежі й замикав на час, цілком достатній, щоб нещасна змирилась з своєю долею. Слугам заборонялось відчиняти, не зважаючи на крики і благання викраденої. Та й не почуєш крізь непроникні кам’яні склепіння.
Наступного дня змордована красуня, востаннє намагаючись штовхнути двері, виявляла з подивом, що замок відімкнутий і крадькома сходила гвинтовими сходами донизу, на перший поверх вежі. Там, серед цілковитого безлюддя й тиші, стояв невеликий круглий столик з горіхового дерева.
Піклуючись про зголоднілу полонянку, слуги викладали срібні таці з вишуканими стравами — ніжним м’ясом куріпок, зацукрованими фруктами та молочним десертом. Забувши про пильність, дівчина накидалась на їжу і знищувала усе до крихти, вважаючи, що таці забули підчистити панські гості.
Але хитрий Радзивіл до страв підмішував східні зілля, що давали через певний час снодійний ефект — викрадена пейзанка засинала, втрачаючи самовладання, і не опиралась пестощам настирливого розпусника. Пан приходив до круглої вежі лише тоді, коли дівчина вже встигла перекусити, і починав звичайні свої умовляння: ви, дорогенька, у нас не полонянка, а гостя, чи не бажаєте подивитись мій замок? Викрадена погоджувалась.
Стах Радзивіл показував їй красиве умеблювання, не забуваючи розповісти про своїх крокодилів. Несподівано вона потрапляла до зали з нішею, де лежали дрімаючи товсті темно-зелені колоди, поцятковані горбкуватими наростами та помережані складками.
— Се мої вірні помічники, — всміхаючись, розповідав пан Радзивіл. — Я привіз їх з теплих берегів Нілу.
Зачувши голос господаря, зубаті пащеки розкривались в страшній подобизні доброї посмішки.
— Ну, ну, дорогенькі, не чіпайте! — зупиняв їх Стах, додаючи: — Ви ж нещодавно їли, невже зголодніли? — І називав ім’я якої-небудь колишньої наложниці, чиє молоде м’ясце виявлялось білим та м’яким, наче у свіжовпійманої в лісі куріпочки. Звісно, Радзивіл блефував: наразі жодної зі свої наложниць він крокодилам не згодовував. Утім, хто зна, якщо нова жертва буде погано себе поводити, то чи не опиниться вона в глибокій, повній гострих зубів, пащі? Далі пан розважав панянку тихою, приємною музикою, що лилась з його колекції музичних шкатулок вигадливих форм. Від неї ослабла від зілля поринала в сон, а тоді він відносив сплячу красуню нагору.
Однак, із Сарою вийшло трохи по-іншому. Вона спустилася до столика, але не взяла звідти нічого. Ні, дівчина була голодна, проте в неї виникли сумніви щодо кошерності панського вгощення.
І так стільки років в монастирі їй доводилось харчуватись трейфом! А зараз, коли Сара знову стала жити серед євреїв, вона і в думках не могла припустити такого осквернення…
Тому Стах Радзивіл здивувався, коли побачив, що Сара не доторкнулась до їжі.
— Я цього не їм, — байдуже кинула вона викрадачеві.
— Тоді вам судилось померти від виснаження, — сказав пан.
— Нехай, — зітхнула Сара, — але я наїлась всілякої гидоти ще в монастирі, вистачить до кінця життя!
— То ви виховувались в монастирі?! — Стах був вражений.
— Козаки влаштували погром і вбили моїх батьків, — відповіла Сара, — мене ж силоміць забрали до монастиря й охрестили Терезою. Я прожила в них у приниженні кілька років і, якби мене не забрали сови, то і досі терпіла б. Невже мені знову доведеться жити серед чужих? Благаю вас, пане, облиште мене, відпустіть! Хіба мало вам інших дівчат?!
Радзивіл був зворушений. А що коли перед ним та сама донька рабина, здатна зняти закляття?
— А ким були ваші батьки, люба? — спитав Стах.
— Я донька рабина Меєра, — сказала Сара, ковтаючи сльози.
— Ось воно як, — замислено мовив пан, — тоді зрозуміло…
Сара виявилась єдиною зі всіх наложниць невгамовного Радзивіла, яку він тримав у себе в замку не силою, і яку — важко уявити родичам-ханжам — збирався навіть зробити своєю законною дружиною! Щоправда, чарівна єврейка вінчатися не погодилась, сказавши, що після монастирського ув’язнення не почуває до християнства нічого, крім тваринної відрази, а відтак ніколи не переступить поріг костелу.
Коли Радзивіл зрозумів, що від Сариної прихильності залежить зняття прокляття, то не наважився нав’язувати їй свого товариства і не потягнув дівчину в шовкові алькови.
Відвівши Сарі окремі покої, він провідував її, запрошував на прогулянки садом, читав зворушливі вірші й подарував двох чорних лебедів, які плавали в ставку.
Колись вона покохає мене, мріяв Стах, що мав звичку жорстоко обходитися з дамами нижчого стану. Якщо я зв'яжу її мотузками, Сара нізащо мене не пробачить, а отже, прокляття буде діяти. Треба збудити в ній щирі почуття, як не любов, то, принаймні, повагу! Лише в цьому випадку я звільнюсь від закляття мого предка Осьцика, отже ж лихий був єврей, що й казати!
Задля Сари пан Радзивіл змінив своє життя. Закинув будівництво костелу з підземеллями, не ходив більше оглядати роботи, куди перше полюбляв втручатися, дозволивши будівничим чинити на власний розсуд.
Замість цього він влаштовував веселі вистави, де в непристойному вигляді показувались інші Радзивіли, відомі своїм вдаваним благочестям, улеслива, звинна придворна челядь, жадібні купці.
Розігрував Стах Радзивіл і «жидіаду» — комічне дійство про євреїв, де усі ролі грали самі лиш вельможні католики, вирядившись у вбрання з довгими полами, капелюхи, накладні кучері та важкі асирійські бороди. Згідно Стахового задуму, «жидіада» повинна була закінчуватися передсмертним словом. Стоячи перед плахою, перебраний «єврей» — а насправді поляк — промовляв геть уже непристойні слова на адресу добрих католиків, що засудили його до страти, ганьблячи християнську віру, що це навряд чи могло кому-небудь пробачитися. Однак вибачалось Радзивілу. Закінчивши різку промову, єврей мимоволі знімав бороду, відчіпляв пейси й кидався до гостей, благаючи врятувати його від катів, примовляючи при кожній фразі «
Сара не сміялась. «Жидіада» здавалась їй несмішною, але й не надто образливою: бо ж вистава ця — що й казати — наскрізь антихристиянська. Вона ходила зажурена, розмірковуючи над власною долею.
Може, оті сни дурили її, не нареченою Машіаха бути Сарі, а заручницею хтивого польського князя, чиї володіння перевершують цілу землю Ізраїлеву?
— Чому ти не радієш, моя Саро?! — цікавився Стах Радзивіл, — хіба я не надав тобі свого замку, не вбрав у шовки та парчу, не розважаю тебе веселими сценками? Чого тобі бракує, моя Саро?
— Мені бракує моєї батьківщини, — відповідала йому єврейка, похиливши голову. — Кожної ночі я бачу її уві сні й, прокинувшись, сподіваюсь побувати там, але все довкола польське, і ви поляк,
— Мене лякає Несвіж, — плакала Сара, — оте величезне сіре каміння, вогкість жаби, вужів, які смокчуть по всіх кутах молоко з мисочок, високі стелі, завжди холодні каміни. А ще отой
Почувши це, пан Радзивіл поблід. Століття стояв