Ю. Несбё – Безтурботний (страница 10)

— Було б правильніше із самого початку класифікувати справу як убивство і, виходячи саме з цього, будувати все розслідування.

Не дивлячись на Харрі, Іварссон криво посміхнувся, намагаючись охопити поглядом тих, що сиділи за столом:

— Я думав почати з того, щоб відрекомендувати всіх, хто зібрався, та якщо вже наш друг із забійного відділу почав… Старший інспектор Харрі Холе люб’язно наданий у наше розпорядження його начальником Б’ярне Мьоллером, оскільки спеціалізується виключно на смертельних результатах.

— На вбивствах, — перебив Харрі.

— На вбивствах. Ліворуч од Холе сидить Карл Вебер із експертно-криміналістичного відділу, який керує оглядом місця події. Як багато хто з вас знає, Вебер — найдосвідченіший спеціаліст із розшуку слідів. Славиться як своїми аналітичними здібностями, так і безпомилковою інтуїцією. Начальник Управління сказав якось, що був би радий узяти його з собою на полювання як шукача.

За столом засміялися. Навіть не обертаючись, Харрі міг би побитись об заклад, що в самого Вебера на обличчі не з’явилося

і тіні усмішки. Вебер не всміхався майже ніколи. В усякому разі, тим, хто йому не подобався. А не подобалися йому майже всі. Й особливо нові молоді начальники, що, на думку Вебера, всі як один були неосвіченими кар’єристами, які нічого не петрають у своїй професії й начисто позбавлені відчуття корпоративної солідарності. Тим сильніше в них було розвинене бюрократичне чуття, прагнення влади й бажання обійняти високу посаду, заради чого не гріх було й погостювати в Управлінні поліції.

Іварссон посміхнувся. Очікуючи, поки сміх за столом стихне, він розхитувався на каблуках, схожий на капітана судна в момент сильного хвилювання на морі.

— Беате Льонн, навпаки, людина в наших лавах нова, недосвідчена; спеціалізується на аналізі відеоматеріалів.

Беате почервоніла.

— Вона — дочка Йоргена Льонна, який двадцять років прослужив у підрозділі, що у той час називався Відділом пограбувань і вбивств. Усе говорить за те, що вона готова повторити славетний шлях свого батька: вона вже встигла зробити вагомий внесок у розкриття кількох справ. Не пам’ятаю, чи згадував я про це, але за останній рік ми у Відділі пограбувань і розбійних нападів підвищили розкриття майже до п’ятдесяти відсотків, що, коли брати міжнародні показники…

— Ти вже згадував про це, Іварссоне.

— Дякую.

Цього разу Іварссон просто у вічі подивився Харрі, не забувши, однак, знову посміхнутися. Посмішка, до самісіньких ясен оголивши ікла, зробила його схожим на гігантську рептилію. Не змінюючи виразу обличчя, він відрекомендував решту. Двох із них Харрі знав. Маґнус Ріан, молодий хлопець із Томрефіордена, працював у вбивчому відділі вже півроку і справляв загалом гарне враження. Другий, Дідрік Гудмундсон, був заступником начальника відділу, найдосвідченішим сищи-ком із усіх присутніх. Роботу свою він виконував спокійно й методично; у Харрі з ним не виникало ніяких проблем. Решта двоє також були співробітниками Відділу пограбувань і розбійних нападів, обидва носили прізвище Лі, проте Харрі вистачило й одного погляду, щоб зрозуміти: вони зовсім не од-нояйцеві близнюки. Туріль Лі була високою блондинкою з тонкими губами й непроникним обличчям, а Ула Лі — рудим коротуном з пухкою пичкою та всміхненими очима. Харрі стільки разів стикався з ними в коридорах Управління, що інший на його місці давно б уже вітався з ними, однак Харрі це якось не спадало на думку.

— Мене самого, сподіваюся, всі вже знають, — підвів риску Іварссон. — Та про всяк випадок уточнюю: я шеф Відділу пограбувань і розбійних нападів і мені доручено керувати цим розслідуванням. А як відповідь на те, що ти сказав на самому початку, Холе, хочу зауважити, що нам уже не вперше доводиться займатися пограбуванням із смертельним результатом.

Харрі намагався стриматися. Чесно. Але йому на заваді стала крокодиляча посмішка Іварссона.

— І тут відсоток розкриття у вас також трохи менше п’ятдесяти?

Лише один із тих, що сиділи за столом, розсміявся, проте сміявся він голосно. Це був Вебер.

— Вибачте, що забув дещо сказати вам про Холе, — переставши посміхатися, зауважив Іварссон. — Цілком імовірно, у нього прорізався комічний талант. Наскільки можу судити, не гірший, аніж у Рене Арве Упсаля[8].

На мить повисло важке мовчання. Уривчастий, гавкаючий сміх Іварссона дещо послабив напруження; дехто за столом навіть спробував наслідувати його.

— О’кей, давайте почнемо зі стислого підбиття підсумків того, що ми маємо. — Іварссон перекинув на планшеті аркуш із написом «Ласкаво просимо». Наступний аркуш виявився чистим. Знявши ковпачок із фломастера, Іварссон приготувався записувати:

— Вебере, прошу.

Карл Вебер підвівся. Це був невисокий чоловік із гривою сивого волосся й широкою густою бородою. Його голос нагадував глухе зловісне бурчання, втім цілком розбірливе.

— Буду стислим.

— Аж ніяк, Карле, — заперечив Іварссон, підносячи фломастер до паперу. — Часу в тебе стільки, скільки буде потрібно.

— Позаяк багато часу мені не потрібно, то буду стислим, — пробурчав Вебер. — У нас немає нічого.

— Саме так, — підтвердив Іварссон і опустив фломастер. — Що конкретно ти маєш на увазі, кажучи «нічого»?

— У нас є відбиток новісіньких кросівок «Найк» сорок п’ятого розміру. Практично все, що пов’язано з цим пограбуванням, злочинець проробив так професійно, що саме це наводить мене на думку — розмір зовсім не його. Зроблено балістичну експертизу. Стандартна куля калібру сім цілих шістдесят дві сотих до автоматичної гвинтівки Ав-З — найпоширенішій у королівстві Норвегія зброї, яка є в кожній казармі, на складі озброєння, а також у домі кожного офіцера запасу або ж солдата «Хемверна»[9]. Словом, ніяких зачіпок. Крім того, що він мовби туди й не входив. І не виходив. Зовні ми, до речі, також усе ретельно оглянули.

Вебер сів.

— Дякую, Вебере, це… е-е-е… прояснює ситуацію. — Іварссон відкрив наступний аркуш, на якому значилося: «Свідки».

— Холе?!

Харрі ще дужче розкинувся на стільці:

— Усіх присутніх у банку в момент пограбування опитано безпосередньо по гарячих слідах, і ніхто з них не повідомив нічого такого, чого не було видно на запису. Тобто деякі з них таки пригадали дещо, проте в нас є всі підстави вважати їх покази помилковими. Один із свідків бачив, що грабіжник утіказ по Індастрі-гате, однак ніхто цього не підтверджує.

— Що переносить нас до наступного пункту — автомобіль, — відгукнувся Іварссон. — Туріль?!

Туріль Лі підвелась і ввімкнула проектор, у який вже було вкладено целулоїдний аркуш із складеним нею списком легкових автомобілів, викрадених за останні три місяці. З жорстким суннмьорським акцентом, чітко вимовляючи кожне слово, Лі пояснила, чому чотири з них вона виділила як найбільш імовірні транспортні засоби для забезпечення втечі грабіжника з місця злочину. При цьому посилалася на те, що всі ці машини відносяться до найбільш поширених у країні марок і моделей, усі вони світлі, непримітні й до того ж досить нові, щоб не побоюватися технічної несправності в найбільш непідходящий момент. На особливу увагу, на її думку, заслуговував один «Фольксваґен Гольф ЄТІ». Зазвичай припаркованого просто на вулиці, його було викрадено саме увечері напередодні пограбування.

— Нальотчики, як правило, стараються викрадати машини для забезпечення відходу якраз перед учиненням злочину, щоб вони не потрапили до списків розшукуваних автомобілів, які є в усіх патрульних поліцейських, — пояснила Туріль Лі, вимкнула проектор і зайняла своє місце за столом, не забувши прихопити аркуш.

Іварссон кивнув:

— Дякую.

— От уже дійсно ні за що, — шепнув Харрі Веберу.

Наступний аркуш планшета дістав заголовок «Аналіз відеоматеріалів». Іварссон акуратно закрив фломастер ковпачком. Беате нервово глитнула, відкашлялась, відпила води зі склянки, що стояла перед нею, знову кашлянула і, втупившись у стіл, ледве чутно почала:

— Я визначила зріст…

— Зроби ласку, Беате, говори трохи голосніше. — Крокодиляча посмішка. Беате знову закашлялась.

— Користуючись відеозаписом, я визначила зріст злочинця. Метр сімдесят дев’ять. На моє прохання Вебер перевірив розрахунки й цілковито зі мною згоден.

Вебер кивнув.

— Прекрасно! — з перебільшеним ентузіазмом вигукнув Іварссон, зірвав ковпачок із фломастера і записав: «Зріст — 179 см».

Як і раніше, звертаючись виключно до стільниці, Беате вела далі:

— Крім того, я проконсультувалась із нашим спеціалістом із Університету природничих наук. Він прослухав п’ять слів, вимовлених грабіжником по-англійськи. Аслаксен сказав… — Беате підвела зляканий погляд на Іварссона, що стояв спиною до неї і був готовий записувати, — …що якість запису вельми кепська і він не піддається аналізу.

Занесена було рука Іварссона різко впала йниз; одночасно погас прямокутник світла, який відкидали на стіну, проникаючи крізь вікно, промені призахідного сонця, раптово закритого хмарою, що набігла. У кімнаті запала мертва тиша. Іварссон шумно втягнув повітря й заходився з агресивним виглядом розхитуватися на носках.

— На щастя, на закуску ми все-таки приберегли козир.

Начальник Відділу пограбувань і розбійних нападів відкрив останній аркуш планшета. «Показання агентів зовнішнього нагляду» — значилося на ньому.