Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 13)
Першим Радзивілом[4] вважають литовського жерця культу Перунаса, що повелівав, якщо вірити повір'ям нехрещених литвинів, блискавками та грозами.
Об’єднавши під своєю священною владою розділені балтійські племена, Радзивіл перед смертю охрестився за християнським обрядом і, передаючи владу своєму синові, змусив його заприсягтися у вірності церкві. Бо інакше його нащадкам ніколи не бачити ані земного щастя, ані посмертного прощення гріхів. Задля панування над литвинами юний Радзивіл пообіцяв батькові, що не лише буде зразковим християнином, а й охрестить увесь литовський народ «
Але як тільки колишній жрець віддав Богу душу, його наступник взявся за жертвоприношення ідолам, зруйнував церкву, повернув привілеї жерцям, дозволив народні гульбища та непристойні звичаї, а заморських проповідників християнства наказав згодувати прирученим ведмедям, що вельми втішило останніх, завжди голодних, прикутих ланцюгами у ямах. Свідків хрещення свого вітця син також прибрав, почав носити його ритуальну одіж та золоті прикраси, а на довершення покохав дочку віщунки, яку звали Яніта, та одружився з нею. Від Яніти й пішли характерні для Радзививілів пишне, ледь кучеряве волосся з рудизною, мармурова тонка шкіра й маленькі ступні.
Доньку Радзивіла та Яніти, Риїне, теж не можна назвати доброю християнкою: мало того, що вона страшенно полюбляла викликати духів, варити зілля і перетворювалась під час кожного місяця уповні на білу вовчицю, так вона ще й віддалася за прийшлого єврейського парубка Осьцика (Йосифа), сина лихваря, і прийняла його юдейську віру. Чари Риїне облишила й отримала нове ім’я Рахель. Отак руде сімейство литовських жерців зв’язало себе з чорнявими нащадками біблійних героїв.
Ясна річ, вони це ретельно приховували, і хоча відтоді діти Радзивілів отримували на додачу до литовського ще й потаємне юдейське ім’я, онуки Осьцика та Рахелі росли католиками. Старий Осьцик, що пережив дружину, заставши хрещення та конфірмацію онуків, начебто прокляв усіх християнських Радзивілів — що живуть нині і які народяться пізніше.
Щоб їх змагали усі можливі нещастя, щоби маєтки обертались стражданнями, щоб кохання не приносило жодної втіхи, а ратні подвиги й наближення до двору не могли спокутувати гріху зречення віри.
Єдине, що може зняти прокляття зі всього роду, це чисте кохання юного Радзивіла до єврейської дівчини, дочки рабина. Отоді, повернувшись до юдейського віросповідання, яке обрали колись його предки, ця молода пара прожене навислі над Радзивілами лиха й принесе їм нову славу. А запорукою цього повинен служити потворний залізний птах, ptak zelazny[5], викуваний вмілим ковалем Осьциком із каменю, що впав з неба, великий, незграбний, з важкими залізними крилами й зубастим дзьобом. Коли закляття зникне, птах оживе, замахає крилами, зацокає кігтями…
Так мовиться в апокрифі, що зберігається в архіві Радзивілів з незапам’ятних часів. Якось він потрапив на очі Миколаю-Кшиштофу Радзивілу, який шукав в купі паперів любовні вірші діда. Спершу Миколай-Кшиштоф не повірив: надто вже багато пліток крутилось довкола його родини, кожна фантастичніша за іншу, тож ніяка пращурка-чаклунка з чоловіком-євреєм здивувати його не могла.
Казки, зітхнув він, кладучи рукопис на віддалену полицю.
Минув час. Наприкінці XVI століття Миколай-Кшиштоф Радзивіл раптом забажав помандрувати по Близькому Сході. З Італії він вирушив через Середземне море до Єгипту — хотілось побачити піраміди. Побачивши піраміди, Миколай-Кшиштоф придбав у Каїрі дві єгипетські мумії, чоловічу й жіночу, перебинтовані й несимпатичні, до того ж від них тхнуло бальзамом, а відтак вирушив до Єрусалиму. Відвідавши християнські святині, Радзивіл поплив назад до Європи, от тільки мумії довелось викинути за борт, коли здійнялась буря. Не знав Миколай-Кшиштоф, що відтепер до двох проклять додасться ще й третє, за те, що придбав викрадені з пірамід мумії шляхетних єгиптян та ще й потопив у морській безодні.
Скривдити мумію — тяжкий злочин, мумії — публіка лиха, лихіша навіть, ніж Радзивіли, і образ не пробачає. Приїхавши додому, Миколай-Кшиштоф почав жити по-радзивілівськи — пишно, бучно й весело, забувши про мумії. Не до них було — то проект замку й костелу з підземним склепом придумував, то встрявав у міжусобні чвари, то за дамами упадав. Магнатам ніколи нудьгувати.
Однак мумії не забули про Радзивіла. Почали снитися йому ночами, бинти свої розвивати і в’їдливо, по-єгипетськи, запитувати: пощо ти, Радзивіле, порушив наш мирний спокій? Навіщо купив нас на базарі в араба, розкрадача гробниць, як ляльок сповитих, тягав за собою по цілій Палестині, а відтак викинув у море? Погано нам там, Радзику, дуже погано: риби хижі, кожного дня по шматку відривають, щонайтонші бинти розмотали, кусають та й кусають, солона вода вимиває бальзам, так і розкластися можна… Чекай, пане, на нові лиха, якщо старих тобі замало!
Спить Миколай-Кшиштоф, а мумії його лоскочуть, смикають і термосять, а на ранок на тілі виявляються сліди гострих пазурів.
Блощиці, гадав Радзивіл, блощиці зелені мене, ясновельможного, кусають! Велів слугам перед сном постіль перевіряти, усі перини, усі подушки, шукати блощиць, і про всяк випадок посипати сухими травами, що мають прогнати блощиць. Проте як і раніше прокидався він від укусів, лаючись, блукав зі свічкою замком, шукав блощиць. Не давали спокою йому оті мумії, чоловік з дружиною, поважні єгипетські сановники. Подіяло їхнє прокляття…
Катажина Тенчиньська, вродлива шляхтянка, народила Миколаю-Кшиштофу Радзивілу багато дітей, але всі вони помирали немовлятами, не проживши й року: хто від свинки, хтось від кіру, а хтось від завороту кишок чи від бронхіту. Шляхетні люди у ті часи часто ховали своїх малюків, і ніхто не міг їм зарадити, ані заморські лікарі, ані сільські знахарі. Таке траплялось у кожній родині, але тільки у Радзивілів діти гинули з року в рік, й маленькі, схожі на шкатулки, труни складались одна поверх одної до родинного склепу під костелом в Несвіжі. Усього їх було дванадцять.
Пані Катажина померла з горя, і пан невдовзі пошлюбив сестру колишньої дружини, також Катажину, з дому Острозької, на ймення Ельжбета. Звичайно, Папа дозволяв вінчатися лише один раз, але закони писались не для Радзивілів, тому понтифік щоразу молодят обдаровував: то срібний сервіз на 200 персон (не скупитися ж, коли такі люди одружуються?), то рідкісну ікону в діамантовому окладі, то який-небудь середньовічний манускрипт.
А пані Катажина Тенчиньська, Ніоба, що втратила дітей, перетворилась на пухнасту сову з пір'ястими вушками, і ночами смутне ухання лунало на околицях Несвіжа, запитуючи —
І дітки з домовинок із гербами відповідали:
Помираючи, Миколай-Кшиштоф Радзивіл Сирітка заповідав своїм нащадкам — і не лише їм, а й цілому роду, нащадкам усіх гілок, спробувати зняти з Радзивілів давнє прокляття, хоча б одне, тому що жити під трьома прокляттями дуже зле, не знаєш, на які капості очікувати, й до чого готуватися… Діти обіцяли.
Але взявся виконати цю обіцянку лише Стах Радзивіл, далекий, не надто багатий родич Миколая-Кшиштофа. Він, рано втративши батьків, виховувався в Олику, в замку Альбрехта Радзивіла. Стах виглядав хлопчиною тихим, мирним, радзивілівська натура, отруйна й гаряча, визирнула в ньому пізно, тому, напевно, ніхто в нього не просив знімати прокляття і не здогадувався, що Стах на це здатний.
Коли Стах став дорослим, впливовий опікун його, Альбрехт Радзивіл, побоюючись, аби той не почав вимагати своєї частки, передав Стахові право стягати з підвладних Радзивілам єврейських містечок усілякі податі, податки та збори. Для капіталів самого Альбрехта ці гроші не важили багато, тому він не вагаючись передоручив їх своєму вихованцеві: нехай збирає, може, заразом навчиться провадити справи. А там побачу, чи впоминати його в тестаменті…
Стах виявився хитруном, і, не довіряючи управителям, сам почав їздити по Речі Посполитій, зустрічатися з кагальними старостами, витрушуючи з них гроші. Старости стогнали, падали ницьма, скаржились на неврожай, на постійну вбогість єврейських родин, що не знали іншого харчу, окрім
— Які гроші? — плакали вони і пхали Стахові хабаря. Але гоноровий пан відштовхував руку кагального старости, цілячись кованим чоботом в його нахабну єврейську пику. Саме в день такого-от об’їзду містечок Стах Радзивіл й побачив у вікні синагоги вродливу єврейку Сару, відвіз її до свого багато спорядженого палацу, вибудуваного за всіма канонами неприступної фортеці: високі кам’яні мури, сторожові вежі, підйомні мости, оточені ровами, куди влітку пан запускав живих крокодилів. Крокодилів, якщо вам це цікаво, Радзивіл замовляв у Єгипті, привозили їх у бочках, наповнених водою з Нілу, й рідко годував, щоби зубаті ящери не забували про свої обов’язки — поїдати тих, хто наважиться порушити спокій Стаха Радзивіла.
На зиму, коли вода у ровах довкола замку промерзала аж до дна, крокодилів обережно заманювали м’ясом в особливі бочки з теплою каламутною водичкою, і турботливо опускали в кам'яну, видовбану в підлозі замку, нішу, де нільські крокодилята чекали весни. До ніші, круглої й неглибокої, жолобами надходила підігріта вода, а вздовж її країв росли осока й водяні лілії, створюючи звичний затишок закритої водойми.