Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 12)
Яка вже тут помста раббі Коену…
Дні єврейського вигнанця в Золоторіжжі минали на диво одноманітно.
Щоп’ятниці Шабтай вирушав на галасливий ринок вимінювати золоті монети та прикраси покійної дружини. Виручені гроші дозволяли йому заледве звести кінці з кінцями: зазвичай вони закінчувались ще в четвер, і до п’ятниці йому доводилось сидіти голодним, не запалюючи вогню. Увечері в п'ятницю Шабтай поспішав на джума-намаз, не лише для молитви, але щоб і побалакати з людьми, почитати при яскравих світильниках мечеті. Засиджуючись допізна, Шабтай з гіркотою повертався до холодного й темного дому, звідки повтікали, не знайшовши нічого їстівного, навіть миші…
Одежа його, колись пишна (за кращих часів Шабтай мав вбрання на кожен день тижня і розкішні шати на єврейські свята), геть зносилась, чимало довелось продати. Часом цікаві турки, зазирнувши у маленьке віконце вбогого будиночка, бачили, як ізмірський авантурник лагодить циганською голкою собі одежу, довго силкуючись потрапити ниткою у вушко голки, напружуючи підсліпуваті від нічного читання очі.
Невідомо, чим би закінчилось його життя на околиці Золотого Рогу, але зненацька Шабтаєві всміхнулась фортуна: йому допомогла родина вірних прихильників Пілоссоф (Пілоссофо, Філософо — в інших транскрипціях).
Багатий грецький єврей Йосиф Пілоссоф давно стежив за тріумфом Шабтая, вважаючи себе не лише його адептом, але й людиною, що їй сам Б-г повелів допомогти знедоленому проповіднику в лиху годину.
Дізнавшись, що Шабтая Цві за наказом султана вигнали зі стамбульського передмістя Куру-Чешме в Золоторіжжя, Йосиф Пілоссоф вирішив провідати бідолаху. Один з небагатьох, Йосиф вірив, що Шабтай Цві — справді Машіах, що він не перемінив віру, а, навпаки, тепер став ближче до синів Ішмаеля, сповняючи сокровенний план, незбагненний для профанів.
Що саме збирався робити Шабтай Цві, ставши мусульманином, про це Йосиф Пілоссоф міг лише здогадуватись, та й то туманно.
Можливо, Шабтай вважав цей непевний час найбільш сприятливим для об’єднання релігій, або йому захотілось допровадити мусульман до більш відточеного юдаїзму, використовуючи задля цього таємний орден суфіїв Бекташі, зрештою, це не найголовніше, міркував Йосиф. Нам, крамарям, це важко збагнути. Проте, без сумніву, душа Шабтая, усі її три сокровенні шари — «не-феш», «нешама», «руах» — завжди залишались єврейськими, і я повинен його в цьому підтримати.
Разом з Йосифом Пілоссофом до Золотого Рогу приїхала його старша донька Йохевед[3], вродлива удова, яка після смерті чоловіка повернулась до отчого дому. Вони не знали про смерть Сари-Фатіми, тому старий хитрун Йосиф Пілоссоф не будував під час мандрівки жодних планів щодо Йохевед.
Заручини Шабтая з Йохевед відбулись значно пізніше, згідно взаємної симпатії і після закінчення річної жалоби, а Йосиф дізнався про це ледь не останнім.
Прибувши до Золотого Рогу, батько з дочкою довго шукали місце, де мешкає Шабтай Цві. І Йосифу, і Йохевед чомусь здавалось, ніби той мешкає у високому палаці, оточений юрмами прихильників, слуги ніжно обмахують його віялами з павиного пір’я, а відтак перший-ліпший зразу вкаже дорогу.
— Не знаємо такого, — відповідали їм місцеві мешканці, — вперше чуємо!
Нарешті вони здогадались спитати Азіз Мухаммеда — й гостям вказали на непримітний, низенький будиночок, побілений вапном і вкритий вигорілою на сонці дешевою черепицею.
— Тут мешкає якийсь єврей, кажуть, маг і чорнокнижник, що продав шайтанові душу, — повідомила Йохевед говірка туркеня.
Йосиф з донькою смикнули мідну клямку. Двері виявились зачиненими.
— Почекаємо, — мовив він до Йохевед. Десь через двадцять хвилин у двір влетів згорблений, погано вдягнений чоловік незрозумілого віку та національності.
Голову його прикрашала турецька чалма, пояс стягував добряче витертий юдейський талес, а мешти з телячої шкіри зблискували дірами.
Не таким вони пам’ятали Шабтая! Був він високий, гарно збудований, гордої постави, у всіх його руках відчувалась незнищенна внутрішня шляхетність. На делікатних пальцях вабили око великі персні з самоцвітами, прикрашені вирізьбленими охоронними пентаграмами, заклинаннями та єврейськими літерами. Шию прикрашали химерні амулети, а від дорогої одежі струменіли легкі, ледь чутні пахощі мигдалевої та трояндової олії, кориці та ще чогось такого, чому бідні люди не годні були навіть підібрати назву. У ті часи поруч з Шабтаєм бавилось двійко білих тигренят, чиє приємне хутерце розмальовували чорні смужки. А поблизу стояла чарівна, в бірюзовому вбранні, Сара, сяючи своєю дитячою посмішкою, кохана й незабутня для всіх, хто її бачив.
Йосиф Пілоссоф ледве упізнав у обірваному туркові Шабтая.
Зустріч їх виявилась зовсім не тріумфальною: мало того, що Шабтай був у дірявих мештах, він ще ніс в руках старанно загорнену незнайомкою милостиню — щойно спечений корж.
Побачивши гостей, Шабтай швидше злякався, ніж втішився: не хотів постати перед своїми шанувальниками в такому вигляді!
Однак щирість та доброзичливість Йосифа та Йохевед розтопили кригу. Шабтай відчув, що вони зможуть його виручити, й чесно розповів про свої злигодні. Довідались вони і про смерть Сари, і про те, що тисячі колишніх соратників залишили його в цілковитому забутті — ладні колись навіть померти задля Машіаха, нині відвертають свої обличчя. Відкрив їм Шабтай і те, що чимало заборгував торговцям з ринку, що розмінює останні монети, а нав’язаний йому супроти його волі слуга тижнями не з’являється в домі.
Шабтаєві знову пощастило. Йосиф Пілоссоф наважився передати гроші, зібрані євреями в містах Мореї, коли вони ще вірили у високе призначення ізмірського каббаліста. Йосиф чомусь не встиг віддати їх Шабтаєві, а тепер пригадав. Сума виявилась пристойною, на неї він міг прожити кілька років.
Окрім пожертв, Шабтай отримав від родини Пілоссоф непоганий дім з виглядом на бухту Золотого Рогу, з невеличким садочком, де росли абрикосові та гранатові дерева, а також солодкий виноград.
Дім цей не був власністю Йосифа Пілоссофа — він винаймав його для Шабтая, за високу плату, аби лишень збавитель єврейства міг спокійно здобувати таємні знання, не турбуючись про прихисток. Подейкували, начебто Шабтай одружився з Йохевед із вдячності за пожертви батька, що ніколи не кохав її, що таким чином Йосиф Пілоссоф вирішує нараз дві проблеми — віддає доньку і приховує від кредиторів більшу частину свого капіталу, що перейшов тепер в руки Шабтая Цві, що насправді Йохевед негарна й немолода жінка, що втратила останній шанс вийти заміж.
Однак Шабтай не звертав уваги на ці плітки. Він по-своєму покохав Йохевед, яка поділяла думку щодо обраності й незвичайності мужа, віднайшовши те, чого йому так страшенно бракувало — підтримку. Як і батько, Йохевед вірила, що Шабтай Цві — справжній Машіах, тільки через різні причини лихі суперники не дозволяють йому розкритися повністю, змушуючи брехати, переховуватись та робити незрозумілі вчинки. Коли Шабтай почав проповідувати в Ізмірі, Йохевед була ще дівчам, але вона добре затямила екстатичний захват, що охопив євреїв у маленькому містечку на Пелопонесі. Коли до них долинула звістка про виступ Шабтая, малознайомі або навіть ворогуючі поміж собою люди стали цілуватись, вітаючи з приходом Звільнителя, танцювали в синагозі, збившись у коло. Жінки плакали. До Ізміру відправили делегації вчених старійшин — розвідати детально, що та як, і при можливості пробитися до Шабтая, відірвавши на згадку край його одежі…
А тепер Йохевед вийшла заміж за цього загадкового, навіть фантастичного чоловіка! І від неї залежить, як складеться його життя, чи вдасться Шабтаєві зацарювати в Єрусалимі. Вона так тішилась тим весіллям…
Однак в Золоторіжжі, в гарному будинку, оточеному стиглими гронами й гранатовими деревцями, Шабтаю вдалось пожити зовсім недовго.
Невдоволені євреї почали збирати кошти на бакшиш великому візирю, аби той лишень звільнив їх рідний край від присутності нечестивого єретика.
11. Прокляття роду Радзивілів. Полонянка Сара. Ptak zelazny
Великий, могутній і впливовий у Польщі та Литві рід Радзивілів. Славляться вони своєю політичною владою, яка мало що не дорівнює королівській, незліченними скарбами, а також напрочуд важкою та сварливою вдачею. Лиха вдача Радзивілів давно вже стала легендою, в містах та містечках часто можна було почути:
Кожен паросток Радзивілового кореня вважав за свій обов’язок влаштувати яку-небудь скандальну справу. Однак гуляти, як гуляли на останні гроші звичайні шляхтичі, Радзвілам було замало.
Треба зробити щось таке, що залишилось би в пам’яті нащадків й викликало забобонний жах. Одні Радзивіли розпочинали битви, що змінювали хід історії, інші влаштовували бенкети на тиждень, на яких поїдали звірину зі всієї околиці, треті складали вірші або описували власні подвиги в довжелезних мемуарах. А ще їх вирізняла особлива хіть до жіночої статі, завдяки чому по всіх підлеглих їм землях бігали маленькі руді чи рудуваті дітки, незаконна кров Радзивілів. Але Миколай-Кшиштоф Радзивіл, на прізвисько Сирітка, на початку XVII століття захотів — не бозна-що, а звільнити власний рід від стародавнього прокляття, що висіло над ним. Про нещастя, які супроводжували історію цієї родини з давніх часів, довго оповідати, найліпше робити це задушливої літньої ночі перед грозою, коли чорні хмари пронизують жовті блискавки, у повітрі витає містичний жах, а лилики, що повисли на грубих мурах родового замку, перестрашено попискують від гуркоту гримавиць. Запаліть свічку, розкрийте ветхий манускрипт, писаний на пергаменті ліловим чорнилом, зсуньте з колін улюблену кицьку — а то від страху її зелені очі спалахнуть фосфором…