Ю. Несбё – Безтурботний (страница 86)

—- Астрід Монсен!

Вона відчула, як горло в неї стиснулось, і її охопила паніка. Не вистачало тільки задихнутися просто на вулиці привселюдно. Вона вже збиралася ступити на проїжджу частину, але тут на світлофорі з’явився червоний чоловічок. їй так хотілося на той бік вулиці, але червоному чоловічкові вона завжди підкорялася.

— Привіт! А я якраз до вас збирався. — Харрі Холе підійшов і став поряд із нею. У нього був усе той же вираз загнаного звіра на обличчі, все такі ж червоні очі. — Перш за все я хочу сказати, що прочитав рапорт Волера про бесіду з вами. І ще, що, здається, ви збрехали мені зі страху.

Вона задихала, мовби викинута на берег риба.

— Я, звичайно, теж повний кретин, що не розповів одразу вам про свою роль у цій справі, — сказав поліцейський.

Вона із здивуванням подивилася на нього. Судячи з тону, він щиро жалкував про те, що сталося.

— А я читала в газеті, що винного нарешті взяли, — почула вона свій власний голос.

Вони обмінялися поглядами.

— Чи вбили, чи що, — тихо додала вона.

— Так, — сказав він і вичавив із себе усмішку. — Але, може, ви все ж таки допоможете мені прояснити кілька питань?

Уперше за столиком в «Кондитерській Хансена» з нею сидів співбесідник. Дівчина за стойкою змовницьки підморгнула їй, буцім велетень, що прийшов із нею, — її кавалер. Але оскільки вигляд у нього був таким, немов він тільки що з ліжка, вона навіть могла припустити, що… ні, їй і думати про це зараз не хотілося.

Харрі простягнув їй роздруки цілого ряду електронних листів і попросив продивитися їх. Можливо, вона як письменник зможе сказати, написані вони чоловіком чи жінкою? Вона подивилася на листи. Письменник, як він висловився. Сказати йому правду? Вона піднесла чашку до губ, щоб приховати усмішку, що з’явилася при цій думці. Зрозуміло, ні. Вона брехатиме.

— Важко сказати, — мовила вона. — Це белетристика?

— І так, і ні, — відповів Харрі. — Ми думаємо, що автор — убивця Анни.

— Так, виходить, це чоловік.

Харрі втупився поглядом у стільницю, і вона кинула на нього швидкий погляд. Красивим його не назвеш, але щось привабливе в ньому було. Вона відразу — хоч як неймовірно це звучить — вловила це, тільки-но побачила його лежачим на сходовому майданчику перед своєю квартирою. Можливо, тому що вона випила на чарку «Контро» більше, ніж зазвичай, але він здався їй таким смирним, майже красивим, немов сплячий принц, якого хтось поклав перед її дверима. Речі, що випали у нього з кишень, валялися навколо і на майданчику, і на сходинках. Вона підібрала їх одну за однією і навіть заглянула в гаманець, де знайшла його картку з адресою та ім’ям.

Харрі підвів очі, і вона тут же відвела свої. Чи подобався він їй? Безумовно. Проблема в тому, що вона йому не подобається. Істеричні схлипи. Безпричинний страх. Напади ридань. Йому такі не потрібні. Йому потрібні такі, як Анна Бетсен. Такі, як Рамона.

— Ви впевнені, що не впізнаєте її? — поволі запитав він.

Вона з жахом подивилася на нього. І лише тепер помітила,

що він тримає в руці фотографію. Він уже раніше показував її. Жінка і двоє дітей на пляжі.

— У ніч вбивства, наприклад? — наполягав він.

— Ніколи в житті не бачила її, — твердо відповіла вона.

Знову пішов сніг. Лапаті мокрі сніжинки брудно-сірого кольору падали на буру землю на просторі між Управлінням поліції та «Ботсеном». У кабінеті на Харрі чекала записка від Вебера. Зміст записки зміцнив його в підозрі, яка, власне, і змусила його подивитися на листи під іншим кутом зору. І все ж таки коротка, але містка записка Вебера викликала у нього шок. Своєрідний очікуваний шок.

Залишок дня Харрі провів, сидячи на телефоні й раз у раз бігаючи до факсу і назад. У проміжках він роздумував. Складав камінь на камінь, прагнучи не думати про те, що він хоче знайти. Але картина вимальовувалася дуже виразна. Ця дорога могла вести то вгору, то вниз або звиватися, скільки їй заманеться, але, як і всяка інша така дорога, в кінці вона мала привести до початку.

Коли Харрі закінчив, йому майже все стало ясно. Він відкинувся на спинку конторського стільця, але тріумфатором себе не відчував, тільки відчував порожнечу всередині.

Ракель ні про що не запитала, коли він подзвонив їй і сказав, щоб сьогодні вона його не чекала. Потім він піднявся до їдальні й вийшов на балкон, де двоє курців тремтіли від холоду. Глибоко під ними в ранніх осінніх сутінках миготіли міські вогні. Харрі закурив сигарету, провів рукою по цегляному верху балконних ґрат і почав ліпити сніжку, стискаючи її все сильніше і сильніше, аж поки між пальців потекла вода. Тоді він кинув її в бік міста і землі та прослідкував очима, як блискуча сніжна кулька прискорювалася під час польоту, аж поки зникла з очей на сіро-білому тлі.

— У мене був однокласник на ім’я Людвіг Александер, — голосно сказав Харрі.

Курці, що пританцьовували на холоді, обернулися до старшого інспектора.

— Він грав на піаніно, і його прозвали Діезом. Просто тому, що якось на уроці співу він мав дурість привселюдно заявити вчительці, що його улюблена тональність діез. Коли наставала зима, ми на кожній перерві грали з паралельним класом у сніжки. Діез відмовлявся, але ми його примушували. Використовували в ролі гарматного м’яса. Сам він кидав сніжки так, що вони ледве перелітали на бік супротивника. А в його рядах був Руар, міцний такий хлопчак, він у гандбол за Уппсалу грав. Зазвичай він заради сміху приймав сніжки Діеза головою, а потім своїми влучними, сильними кидками розквітчав йому обличчя в кров. Але одного разу Діез сліпив сніжок навколо каменя і кинув його так високо, як тільки міг. Руар стрибнув сміючись і відбив його головою. Звук пролунав такій, ніби камінь ударився об камінь, який лежить на мілководді, такий жорсткий і м’який одночасно. Того дня я єдиний раз бачив «швидку» в шкільному дворі.

Харрі глибоко затягнувся.

— У вчительській цілими днями думали й гадали, чи заслуговує Діез на покарання. Але ж він ні в кого сніжкою не мітив, і питання тільки в тому, чи слід карати людину, яка попросту не врахувала, що один ідіот поводиться по-ідіотськи.

Харрі загасив недопалок і ввійшов усередину.

Час перейшов за пів на четверту. Злий вітер іще додав у силі на белебні між Акерсельвою та станцією метро на площі Гренландії, де школярів і пенсіонерів як пасажирів почали змінювати люди із замкненими обличчями і при краватках, що поспішають додому після роботи. Харрі врізався в одного з них, коли біг униз по сходах, і почув кинуту йому вслід лайку, що луною відбилася від цегляних стін. Він зупинився перед кабінкою між туалетами. У кабінці сиділа та ж сама немолода жінка.

— Мені треба поговорити з Симоном, негайно.

Вона подивилася на нього холодними карими очима.

— Його немає в Тоєні, — сказав Харрі. — Всі виїхали.

Жінка нерозуміюче знизала плечима.

— Скажи, що його Харрі питає.

Вона похитала головою і зробила знак рукою, щоб він ішов геть.

Харрі наблизився впритул до скла, що розділяло їх:

— Скажи, це спіуні герман.

Симон віддав перевагу Енебаккевеєн над довгим тунелем через Екеберг.

— Не люблю тунелів, розумієш, — пояснив він, коли вони тяглись у бік скель у пробці надвечір’я.

— Так, значить, двоє братів, що перебралися до Норвегії й виросли разом в одному вагончику, стали недругами, тому що покохали одну дівчину, —- сказав Харрі.

— Марія з дуже поважної сім’ї ловара. Вони облаштувалися у Швеції, де її тато був булибас. Вона вийшла заміж за Стефана і переїхала з ним до Норвегії, коли їй тільки виповнилося тринадцять, а йому вісімнадцять. Стефан до смерті любив її. Якраз у цей час Расколь ховався в Росії, розумієш. Не від поліції, а від косовських албанців, які орудували в Германії. Вони вважали, що він кинув їх по бізнесу.

— По бізнесу?

— Вони знайшли порожній трейлер на автобані під Гамбургом, — усміхнувся Симон.

— Але Расколь повернувся?

— Одного прекрасного травневого дня він з’явився в Тойені. Тоді-то вони з Марією і побачили одне одного вперше. — Симон засміявся. — Господи, якими поглядами вони обмінювались! Я навіть на небо подивився, думав, зараз гроза вдарить, так повітря наелектризувалося.

— Вони закохались одне в одного?

— Відразу. На очах в усіх. Деякі жінки навіть соромливо відвернулися.

— Але якщо це було так очевидно, родичі, напевно, якось відреагували.

— Та ні, ніхто не думав, що це так небезпечно. Не забудь, що ми одружуємося раніше за вас, розумієш. Ми не в силах стримувати молодь. Вони закохуються. Тринадцять — ти можеш собі уявити…

— Можу. — Харрі почухав потилицю.

— Але все виявилося дуже серйозно, розумієш. Вона була замужем за Стефаном, але любила Расколя з того самого дня, коли побачила його вперше. І хоча вони зі Стефаном жили у своєму вагончику, вона зустрічалася з Расколем, адже він весь час там перебував. Ну і сталося так, як і мало статися. Коли народилась Анна, тільки Стефан і Расколь не знали, що вона дочка Расколя.

— Бідолашна дівчинка.

— І бідолашний Расколь. Із них тільки Стефан був щасливий. Він так пишався, розумієш. Казав, що Анна така ж красива, як і її тато. — У сумних очах Симона промайнула усмішка. — Може, все б так і далі продовжувалось, якби Стефан із Расколем не задумали пограбувати банк.

— І в них не склалося?

Залишаючись у пробці, вони все-таки під’їхали до Рюєн-крюссет.