Ю. Несбё – Безтурботний (страница 72)

— А ви начебто зовсім не здивувалися?

— Та мене більше вже нічого не дивує. Взагалі-то кажучи, я не думаю, що в Арне настільки міцна нервова система, щоб зробити обачливе, холоднокровне вбивство.

Харрі почухав потилицю:

— Та все ж. Тепер я можу довести, що Анну Бетсен убили. Увечері, перш ніж піти з будинку, я переслав моїй колезі зізнавальні свідчення цого чоловіка. І всі інші електронні послання, що отримав від нього. Це означає, що відносно моєї ролі я виклав усі карти на стіл. Свого часу в мене з Анною був роман. Біда в тому, що я побував у неї того вечора, коли її вбили. Мені, звичайно, слід було б відразу ж повідомити про це, але я зробив дурницю, понадіявся, що сам у всьому розберусь і заразом доведу, що до вбивства не маю ніякого відношення. Але.

— Ви діяли необдумано і необережно. Ви вже про це говорили. — Вона задумливо дивилася на нього, погладжуючи маленьку подушечку, що лежала біля неї на дивані. — Що ж, дещо мені, звичайно, стало ясно. Та все ж ніяк до тями не візьму — хіба це злочин, якщо чоловік проводить час із жінкою, з якою хоче… хоче провести час? Поясніть, Харрі!

— Гаразд. — Він влив у себе нову порцію чистого джину. — Наступного ранку я нічого не пам’ятав.

— Розумію. — Вона підвелася з дивана і простягнула свою красиву руку. Він запитально подивився на неї.

— Знімайте пальто, — сказала вона. — Зараз підете і приймете гарячу ванну, а я зварю каву і спробую знайти для вас що небудь сухе. Сподіваюся, він не образиться. Він у багатьох від ношеннях був розумною людиною.

— Я…

— Нумо, покваптеся.

Ступивши у ванну, Харрі відчув таку насолоду, немов опинився в гарячих обіймах. У ногах від ступень до стегон приємно закололо, а потім він і весь укрився гусячою шкірою. Він навіть застогнав, опустив усе тіло у воду і відкинув голову на край ванни.

Він чув шум дощу, чув і те, що робить Вігдіс Албу, але тут вона ввімкнула плеєр. «Police». Знову ж таки кращі хіти. Він заплющив очі.

«Sending out on SOS, sending out on SOS»[46], — співав Стінг. І Харрі також, дуже вже він поважав цього хлопця. Та і фраза виявилась якраз до речі. Він вважав, що Беате прочитала прислані ним по електронці матеріали, відправила їх далі по інстанціях і, отже, полювання на лисиць уже скасовано. Від випитого повіки у нього обважніли, але щоразу, як тільки він заплющував очі, перед ним виникали ноги, що стирчать із води, в італійських черевиках ручної роботи. Він простягнув руку за голову, намагаючись знайти келих, який поставив на край ванни. До дзвінка Беате він устиг випити всього два півлітрових кухлі пива і не міг по-справжньому забутися, чого якраз і потребував. Але де ж цей чортів келих? Невже Том Волер усе-таки спробує розшукати його? Він розумів, що цьому типу просто не терпиться його заарештувати. Але зараз Харрі ніколи сидіти в КПУ, спершу йому треба до кінця розібратися з цією справою. І сподіватися на когось, окрім себе, нічого. Тільки він у змозі з’ясувати всі деталі. Але спершу треба взяти невеликий тайм-аут. Випити ще, попроситися переночувати тут, на дивані. Прочистити мізки. Все продумати. Але вже завтра.

Він шукав усе в узголів’ї і врешті-решт зіштовхнув важкий кришталевий келих, який із глухим стукотом упав на викладену плиткою підлогу.

Харрі вилаявся і підвівся. Він ледве не впав, але в останню мить притулився до стіни й утримався на ногах. Потім обв’язався товстим волохатим рушником і вийшов до вітальні. Пляшка джину стояла на журнальному столику. Він узяв склянку з барного буфета і наповнив його по самі вінця. Він чув звук кавоварки. І голос Вігдіс в холі на першому поверсі. Харрі знову вирушив у ванну й обережно поставив склянку поряд із речами, приготованими для нього Вігдіс, — все у блакитних і чорних тонах, із колекції, рекламованої Бйорном Боргом. Він провій рушником по дзеркалу і в чистій смузі, що утворилася на запіт нілому склі, побачив своє віддзеркалення.

— Дуб дубом! — прошепотів він.

Він опустив погляд на підлогу. Червона цівка текла між плит ками у бік стоку. Він прослідкував, звідки цівка бере свій початок, і виявив, що в нього між пальцями сочиться кров. Він поранився об скляний уламок і навіть не помітив цього. Нічого не помітив. Він знову подивився на себе в дзеркало і голосно розреготався.

Вігдіс поклала слухавку. їй довелось імпровізувати. А вона імпровізацію ненавиділа, вона в буквальному розумінні відчу вала нездужання, коли щось ішло не за планом. Ще в ранньому дитинстві вона зрозуміла: ніщо не відбувається само по собі, вст треба планувати. Вона досі пам’ятала той випадок, коли разом і сім’єю переїхала в Слемдал із Шієна, де закінчила другий кла<

І ось її відрекомендували новим однокласникам. Вона назвала своє ім’я, а всі роздивлялись її саму, її одяг і непоказний плас тиковий рюкзак, побачивши який декілька дівчат пирснули і почали показувати на нього пальцем. На оєтанньому уроці вона склала список, у якому перерахувала тих однокласниць, які стануть її кращими подругами, і тих, із ким вона буде холодна, тих хлопчиків, які закохаються в неї, і тих учителів, у кого вона стане улюбленою ученицею. Прийшовши зі школи додому, вона повісила цей аркуш над своїм ліжком і не знімала його доти, поки до Різдва біля кожного прізвища з’явилася галочка.

Але нині все не так, тепер їй доводиться задовольнятися тим, що лад за неї наводять інші.

Вона подивилася на годинник. За двадцять хвилин десята. Том Волер сказав, що вони будуть за дванадцять хвилин. І ще сказав, що вони вимкнуть сирени задовго до Слемдала, щоб вона не переживала за сусідів. Хоча сама вона про це навіть не заїкнулася.

Вігдіс залишилася чекати у вітальні, сподіваючись, що Холе заснув у ванні. Вона знову кинула погляд на годинник. Прислухалася до музики. Хіти «Police», що б’ють по нервах, на щастя, скінчились. І тепер Стінг співав своїм прекрасним заспокійливим голосом пісні з сольного альбому. Про краплі дощу, що знов і знов падають, немов сльози із зірки. Так красиво, що вона сама ледве не розридалась.

Пролунав хрипкий гавкіт Ґреґора. Нарешті!

Вона відчинила вхідні двері й, як і домовлялися, вийшла на ґанок. По саду в бік тераси пробіг якийсь чоловік, інший сховався за будинком. Двоє чоловіків у чорній формі, з невеликими короткоствольними гвинтівками застигли перед нею.

— Все ще у ванній? — пошепки запитав один із них із-під чорної маски. — Ліворуч од сходів?

— Так, Томе, — прошепотіла вона у відповідь. — І спасибі, що приїхали так…

Але вони вже ввірвалися до будинку.

Вігдіс заплющила очі й прислухалася. Швидкі кроки по сходах. Відчайдушне «гав-гав» Ґреґора на терасі. М’який голос Стін-га, що виводив «How fragile we аге»[47], гуркіт дверей до ванної, відчинених ударом ноги.

Вона обернулася й увійшла до будинку. Почала підніматися по сходах. На шум голосів. їй потрібно було випити. Вгорі вона побачила Тома Волера. Маску він зняв, але обличчя у нього так спотворилося, що вона ледве впізнала його. Він пальцем показував униз. Вона опустила погляд. На килимі залишилися криваві сліди. Вона обвела очима вітальню й побачила, що двері на терасу відчинені. Цей баран у чорному щось крикнув їй, але вона не розібрала слів. «План, — ось єдине, що спало їй на думку. — А вийшло не за планом».

36

Waltzing Matilda[48]

На бігу Харрі чув тільки уривчастий гавкіт Ґреґора, немов позаду відбивав секунди метроном. А так навколо стояла повна тиша. Продираючись крізь живопліт, він виставив уперед руки, не звертаючи уваги на шпичаки, що впивалися в долоні та рвали в клапті зразок із колекції Бйорна Борга. Свої одяг і взуття він не знайшов, напевно, вона віднесла все вниз, де сиділа в очікуванні Волера. Він пошукав інші черевики, але тут Ґреґор знову загавкав, і йому довелося рвати кігті в чому був — у штанях і сорочці. Дощ заливав очі, і будинки, яблуні та кущі розпливалися перед ним. Та все ж він розгледів у темряві черговий живопліт. Він здавався невисоким, і Харрі вирішив його перестрибнути, але втратив рівновагу і плюхнувся обличчям на доглянутий моріжок. Біг із перешкодами у нетверезому стані. Не підводячись, Харрі прислухався.

Йому здалося, що гавкає тепер не тільки Ґреґор. Невже Віктор прибув? Так скоро? Волер напевно вже розставив їх по місцях. Харрі звівся на ноги й озирнувся. Він був на вершині пагорба, на який і тримав курс.

Він свідомо уникав освітлених доріг і вулиць, де його могли б побачити і де незабаром з’являться патрульні машини. Він розгледів віллу Албу на Бйорнетроккете. Чотири автомобілі стояли перед воротами, два з них із включеними мигалками. Він подивився на селище по інший бік пагорба. Це Хольмен або, можливо, Грессбанен? Щось на зразок цього. Біля перехрестя стояла звичайна машина із засвіченим світлом стоянки. Вона припаркувалася просто на пішохідній смузі. Харрі діяв швидко, але Волер виявився ще проворнішим. Так паркуються тільки поліцейські.

Він із силою потер долонями щоки, намагаючись скинути з себе залишки того блаженного напівсонного стану, в якому зовсім іще недавно так пристрасно мріяв перебувати. Крізь гілки дерев він розгледів блакитне світло, що промайнуло на Сташонсвеєн. Сітку вони вже закинули, і скоро йому в ній борсатися. Йому не втекти. Волер дуже хитрий і досвідчений. Одного він не розумів. Волер же не міг самостійно організувати таку облаву. Адже хтось дав дозвіл задіяти стільки сил, аби спіймати одну-однісіньку людину. Що ж сталося? Невже Беате не отри мала його матеріали?