Ю. Несбё – Безтурботний (страница 73)

Він прислухався. Ну точно, собачий гавкіт лунав уже мало не з усіх боків. Він озирнувся. У віллах, розкиданих по горбу, що в безмісячну ніч здавався чорним, світилися вікна. Він уявин собі, як тепло і затишно за цими вікнами. Норвежці люблять світло. Електроенергії в них достатньо. І лише виїжджаючи їм два тижні у відпустку на південь, вони вимикають електрику. Він ковзав поглядом від будинку до будинку.

Том Волер роздивлявся вілли, що прикрашали ландшафт, я к свічки різдвяну ялинку. Великі темні сади. Крадені яблука. Волер сидів, поставивши ноги на приладову дошку виготовленого спс ціально для потреб Віктора автофургона. Він обладнаний кра щими засобами зв’язку, тому Волер і переніс сюди штаб операції.

Волер перебував у постійному контакті з усіма доданими йому підрозділами, вже готовими оточити місцевість. Він подивився на годинник. Ось уже десять хвилин, як провідники з собаками вирушили в гонитву, відразу ж розчинившись у темряві.

У рації почувся тріск:

— Сташонсвеєн для «Віктора-один». У нас тут Стіг Антонсен на машині. Йому треба на Ревехівеєн, сімнадцять. Каже, що їде з роботи. Що нам…

— Перевірте особу й адресу і пропустіть. Те ж і решти стосується, о’кей? І маски надіньте!

Волер вивудив компакт-диск із нагрудної кишені й уставив його в магнітолу. Гурт заспівав фальцетом «Thunder all through the night, morning light»[49]. Чоловік, що сидів поряд із ним на сидінні водія, звів брову, але Волер удав, що нічого не бачить, і додав звук. Куплет. Куплет. Приспів. Куплет. Приспів. Наступна мелодія. «Pop Daddy; Daddy Pop. Oh, sock it to me. Youre the best»[50]. Волер знову подивився на годинник. Чорт, що вони там тягнуть з цими псами! Він стукнув по приладовій дошці. І удостоївся ще одного погляду водія.

— Вони зі свіжими слідами крові мають справу, — сказав Волер. — Що тут складного?

— Це ж собаки, не роботи, — заперечив напарник. — Розслабся, скоро зловлять.

Співак, який назавжди прославився під ім’ям Принц, доспівав до середини «Diamonds and pearls», коли надійшло повідомлення:

— «Віктор нуль три» для «Віктора нуль один». Здається, він тут. Ми стоїмо напроти білої вілли на… е-е. Ерік намагається з’ясувати назву вулиці, але, в усякому разі, на стіні будинку табличка з номером шістнадцять.

Волер приглушив музику:

— О’кей. З’ясуйте назву і чекайте нас. Що це у вас за свист?

— Це не у нас, це в будинку.

У телефоні пролунав скрипучий голос:

— «Сташонсвеєн» для «Віктора-один». Пробач, що перериваю, але у нас тут машина екстреної допомоги. Вони кажуть, що їм треба на Харелаббен, шістнадцять. Там спрацювала охоронна сигналізація — на центральному пульті зареєстровано. Мені…

— «Віктор нуль один» — усім підрозділам — вперед! Харелаббен, шістнадцять! — скомандував Волер.

Б’ярне Мьоллер був у препоганому настрої. Його витягнули з будинку під час «Ареп Post»[51]. Він знайшов білу віллу з номером 16 на стіні й припаркувався навпроти. Минув ворота і підійшов до відчинених вхідних дверей, де стояв поліцейський із вівчаркою на повідку.

— Волер тут? — запитав начальник забійного відділу, і поліцейський кивнув у бік дверей. Мьоллер відзначив, що скло у дверях розбито. Волер стояв у коридорі просто перед ним і запекло сперечався про щось із іншим співробітником.

— Що, чорт вас усіх забирай, тут відбувається? — запитав Мьоллер без усякого вступу.

Волер обернувся:

— Ах он як! Ти-то тут яким побитом, Мьоллер?

— Мені зателефонувала Беате Льонн. Хто дав дозвіл на все це безумство?

— Прокурор.

— Я не арешт маю на увазі. Я питаю>хто дав сигнал на початок третьої світової війни всього лише через те, що один із наших колег, можливо — можливо! — в змозі прояснити кілька речей?

Волер гойднувся на каблуках і подивився Мьоллеру просто у вічі:

— Начальник відділу поліції Іварссон. Ми знайшли дещо у Холе на квартирі, так що від нього вимагається щось більше, ніж просто поговорити з нами. Він підозрюється у вбивстві. Ще що-небудь хочеш дізнатися, Мьоллер?

Від здивування Мьоллер звів брову і припустив, що Волер не в собі: перший раз у житті він почув, як той у такому зухвалому тоні говорить із вищестоящим начальником:

— Так. Де Харрі?

Волер показав на червоні сліди на паркеті:

— Був тут. Зламав двері, як бачиш. Отже йому багато чого пояснювати доведеться, ти не вважаєш?

— Я запитав, де він зараз?

Волер та інший співробітник перезирнулися.

— Харрі, видно, не бажає нічого пояснювати. Коли ми прибули, пташка вже спурхнула.

— Як це? У мене склалося враження, що ви всю округу в залізне кільце взяли.

— Ми так і зробили.

— Як же йому тоді вдалося втекти?

— Ось так. -— Волер ткнув пальцем в апарат, що стояв на телефонному столику.

— Він що, через слухавку вшився? — незважаючи на кепський настрій і серйозність ситуації, Мьоллер не стримав усмішки.

— Є підстави вважати, — почав Волер, і Мьоллер відзначив, як у нього на обличчі могутньо заходили жовна в стилі Девіда Хасселхоффа, — що він викликав таксі.

Ейстейн на малій швидкості проїхав по алеї й повернув на мощену площу, що утворила півколо перед будівлею міської в’язниці Осло. Він припаркував своє таксі між двома машинами задом до порожнього парку і Грьонланнслейрет. Зробив півоберта ключем запалювання, так що мотор вимкнувся, але двірники продовжували працювати. Трохи почекав. Ні на площі, ні в парку ні душі. Він кинув погляд на будівлю Управління поліції й тільки потім смикнув ручку під кермом. Пролунало клацання, і багажник наполовину відкрився.

— Вилазь! — крикнув він і подивився у дзеркальце.

Автомобіль гойднуло. Багажник відкрився повністю і тут же

знову закрився. Потім відчинилися задні дверцята, і в машину протиснувся чоловік. Ейстейн роздивлявся промоклого до нитки, замерзлого до кісток пасажира у дзеркало.

— А портрет у тебе до неподобства хороший, Харрі.

— Дякую.

— І одягнений начебто стильно.

— Не мій розмір, зате з колекції Бйорна Борга. Позич мені свої черевики.

— Що?

— Та я там тільки повстяні капці знайшов у коридорі. Не можу ж я в них піти на зустріч із ув’язненим. Та, до речі, й куртку позич.

Ейстейн звів очі до неба і скинув із себе коротку шкіряну куртку.

— Шухеру не було, коли ти через оточення проїздив? — запитав Харрі.

— Тільки по дорозі туди. Перевіряли, чи є у мене ім’я й адреса, куди я везу ці манатки.

— Імя я побачив на дверній табличці.

— По дорозі назад вони тільки в салон заглянули і рукою махнули — проїжджай. А через півхвилини в них раптом такий базар в ефірі почався — хоч стій, хоч падай. «Усім підрозділам» і все таке інше.

— Та я ніби дещо чув. Тобі відомо, Ейстейне, що настроюватися на хвилю поліцейського радіо протизаконно?

— Ну, привіт! Настроюйся собі на здоров’я. Протизаконно слухати його. А я його майже ніколи й не слухаю.

Харрі розв’язав шнурки і через спинку крісла кинув повстяні капці Ейстейну:

— На небесах тебе винагородять. Якщо вони записали номер і прийдуть до тебе, просто розповіси, як усе було. Що тебе викликали мобільним телефоном і що пасажир наполіг на тому, щоб їхати в багажнику.

— Правда? Так вони і повірили.

— Це найправдивіші слова зі всіх, що я чув за тривалий час.

Харрі перевів дихання і натиснув на кнопку дзвінка. Взагалі-то навряд чи він сильно ризикував, але все-таки непогано б знати, з якою швидкістю розповсюджується звістка, що його оголошено в розшук. Так або інакше, а поліцейські товклися тут у будь-який час дня і ночі.

— Так? — почув він голос у домофоні.

— Старший інспектор Харрі Холе, — упевнено представився Харрі і, як він сподівався, більш-менш ясним поглядом подивився в об’єктив відеокамери над воротами. — Я до Расколя Баксхета.

— Вас немає в списку.