Ю. Несбё – Безтурботний (страница 75)

Мьоллер подивився на Вебера порожнім поглядом. У тьмяному світлі голої лампочки обличчя у всіх були такими ж блідими, як і обштукатурені стіни підвалу, і Мьоллеру здалося, ніби вони перебувають у могилі.

— Мені треба на повітря, — мовив він тихо.

37

Спіуні герман

Харрі розтулив повіки, побачив просто перед собою смішливе дівоче личко і тут же відчув, як стукає у скронях.

Знову заплющив очі, але ні сміх дівчинки, ні головний біль не зникли.

Він спробував відновити події.

Расколь, туалет на станції метро, маленький, міцно збитий чоловік у поношеному костюмі від Армані, що насвистує якусь мелодію, простягнута для потиску рука в золотих перснях, чорне волосся і довгий гострий ніготь на мізинці. «Привіт, Харрі, я твій друг Симон». І — за контрастом із ношеним костюмом — новенький блискучий «Мерседес» із водієм, з вигляду рідним братом Симона з такими ж веселими карими очима і такою ж волохатою та прикрашеною золотими перснями рукою.

У машині двоє тих, що сиділи попереду, всю дорогу базікали якоюсь сумішшю норвезької та шведської з дивними інтонаціями, які нагадували то розмову циркових артистів, то комівояжерів, то проповідників, то співачок із нічного клубу. Але говорили про дрібниці. «Добре почуваєшся, друже?» — «Паскудна погода, правда?» — «Ти чудово одягнений, мій друже. Може, махнемся?» Веселий сміх і клацання запальнички. Чи палить Харрі? Будь ласка, російські цигарки, рідкісне лайно, та зате як хвацько, розумієш? Вибух веселого сміху. Про Расколя жодним словом не обмовилися, так само як і про те, куди тримають шлях.

А шлях виявився не дуже далекий.

Минувши Музей Мунка, вони звернули й по вибоїстій дорозі виїхали до автостоянки напроти порожнього заболоченого футбольного поля. В кінці стоянки розташувалися три житлові ав-топричепи. Два нові, великі, й один старий, маленький, без коліс, який стояв на порожнистих бетонних блоках.

Двері одного з великих вагончиків відчинились, і Харрі розгледів силует жінки, із-за якої виглядали дитячі голівки, числом п’ять.

Харрі сказав, що не голодний, усів ся в кутку вагончика, спостерігаючи, як господарі вечеряють. На стіл подавала молодша з двох жінок. Вечеря пройшла швидко і без всяких церемоній. Діти поглядали на Харрі, хихикаючи і підштовхуючи одне одного. Харрі підморгував їм у відповідь і намагався вичавити із себе усмішку. Але безуспішно: до його тіла, що змерзло до кісток, помалу поверталася чутливість, що було йому не в радість, бо кожен сантиметр майже двометрового тіла почала забирати ломота. Потім Симон вручив йому дві вовняні ковдри, дружньо хлопнув по плечу і кивнув у бік маленького вагончика: «Це не «Хілтон», але там ти будеш у безпеці, мій друже».

Останнє тепло, що ще збереглось у ньому, тут же виморозило, варто було йому тільки увійти до яйцевидного вагончика, що на ділі був справжнім холодильником. Він зняв черевики Ейстейна, що виявилися принаймні на розмір меншими, ніж треба, розтер пальці на ногах і спробував зручніше розташуватися на дуже короткому ліжку. А потім іще й стягнути з себе мокрі штани — це останнє, що він запам’ятав.

— Хи-хи-хи.

Харрі знову розплющив очі. Темне личко зникло, а сміх тепер доносився з вулиці через відчинені двері, в які проник зухвалий промінь сонця, що освітлював стіну позаду нього і фотографії, що висіли на ній. Харрі підвівся на ліктях і почав їх розглядати. На одному зі знімків двоє хлоп’ят стояли обнявшись перед, як йому здалося, тим самим вагончиком, в якому він тепер перебував. Вигляд у них був дуже задоволений. Ні, навіть більш того — щасливий. Можливо, саме тому Харрі й упізнав в одному з них юного Расколя.

Харрі спустив ноги з ліжка і вирішив не звертати уваги на мігрень. Він посидів декілька секунд, намагаючись визначити, чи зможе стримати нудоту. Блювотні позиви відчувалися сильніше, ніж учора, набагато сильніше. Увечері під час вечері він ледве не запитав у господарів, чи не знайдеться у них шнапсу, і лише в останню мить утримався. Але може, шлунок його тепер легше переносить алкоголь, адже він так довго був у зав’язці?

Відповідь він отримав одразу, тільки-но вийшов із вагончика. Дітвора величезними здивованими очима дивилася, як, спершись на фаркоп автопричепа, Харрі блює на буру траву. Потім він закашлявсь, і його вивернуло ще кілька разів. Він витер губи тильною стороною долоні й, обернувшись, побачив Симона, який усміхався широкою усмішкою, ніби вважав, що краще за все починати новий день саме з процедури звільнення шлунка від випитого напередодні.

— Ти попоїси чого-небудь, мій друже?

Харрі глитнув слину і кивнув.

Симон дав Харрі свій пом’ятий костюм — піджак із широким коміром і штани — і сонцезахисні окуляри з величезними скельцями. Вони сіли в «Мерседес» і поїхали по Фіннмарк-гате. На площі Карла Бернера вони зупинилися на червоне світло. Симон опустив скло і крикнув щось чоловікові, що стояв перед входом до магазинчика й курив сигару. У Харрі виникло слабке відчуття, ніби раніше він його десь бачив. За досвідом він знав, що в таких випадках найчастіше йдеться про людину із судимістю. Чоловік розсміявся й теж щось крикнув у відповідь, але слів Харрі розібрати не вдалося.

— Знайомий? — запитав він.

— Інформатор, — сказав Симон.

— Інформатор, — повторив Харрі й побачив поліцейський автомобіль, що зупинився в очікуванні зеленого світла по інший бік перехрестя.

Симон повернув на захід у бік уллеволської лікарні.

— Скажи мені, — мовив Харрі, — а що це за інформатор у Расколя в Москві, який може вистежити людину в двадця-тимільйонному місті… — він клацнув пальцями, — ось так запросто? Це російська мафія?

Симон розсміявся:

— Може, і так, якщо не вийти на компетентніших людей.

— КДБ?

— Якщо мене не зраджує пам’ять, такої організації більше не існує. — Симон засміявся ще голосніше.

— Фахівець із Росії з нашої Служби безпеки говорить, що там, як і раніше, всім заправляють колишні кадебешники.

Симон знизав плечима:

— Служби службами, а послуги послугами, мій друже. Ну й у відповідь послуги. Ось про що йдеться, розумієш?

— А я думав, йдеться про гроші.

— Так я про це й кажу, мій друже.

Харрі вийшов на Соргенфрі-гате, а Симон рушив далі — у нього «деякі справи утворилися на Сагені, розумієш».

Харрі уважно оглядів вулицю. Мимо прокотив автофургон. Він попросив Тесс, карооку дівчинку, що розбудила його вранці, збігати на Тоєн за «Дагбладет» і «Вердене Ганг», проте ні в одній із газет не повідомлялося про те, що його оголошено в розшук. Але він однаково ніде не міг з’явитись: або він сильно помилявся, або кожен поліцейський екіпаж мав у своєму розпорядженні його фотографію.

Харрі квапливо підійшов до воріт, уставив ключ Расколя в замкову щілину і повернув його. Він постарався нічим не порушити тишу, що стояла в під’їзді. Перед дверима Астрід Монсен лежала газета. Увійшовши до квартири Анни, він обережно зачинив за собою двері й перевів подих.

Не думати про те, що тобі треба тут знайти.

У квартирі стояв затхлий запах. Він пройшов до вітальні. Там нічого не змінилося відтоді, як він був тут востаннє. У вікно лилося світло, висвічуючи три портрети, у променях сонця плавали порошинки. Він зупинився, роздивляючись картини. Спотворені обличчя дивним чином когось нагадували. Він підійшов до картин і кінчиками пальців провів по згустках олійної фарби на полотнах. Якщо вони щось і сказали йому, він цього не зрозумів.

Харрі вирушив на кухню.

Там смерділо брудним посудом і згірклим жиром. Він відчинив вікно і перевірив десертні тарілки та столові прибори в мийці. їх сполоснули, але не помили. Він ткнув виделкою в засохлі залишки їжі, відколупнув маленький шматочок і відправив його до рота. Японе-чилі.

За великою каструлею він виявив два келихи для вина. На денці одного з них залишився тонкий червоний осад, в інший начебто нічого не наливали. Харрі понюхав, але нічого, окрім запаху теплого скла, не почув. Поряд із келихами стояли дві звичайні склянки. Він узяв кухонний рушник, щоб подивитися їх на світло, не залишаючи відбитків пальців. Один був абсолютно чистий, а в іншому він виявив якийсь в’язкий наліт. Він поскріб нігтем і приклав палець до губ. Цукор. Із присмаком кави. Кола? Харрі заплющив очі. Вино і кола? Ні. Одне пило воду і вино. А інше — тільки колу, і винний келих виявився непотрібним. Він загорнув склянку в рушник і поклав до кишені піджака. Інтуїтивно він зайшов до ванної, зняв кришку з бачка унітаза і провів рукою по його задній стінці. Нічого.

Він вийшов на вулицю, із заходу насувалися хмари, вітер міцнішав. Харрі закусив губу. Потім зважився і попрямував на Вібес-гате.

Харрі відразу впізнав молодого чоловіка за прилавком слюсарної майстерні.

— Добридень, я з поліції, — сказав Харрі, сподіваючись, що хлопець не попросить показати посвідчення, яке залишилося в піджаці на віллі Албу в Слемдалі.

Хлопець відклав убік газету:

— Я знаю.

На мить Харрі охопила паніка.

— Я пам’ятаю, ти заходив за ключем, — хлопець широко всміхнувся. — Я всіх клієнтів пам’ятаю.

Харрі кашлянув:

— Ну, я-то не клієнт.

— Як?

— Ключ не мій був. Але рі^ не в цьому…

— Та я точно пам’ятаю, — перебив його хлопець. — Це був універсальний ключ, хіба не так?

Харрі кивнув. Краєм ока він побачив, як по вулиці мимо майстерні поволі проїхала патрульна машина.