Ю. Несбё – Безтурботний (страница 85)

— Моя колега Беате Льонн сьогодні не змогла прийти, вона зараз у Німеччині на конференції слідчих, розповідає, як за допомогою цифрових маніпуляцій із зображенням на відео або фото і підключенням веретеноподібної звивини можна впізнати в обличчя злочинця під маскою. У неї рідкісна природжена здатність: вона пам’ятає обличчя всіх людей, що коли-небудь зустрічались їй.

Еуне кивнув:

— Мені цей феномен відомий.

— Коли я показав їй ці картини, вона відразу назвала прототипи персонажів.

— Та ну?! — Еуне звів брову. — Нумо давай викладай.

Харрі показав пальцем:

— Ліворуч Арне Албу, в центрі Альф Гуннеруд, ну а про-воруч я.

Еуне примружився, поправив окуляри і почав розглядати портрети з різних точок.

— Цікаво, — пробурмотів він. — Надзвичайно цікаво. А я бачу тільки контури облич.

— Я хотів, щоб ти як експерт поручився, що таке цілком можливо. Тоді ми зможемо довести тісніший зв’язок Гуннеруда з Анною.

Еуне змахнув рукою:

— Якщо те, що ти говориш про фрьокен Льонн, правда, то їй досить мінімум мініморум інформації, щоб упізнати обличчя.

Коли вони вийшли на вулицю, Еуне сказав, що з професійного інтересу хотів би зустрітися з цією Беате Льонн.

— Вона слідчий, як я розумію?

— Так, у відділі пограбувань. Ми з нею розплутуємо справу Забійника.

— А, зрозумів. Як просувається?

—- Так собі. Слідів небагато. Вони припускали, що він скоро піде на нове пограбування, але поки що цього не сталося. Що, взагалі-то кажучи, дещо дивно.

На Бугстадвеєн Харрі побачив перші осінні сніжинки, що кружляли в повітрі.

— Зима! — крикнув Алі з другого боку вулиці й показав Харрі пальцем на небо. Він щось сказав братові на урду, й той відразу замінив його в ролі вантажника і почав затягувати ящики з фруктами до магазинчика. Алі м’якоюходою перетнув вулицю й підійшов до Харрі.

— Добре, що все скінчилося, — всміхнувся він.

— Звичайно, — відповів Харрі.

— Осінь — гівняна пора року. Нарешті сніжок пішов.

— Точно. А я думав, ти про ту справу говорив.

— З цим комп’ютером у твоїй комірці? Вона закінчена?

— А тобі ніхто про це не говорив? Вони знайшли людину, яка його там поставила.

— Он воно що. Тому дружину повідомили, що мені не треба сьогодні на допит в Управління. А що там насправді сталося?

— Коротко кажучи, один тип намагався подати справу так, ніби я був замішаний у серйозному злочині. Якщо запросиш мене сьогодні на обід, я докладніше розповім.

— Та я тебе вже запросив, Харрі!

— Ти не сказав, о котрій годині.

Алі звів очі догори:

— І чому у вас обов’язково треба день і годину призначати, щоб у гості прийти? Та ти просто в двері постукай, і я відчиню, а їжа у нас завжди є.

— Спасибі, Алі, я постукаю голосно і чітко. — Харрі відімкнув ворота.

— А ви з тією дамою розібралися? Може, це поплічниця була.

— Про кого ти говориш?

— Та про ту незнайому даму, я її того дня перед дверима до підвалу бачив. Я про неї цьому говорив… Тому, як його там?

Харрі застиг, забувши натиснути ручку воріт:

— Нумо, Алі, давай у точності викладай, що ти йому говорив.

— Він запитав, чи не помітив я чого незвичайного в підвалі або біля нього, ось я і сказав, що бачив незнайому даму біля входу до підвалу Коли я увійшов до під’їзду, вона стояла до мене спиною. Я це запам’ятав, тому що хотів запитати, хто вона така. Але потім почув, як клацнув замок, і вирішив, що позаяк у неї ключ, значить, все о’кей.

— Коли це сталось і який вона мала вигляд?

Алі досадливо сплеснув руками:

— Адже я поспішав, та й бачив її тільки зі спини. Три тижні тому? Або п’ять? Блондинка? Брюнетка? Не уявляю.

— Але ти впевнений, що це була жінка.

— Принаймні, мені здалося, що це дама.

— Альф Гуннеруд був середнього зросту, вузькоплечий, не дуже коротко стрижений, темноволосий.

Алі замислився:

— Так, звичайно, могло бути і так. Але це могла бути і дочка фру Мелькерсен, вона до неї якраз заходила. Наприклад!

— Гаразд, бувай, Алі.

Харрі вирішив спершу прийняти душ, одягнутись і вирушити до Ракелі й Олега, які запросили його на млинці та партію в тетріс. У день їх повернення Ракель показала привезені з Москви чудові шахи з різьбленими фігурами й дошкою з дерева і перламутру. Але, на жаль, їй зовсім не сподобався пістолет Ыашсо Є-Соп 45, який Харрі купив у подарунок Олегу, і вона його негайно конфіскувала,’заявивши, що Олегу не можна дарувати іграшкову зброю, принаймні поки йому не виповниться дванадцять років. Харрі з Олегом злегка зніяковіли й без розмов погодилися з нею. Правда, вони знали, що пізніше Ракель скористається присутністю Харрі й залишить його наглядати за Олегом, а сама вирушить на вечірню пробіжку. І Олег шепнув Харрі, що бачив, куди вона заховала Namo G-Con 45.

Стоячи під душем, гарячі струмені якого вигнали холод, що поселився в його тілі, Харрі прагнув забути розмову з Алі. Місце сумнівам знайдеться завжди, хоч якою б ясною здавалася справа. А Харрі народився скептиком. Але в якісь моменти необхідно просто вірити, якщо хочеш, аби твоє існування набуло контурів, знайшло сенс.

Харрі витерся, поголився й надів чисту сорочку. Подивився на себе в дзеркало й усміхнувся. Олег сказав, що в нього жовті зуби, і Ракель якось дуже голосно розсміялась. У дзеркалі він побачив роздрук першого листа від С#МЫ, що, як і раніше, висів на протилежній стіні. Завтра він його зірве й на це місце знову повісить фотографію із Сестринцем і ним самим. Завтра. Він уперся поглядом в текст у дзеркалі. Дивно, що він не звернув на це уваги того вечора, коли ось так само стояв перед дзеркалом і відчував, що чогось не вистачає. Напевно, коли постійно бачиш одну і ту ж річ, погляд замилюється і ти її не помічаєш. Він знову подивився на текст у дзеркалі. Потім викликав таксі, взув черевики і почав чекати. Подивився на годинник. Таксі вже напевно під’їхало. Вперед! І тут він зловив себе на тому, що знову піднімає слухавку й набирає номер.

— Еуне.

— Мені треба, щоб ти наново прочитав усі листи. І спробував розібратися, чоловік їх писав чи жінка.

42

Діез

Сніг розтанув у ту ж ніч. Астрід Монсен щойно вийшла з дому і попрямувала по мокрому чорному асфальту в бік Бугстадвеєн, як раптом побачила світловолосого поліцейського, що крокував по тротуару на протилежному боці вулиці. Вона прискорила крок, і пульс у неї почастішав. Вона втупила погляд прямо перед собою в надії, що він її не помітить. У газетах були поміщені фотографії Альфа Гуннеруда, і натовпи слідчих цілими днями тупали по сходах то вгору, то вниз, заважаючи їй працювати. Але тепер із цим покінчено, як сказала вона сама собі.

Вона поспішно попрямувала до переходу. «Кондитерська Хансена». Аби встигнути туди забігти, тоді вона врятована. Чашечка чаю і пончик по можливості за останнім столиком у самісінькому кінці довгої кишкоподібної зали позаду стойки. Щодня рівно о пів на одинадцяту.

— Чай і пончик?

—- Так, спасибі.

— З вас тридцять вісім.

— Будь ласка.

— Дякую.

Як правило, це була її найтриваліша бесіда за весь день.

Останніми тижнями траплялося, що до її приходу це місце вже займав якийсь чоловік, і хоча залишалися багато інших вільних столиків, вона не могла там сидіти, тому що… ні, їй навіть думати про це зараз не хотілося. Так або інакше, але їй довелося змінити розпорядок дня, і тепер вона з’являлася в кондитерській

о чверть на одинадцяту, щоб устигнути зайняти місце за своїм законним столиком. Як з’ясувалося, сьогодні це навіть і на краще, інакше він застав би її вдома. І їй довелось би відчинити, тому що вона дала обіцянку матері. Після того випадку вона два місяці не відгукувалася ні на телефонні дзвінки, ні на дзвінки в двері. Врешті-решт мати викликала поліцію та погрозила знову покласти її до лікарні.

Матері вона ніколи не брехала.

А ось іншим доводилось. Іншим вона брехала весь час. По телефону — редакторам видавництв, у магазинах і на форумі в Інтернеті. Особливо в останньому випадку. Там вона давала волю своїй фантазії. Там вона уявляла себе зовсім не такою, якою була в житті, там вона уявляла себе однією з героїнь романів, які перекладала, або Рамоною, пересиченою життям, розпусною, але безстрашною жінкою. Астрід дізналася про існування Рамони ще в ранньому дитинстві. Це була танцівниця з довгим чорним волоссям і карими мигдалеподібними очима. Астрід полюбляла малювати Рамону, й особливо її очі, але робити це їй доводилося крадькома — побачивши такі малюнки, мати відбирала їх, рвала на клапті й говорила, що бачити не бажає таких курвочок у себе вдома. Рамона зникла на довгі роки, але потім повернулася, й Астрід почала помічати, що все більше й більше підпадає під її владу, і понад усе, коли пише листи письменникам чоловічої статі, книги яких перекладає. Спочатку йшлося про мовні проблеми, прохання пояснити не зовсім зрозуміле місце, а потім вона починала засипати їх електронними повідомленнями неформального характеру, після чого вже французькі письменники настійно просили її про зустріч. Коли вони приїдуть в Осло у зв’язку з презентацією книги, та хоч би навіть і тільки заради особистого знайомства з нею. Вона всім відмовляла, але так, що це жодним чином не відлякувало наполегливих поклонників, а швидше навпаки, ще більше притягало їх до неї. Ось у чому полягала тепер уся її літературна діяльність, після того як кілька років тому її блакитна мрія видавати власні книжки розбилася вщент, коли консультант одного з видавництв подзвонив їй і прошипів у слухавку, що більше не в змозі виносити її «істеричні схлипи» і що в світі не знайдеться жодного читача, який захотів би платити за її вигадки, хоча, можливо, який-небудь психолог і погодився б ознайомитися з ними за пристойний гонорар.